— Хто в Європі виявляє особливий інтерес до співробітництва з Гаривасом?

— У нас є досить надійний партнер в особі Леопольдо Граціо. А втім, я попросив би тебе не згадувати цього імені, я не до кінця розумію всю хитрість взаємозв’язків китів світового бізнесу, конкурентну боротьбу і таке інше, отже, гадаю, імені Граціо не варто згадувати в твоєму інтерв’ю. — Санчес запитливо подивився на свого помічника Гутієреса. Той кивнув. — У всякому випадку, — додав Санчес, — доти, поки я не проконсультуюся про це з ним самим… А ще краще, якщо це зробиш ти, я дам тобі прямий телефон…

— Спасибі. Я неодмінно подзвоню йому, як тільки повернусь до Шьоньофа.

— Я дам тобі прямий телефон його секретарки фрау Дорн, яка, коли їй дзвонять саме по цьому телефону, з’єднує з Граціо, де б він не був: у Лондоні, Палермо чи Гонконзі.

— Добре бути мільйонером.

— Чесним важко.

— А хіба є чесні?

— Я вважаю, так. Це люди, котрі роблять ставку не воєнно-промисловий комплекс, а на мирні галузі економіки…

— Мені здається, що комуністи поставляться до твого твердження без особливої радості..

— По-перше, я кажу те, що думаю, не оглядаючись ні кого. По-друге, треба б знати, що Ленін закликав більшовиків учитися хазяйнувати у капіталістів.

— Серед членів твого кабінету є комуністи?

— Наскільки мені відомо, нема.

— Ти кажеш: «Ми — це національна революція». Чи немає в цьому формулюванні небезпеки повороту Гаривасу до тоталітарної націоналістичної диктатури армії?

— Ні в якому разі. Націонал-соціалістська авантюра Гітлера була однією з найяскравіших форм шовінізму. Його сліпа ненависть до слов’ян, євреїв, циган мала характер маніакальний. А наша національна революція стоїть на тій позиції, що це страшенна безсоромність, коли білі в Гаривасі вважали себе за людей першого сорту, мулатів — другого, а до негрів ставилися так, як це було у Північній Америці в часи рабства — не дуже, до речі кажучи, далекі часи. Шовінізм грунтується на економічній нерівності, безкультур’ї, забобонах і честолюбних амбіціях лідерів або ж невдалих художників і літераторів. В нашому уряді пліч-о-пліч працюють негри, білі й мулати.

— Ти дозволив мені ставити будь-які запитання, чи не так?

«Я завжди дозволяв тобі це, кохана моя, — подумав він, — а ти дуже часто ставила мені лише одне запитання: «Ти любиш мене? Ну, скажи, любиш?» Я відповідав, що не вмію говорити про любов, я просто вмію любити, а ти шепотіла: «Жінки люблять вухами…»

— Так, я готовий відповісти на всі твої запитання, — сказав він і додав: — А втім, я лишаю за собою право просити про деякі скорочення в твоєму матеріалі…

— У вашому кабінеті немає розбіжностей?

— У нашому кабінеті є різні точки зору, але це не означає, що є «розбіжності».

— Дозволь нагадати тобі рядки Шекспіра… Коли Кассій каже Бруту:

Санчес знизав плечима.

— Той не великий, хто зважує своє ім’я… Порівнювати когось з державних лідерів двадцятого століття з Цезарем неправомірно, бо його охоплювала мрія здійснити на землі цілковите прижиттєве обожнення… Це особлива психологічна категорія, властива, як мені здається, тільки античності… Все інше — погане наслідування оригіналу… А втім, мене в Цезареві приваблює одна риса: хворий лисий старик, він не боявся смерті; цей страх здавався йому неприродним, супротивним висоті духу… Одне слово, Брутом. у наш прагматичний вік бути невигідно; в пам’яті поколінь все одно залишиться Цезар, а не його невдячний син…[1]

— Брут був республіканцем, полковнику Санчес… Він поважав римлянина Цезаря, але Рим для нього був дорожчий…

«Жінка завжди лишається жінкою, особливо якщо любить, — подумав Санчес. — Вона ставиться до коханого тільки як до коханого, у неї в голові не вкладається, що мої слова зараз звернені не до неї одної, а до багатьох, а як же багато серед цих багатьох — ворогів… А для матері Цезар був просто хворим хлопчиком, а не великим володарем умів і регіонів…»

— Якщо говорити про об’єктивну — на той час — необхідність монархізму, про трагедію Брута, котрий підняв руку на особистість, а вона безмежна, то я змушений буду зазначити, що він виступив не проти свого батька — імператора Цезаря, а за свободу республіки… Адже не заради марнославства Брут підняв ножа…

— Ти його виправдовуєш? — спитала Марі Кровс.

— Я міркую, а будь-яке міркування містить у собі тезу й антитезу.

— Це терміни Маркса.

— Він їх узяв у Гегеля, а той у комуністичній партії не був, — усміхнувся Санчес.

— Яку подію ти вважаєш головною, що спонукала тебе вступити до лав змовників?

— Я ніколи не був серед змовників… Бачиш, мені здається, що змова звичайно породжується честолюбством, а в ньому немає соціальної підоснови… Несправедливість у Гаривасі була кричущою, кілька чоловік пригноблювали мільйони… До людей ставились, як до бидла… Знаєш, мабуть, уперше я зрозумів свою вину перед народом, коли батько подарував мені машину в день сімнадцятиріччя і я поїхав на ній через сельву на ранчо мого шкільного друга. Його батько був лікарем з хорошою практикою, лікував дітей диктатора… І ми з моїм другом в ошатних костюмчиках поїхали до школи, а вчитель Пако сказав тоді: «Хлопчики, я вас ні в чому не звинувачую, тільки запам’ятайте: той, хто бенкетує під час чуми, теж приречений». Ми тоді посміялися зі слів Пако, але невдовзі заарештували батька мого друга, бо внук диктатора помер від енцефаліту, і мої батьки заборонили мені зустрічатися з сином людини, якої усі відцуралися… А я іспанець, зі мною можна робити все що завгодно, але не можна принижувати гордість кабальєро… Словом, я втік з дому, і мені дав притулок учитель Пако, а жив він на бідонвіллі з трьома дітьми й хворою тіткою… Безвихідь, суцільна пригніченість, в надрах якої дедалі яскравіше розгоралися жаринки гніву, — ось що привело мене в нашу революцію…

Гутієрес подивився на годинник, що стояв на великому каміні.

— Полковнику, на третю годину призначено зустріч з міністрами соціального забезпечення і охорони здоров’я…

— Я пам’ятаю, — відповів Санчес. — На жаль, я пам’ятаю, — повторив він і підвівся. — Марі, я відвезу тебе на аеродром, і по дорозі ти запитаєш мене про все, що не встигла запитати зараз, о’кей?

Він запросив Марі в гоночну «альфа ромео», сказав начальникові охорони, що іспанці, нащадки конкістадорів, не можуть відмовити собі особисто відвезти прекрасну Дульсінею в аеропорт, посадив Марі поруч, попросив її пристебнутися й різко рушив з місця.

— Слава богу, ми самі, дівчинко, — сказав він.

— Ми не самі, — мовила вона, — за нами їде машина з твоїми людьми.

— І все-таки ми самі… І послухай, що я зараз скажу… Якщо ти зумієш, повернувшись, опублікувати — крім цього інтерв’ю, в якому, мені здається, я був справжнім дурнем, — кілька статей про те, яка складна в нас ситуація і ніхто не може знати, що станеться завтра, коли ти, особисто ти, без посилання на мене, зможеш надрукувати репортаж про те, що нас хочуть задушити, ти зробиш дуже добру справу…

— Тобі так важко, рідний мій…

— Авжеж, — відповів він, — не легко. Але я мушу мовчати… Розумієш?

— Ні.

— Зрозумієш…

— Мені чекати, Мігель?

— Так.

— Може, ти дозволиш мені приїхати сюди? У мене дуже тяжко на серці там… Я акредитуюсь при твоєму управлінні преси…

— Ні.

— Чому?

— Тому, що я не зможу бачити тебе — і це краятиме наші серця, а коли ми почнемо зустрічатись, мені цього не простять, я ж казав. Піти з поста зараз через тебе, точніше через те, що я тебе кохаю, це значить дезертирувати… Пригадуєш оповідання росіянина про старого козака та його сина, котрий закохався в полячку? Це вважали за зраду.