Репортер, котрий просидів сім місяців на цьому процесі, з гумором писав, яким обережним було обвинувачення в постановці запитань, як тактовно поводився суддя; Дон Валлоне тримався з гідністю, відповідав ввічливо, вичерпно; тільки коли його запитали, яку роль зіграла фірма «Чезафільм», що її він контролював, у трагедії з актрисою Франческою Сфорца, свідок Валлоне звернувся за консультацією до адвокатів, котрі сиділи поруч, і Джакоб Ліз відхилив це запитання як неправомочне, бо хазяїн семи кінофірм і дев’яти заводів по виробництву плівки та відеокасет не може знати все про тих, хто вступав у договірні Стосунки із знімальною групою, яку фінансував концерн Валлоне. Суд має право і повинен заради того, щоб з’ясувати всі аспекти цієї трагедії, котра потрясла світ, викликати як свідка режисера й продюсера останньої стрічки, де знімалася Франческа.
В другому матеріалі, опублікованому в «Експресі», повідомлялося, що режисер фільму Руїджі, якого викликали на допит, не зміг прибути на судове засідання, бо потрапив у автокатастрофу; однак продюсер стрічки Чезаре відповів на всі запитання суду: «Так, трагедія з Франческою досі в серцях тих, хто знав цю прекрасну актрису й чудову людину; так, я бачив її в ту ніч перед трагедією, коли вона застрелилась; ні, мені здалося, її пригнічений стан пов’язаний з тим, що п’ятсот метрів плівки, де вона знімалася в дуже складному епізоді, виявилися бракованими, а в неї було підписано два нові контракти, неустойка величезна, у нас з цього приводу велися складні переговори з її адвокатом Мар’яні; ні, я не знаю, від кого вона була вагітна, це й досі невідомо; до того ж, шановні судді, ви повинні мати на увазі, що Франческа взагалі була дуже неурівноважена, але ми прощали їй багато, бо вона була Франческа, цим усе сказано».
Вдруге ім’я Дона Валлоне — так само мимохідь — згадувалося в статті, опублікованій у щотижневику «Авангард», де йшлося про зовсім новий бізнес: з молоденькими привабливими друкарками у Франції і Данії укладалися угоди на два роки вигідної секретарської роботи в Африці та арабських еміратах; як тільки дівчата приїздили на місце, вони зникали; їх просто продавали в закриті борделі; коли одній нещасній удалося вирватися, виплило ім’я Дона Валлоне, бо рекламу в газети, що заманювала дівчат — високі оклади й чудові квартирні умови «на березі океану, у зручних котеджах», — уміщала контора, яку фінансували його люди.
— Ім’я цієї нещасної вам відоме? — Степанов кивнув на вирізку з «Авангарду».
— Ні, — відповів «сер Усе».
— Але в досьє щотижневика воно може зберігатися?
«Сер Усе» перевернув вирізку, знизав плечима.
— Навряд… Як-не-як п’ять років… Досьє не зберігатиме цю дрібницю так довго.
Степанов нахмурився, повторив:
— «Дрібницю»…
У третьому матеріалі наводилась розмова Дона Валлоне, присвячена пам’яті Енріке Маттеї; він скорботно говорив про організаторську могутність «великого італійського бізнесмена й патріота. Спекуляції іноземної преси і нашої лівої, які звинувачують усіх у загибелі Маттеї, — лише засіб для розколу в рядах тих, хто робить усе, щоб економіка республіки розвивалася динамічно й плідно, як і належить країні з великою історією. Не підступи міфічної мафії, а трагедія, яку ніхто не міг передбачити, вирвала з наших рядів того, хто завжди залишиться в серцях вдячних громадян».
Тут же давали коментар Джузеппе Негрі, журналіста з Мілана, який запевняв, що за сім днів до загибелі Енріке Маттеї у розмові з двома репортерами із Палермо відкрито звинуватив Дона Валлоне в тому, що той саботує економічну реформу в Сіцілії і представляє інтереси не тільки італійців, а й певних магнатів зі Сполучених Штатів.
— По Леопольдо Граціо ви дивилися? — спитав Степанов.
— Через годину після повідомлення про його загибель приїхала до мене… Ми перерили весь архів, нічого путнього немає…
— У вас кінчився час? — спитав Степанов.
— Так, — кивнув «сер Усе». — Куди вас підвезти?
— До центру, якщо ви їдете в тому напрямку.
— В тому, — «сер Усе» підвівся, надів піджак, пропустив Степанова, легко грюкнув дверима і, як хлопчисько, граючись, поскакав через дві сходинки вниз по крутих, як на кораблі, сходах.
— Ви не замикаєте дверей на хороший замок? — спитав Степаиов. — У вас же дома безцінне багатство, небезпечно так залишати.
— Квартира застрахована… Мільйон швейцарських франків…
— Платите таку величезну страховку? — Степанов здивувався. — Для цього потрібні немалі гроші.
— Ні, — «сер Усе» усміхнувся. — За мене платять три газети і клуб іноземних журналістів Прес-центру.
Вони сіли в його старенький скрипучий «фольксваген», десятирічного, принаймні, віку, й подалися до центру.
— Коли ви почали займатися цією справою? — поцікавився Степанов.
«Сер Усе» знизав плечима.
— Я добре пам’ятаю все про інших, про себе слабо… Мабуть, коли збагнув, що моя журналістська діяльність — суща мура, немає пера, можу говорити, але не вмію писали, відчуваю, а не знаю, як висловити… Тільки з роками починаєш розуміти неабияку значимість факту, вміння знайди перехрещення причин і наслідків… Та й крім того я, як і кожен з нас, у боргу перед власним сумлінням… Скільки ж ми грішили по-дурному?! Скільки разів писали не про те? Не про тих! Бездумно й безвідповідально! Скільки разів піддавалися настрою, хвилинній вигоді чи просто байдужості?! Стало соромно за себе, і я почав працювати над фактом… Тут усе як у математиці. Ніяких вічних емоцій… Де вас висадити?
— Якщо можна, біля видавництва «Уорлд».
— Маєте з ними справу?
— Так.
— Престижна контора… Бажаю успіху. Коли щось нашкрябаєте, дзвоніть, подивимося ще раз у моїх папках, чого на світі не буває.
— Коли бог спить.
— Що, пробачте?
— Є таке російське прислів’я: «Чого на світі не буває, коли бог спить».
— В нинішній російській мові режим дозволяє вживати слово «бог»? — здивувався «сер Усе».
Степанов посміхнувся.
— Випишіть наші журнали; ми, по-моєму, випускаємо сучасну прозу англійською мовою, не треба витрачати гроші на перекладача.
— До речі, — загальмувавши біля високого, в стилі ампір будинку, сказав «сер Усе», — я не відчув у вас росіянина, ви на них не схожі…
— Скільки росіян ви бачили?
— Жодного, але я дивлюся фільми.
— В такому разі, ви не схожі на американця, — відповів Степанов. — Я резервую право подзвонити вам, коли в мене вийде те, що я задумав, можна?
— Звичайно, — відповів «сер Усе» розкотисто, і Степанов засміявся, ніби скидаючи постійне очікувальне нетерпіння, бо знову згадав свою подругу з її улюбленим, таким бездумно-веселим «зви-и-чай-но».
… З вестибюля видавництва Степанов подзвонив у Прес-центр, спитав, чи немає якихось новин. Йому відповіли, що особливих новин немає, але для нього прийшов лист з Мадріда.
«Дорогий Степанов!
Ти напевно здивуєшся, що я відповідаю тобі, бо я пригадую, як ти знущався з моєї нелюбові писати докладні листи. Я й не написав би при всій моїй приязні до тебе, якби тут у нас не сталася цікава подія: чудовий і дуже сміливий матеріал професора Верньє з Парижа (ти, мабуть, про нього чув, талановитий і компетентний) зняли з номера під натиском сил, на які, на жаль, не можна не зважати, бо гроші на редакцію ідуть з банків, от і спробуй на них не зважити.
На твоє запитання я не можу відповісти точно, та й ніхто поки що не відповість, однак я пораджу тобі, в якому напрямку треба вести пошук.
Що я маю на увазі?
Поясню: у мене в архіві є графічна схема зв’язків найбільших фондів, які фінансують як джентльменів з ЦРУ, так і ряд прецікавих громадських організацій. Документ цей секретний, але його добули в Ленглі люди, які дуже люблять свою країну і дбають про престиж Штатів, тому й почали неоголошену війну проти спрута, переправивши матеріали кільком журналістам, яким вони вірять, в Токіо, Мадрід, Стокгольм і Західний Берлін. Ці люди поставили умову: опублікувати їхні дані лише в екстремальній ситуації. Я звернувся до одного з них із запитанням, чи можу я зараз спробувати надрукувати схему в одній з наших газет. Зі мною погодились. Тому, зовсім не порушуючи моєї дружньої з ними домовленості, я маю право розпорядитись документом на свій розсуд.
Отже, Степанов, дивись, що виходить.
У Північній Америці існує, наприклад, «Конгрес за вільну культуру». Хто його підтримує? Офіційно — «Хоблітцел фаундейшн». З ким зв’язаний «Хоблітцел»? З фондом «Тауер», з «Борден траст», з фондом «Монро». Кожна з цих трьох організацій співробітничає з ЦРУ, подаючи Ленглі чималу грошову допомогу. Таким чином, зв’язок «вільної культури» з ЦРУ абсолютний. Або інше. Існує «Інститут міжнародного дослідження проблеми праці». Цей «інститут» активно підтримує «фонд Каплана». З ким зв’язаний, у свою чергу, Каплан? З благодійними організаціями «Готхам», «Борден траст», з фондами «Ендрю Хамільтон», «Едзель», «Монро» та іншими. Всі ці фонди так само годують ЦРУ, дістаючи взамін якусь допомогу з Ленглі. Яку? Зрозуміти це можна, лише з’ясувавши, хто стоїть за організаціями Хоблітцела, Каплана, Маршалла, Рабба, Бейрда, Фрідріха Брауна, Андерсена, бо вони головні посередники між організаціями типу «Афро-американський інститут», фірмою «Дослідження політичних операцій», «Синодом священиків, російських церков, які знаходяться за межами Росії», «Інститутом міжнародної освіти», «Американським товариством африканської культури», «Інститутом по вивченню проблеми адміністрації», «Дослідницькою організацією по вивченню проблем Північної Африки», «Американськими друзями Середнього Сходу», «Афро-американським інститутом». Це те, що стало відомо північноамериканським патріотам; дізнатися про все вони, певна річ, не можуть, але навіть у тому, що вони відкрили, вгадується дуже цікава закономірність: з дванадцяти організацій — я не назвав «Національну студентську організацію», її фінансують «Фрідрік Браун» і «Сідней Рабб», зв’язані через «фонди» з ЦРУ, — три повернені до проблем Африки, а одна — прямо до Північної Африки; проводиться величезна дослідницька робота в країнах з португальською та іспанською мовами; вивчається негритянська культура; таким чином, Африка стала дослідним полем як для робіт з «своїми» неграми у Штатах, так і з негритянським населенням Південної Америки. Отже, проблемами Африки найбільше займається «Дослідний інститут з питань Північної Африки», саме там розвідка СІНА укоренилася ще в сорок другому році, коли янкі витіснили і де Голля і Черчілля (під час вторгнення), гра була складна й архіперспективна, як зараз стає ясно (кажуть, професор Верньє має винятковий матеріал з цього питання, але поки притримує; якщо ж він наважиться «вилити кулю», то реакція ЦРУ може бути непередбаченою; хлопці з Ленглі довго пам’ятають тих, хто їм завдає неприємностей).
І що найцікавіше: начебто, наголошую, начебто Дігон в жодному з цих «фондів» не проглядається, тоді як завзяту активність (але це думка журналістів, фактів немає) розвинув концерн Дейвіда Ролла. Інформація надійшла до мене тільки вчора і дуже зацікавила, саме тому я й пишу тобі цього листа, проклинаючи все і всіх, страшенно не люблю писати подібні послання. Фу, стомився, піт заливає моє виснажене обличчя.
І ще: Дейвід Ролл давно і вперто пролізає в Африку, і в Південну Америку, його туди не дуже-то пускають Рокфеллери і Моргани, але цей хлопець знає, чого він хоче, і вміє боротися за місце під сонцем. Чи не він підставляє Дігона? Старий — постать одіозна, цілком імперіалістична, тому антипатична всім. Але чому саме Дігона? Чому ніхто не нападає на Рокфеллерів, як це було під час американської інтервенції в Гватемалі? Питання цікаве, але відповісти на нього тобі може інший, тільки не твій друг
Хуан Мануель».
