Вольф Цорр періодично посилав у «Квік» свої замітки з приводу рекомендацій дипломованого психолога доктора Нігенабера; сьогодні його обурив лист якогось К. Н. Любека, котрий скаржився, що його дружина через п’ятнадцять років щасливого сімейного життя поїхала на відпочинок в Барселону й фліртувала там з молодим іспанцем. «Я страждаю, втратив спокій; крах, кінець щастя, перекреслено минуле. Що мені робити?» Дипломований психолог відповідав К. Н. Любеку, що в багатьох сім’ях п’ятнадцятирічне партнерство може бути піддано такому випробуванню, почуття стерлися, потрібен допінг. «Ця подія мусить мобілізувати вас, — радив терапевт, — і коли ви відверто обговорите з вашою дружиною все, що сталося, з’ясуєте деталі флірту й змусите себе бути таким, як були, а може, ще винахідливішим партнером вашої коханої, щастя повернеться і те, що сталося, виявиться ще одним імпульсом у вашому сексуальному житті і щасливій сімейній згоді».

Він витяг з шафи друкарську машинку й надіслав у «Квік» відповідь, навіть не передруковуючи начисто, такий був роздратований: «Шановний пане редактор Ганс Вагнер! Кожен має право писати в журналі все, що йому заманеться, але «Квік» як могутня зброя пропагандистського впливу не має права відповідати брехнею на запитання обманутого чоловіка, над почуттям якого позбиткувалася оскаженіла самка. Про яку «мобілізацію» може йти мова, коли дружина віддалася молодому іспанцеві?! Добре відомо, що іспанці, будучи жертвою кровозмішання з семітським племенем арабів та євреїв, занадто сексуальні, і надія на те, що «винахідливість» чоловіка вб’є в його жінці пам’ять про темпераментного коханця, абсолютно химерна. Не варто обманювати довірливих читачів, пане редактор Вагнер! Ви втратите передплатників!»

Ще дужче розлютила його відповідь психолога на лист фрау Бергкамен; та скаржилася, що після родів уже три місяці її чоловік не буває з нею близьким, дома майже не з’являється, п’є.

«Справжній мужчина завжди відчуває себе владним господарем, — наставляв дипломований доктор, — саме тому ви повинні приділяти чоловікові ще більше уваги, ніж приділяли до родів; і неодмінно він має бачити, що важливіший для вас, ніж безсловесне дитя — пискля, лише в такому разі ви зможете зберегти сім’ю. Батько починає цікавитися дитиною, коли та підросте, до того часу він не розуміє її».

Другий лист до редакції був зовсім різкий: «Яке паскудство! Яке падіння моралі, пане редактор Вагнер! Дитина завжди має бути першою і головною в сім’ї! Любов до дитини свята, любов до чоловіка гріховна! Не можна спонукати жінку на те, щоб вона ублажала самця, забувши про найголовніше своє покликання: виховувати дитину, наше майбутнє!»

Після цього Вольф Цорр поспішав до ресторану Вольфганга; хазяйка фрау Анна не питала навіть, що він їстиме; столик біля вікна був заздалегідь сервірований; чашка супу з бичачих хвостів, антрекот з квашеною капустою (а кожної п’ятниці варена риба і нічого більше), а на десерт сир (кожного вівторка, середи та суботи); у всі інші дні морозиво чи малиновий сік із збитими вершками.

Потім він повертався до себе, спав до п’ятої і йшов у купальний басейн; у важкій зеленкуватій воді він відчував своє тіло особливо радісно; порівнюючи себе з молодими, сорока— чи п’ятдесятилітніми чоловіками, не бачив великої різниці; його роки, здавалося Цорру, можна визначити лише по в’ялих зморшках шиї; живіт, руки й ноги були гладенькими, ніякої патології, властивої тим, хто здався.

(Двічі на місяць він їздив у Західну Німеччину; там «будинки кохання» були цілком надійні, справжня індустрія здоров’я. Він приходив туди о п’ятій годині, перед вечерею; відвідувачів було ще мало; дівчата в купальниках стояли в темному залі, курили, перемовлялися про щось своє; не приставали, досить виховані, можна було не кваплячись вибрати партнерку; в молодості Цорр любив огрядних жінок; на старість потягло на мініатюрненьких. Правда, тепер він до цього ставився як до необхідного фізіологічного відправлення, такої собі терапії від старіння. Вибравши партнерку, йшов мимо пильних сторожів, які сиділи між першим і другим поверхами, в невеличку кімнатку із дзеркальною стелею і стіною біля ліжка; звичайно на відвідувача тут відпускалося не більше двадцяти хвилин; піднімаючись по сходах, обговорював з партнеркою вартість без неодмінного тут запобіжного засобу; як правило, хазяйка забороняла це своїм підопічним — небезпека венеричного захворювання, удар по престижу будинку і таке інше. Дівчата, правда, йшли на порушення; це коштувало йому ще тридцять марок.)

… О шостій годині Вольф Цорр заварював собі каву, а потім вирушав на прогулянку в ліс. Він звик ходити швидко, тихенько наспівуючи пісні молодості; кілька разів ловив себе на тому, що найчастіше думав про «Лілі Марлен», хоч він ніколи не служив в армії. Просто, мабуть, маршовий ритм допомагає вечірньому моціону.

А о восьмій годині після легкої вечері сідав біля телевізора, заздалегідь переодягшись. Як завжди, надівав чорний костюм; о дев’ятій, після передачі останніх вістей, Цорр готував собі легкий аперитив; шукав найцікавішу програму, добре, що можна слухати передачі з Італії, Франції, Федеративної Республіки плюс три свої, національні канали.

Останні сім років, після того як його змусили піти на пенсію, розпорядок дня був раз і назавжди заведений, заколисливий, але водночас саме такий, що давав би змогу Цорру відчувати себе немовби одірваним від плину чару, він наче законсервувався, не зважав на свої роки і був — чим далі, тим більше — впевнений у тому, що попереду його ждуть справжнє, незнайоме досі щастя, боротьба й перемога.

Єдине, що він забороняв собі, — це спогади.

Цорр боявся пам’яті; майже всі ті, з ким він ріс, працював, мужнів, померли; він жив у пустелі, самотній.

Тому, коли о дев’ятій вечора пролунав дзвінок і віддалено знайомий голос пророкотів у трубку: «Добрий вечір, дорогий Вольф, щасливий чути вас», він спочатку злякався; відчуття таке, ніби дзвінок з того світу.

— Хто це? — спитав він, відкашлявшись. — Будь ласка, відрекомендуйтесь… Щось дуже знайоме, але…

— Ах, Вольф, як сумно, коли ми забуваємо один одного! Невже ви забули Берлін сорокових років, наші дружні вечірки, гулянки на Кудамі й білявеньку красуню Хельгу?!

— Боже мій! Невже це ви? Ви ж, як я чув…

— Так, так, — швидко перебив його співрозмовник, — це я, на все інше не по телефону! Я можу прислати за вами машину, давайте вип’ємо й згадаємо молодість, як?

Дзвонив Вольфу Цорру, колишньому представникові концерну «Нестле» у третьому рейху, заступник керівника «європейського відділу» міністерства пропаганди Ганс Епплер; від арешту його врятував генерал Гелен, допоміг перебратися в Іспанію; американці морщились, в «Управлінні стратегічних служб» працювало багато євреїв, але Гелен довів розумність використання свого багаторічного агента на Близькому Сході. «В ряди національного руху треба заздалегідь вводити наших людей, — переконував начальник розвідки Федеративної Республіки, — вони будуть незамінні в роботі з екстремістами, одержимими реанімацією ідеї «остаточного вирішення єврейського питання», саме ці люди дадуть нам право проникнути в Єгипет, щоб ми мали можливість уберегти світ від нової кривавої різні. А ніхто, крім Епплера, не зможе дати нам привід, він налагодить таку антисемітську пропаганду, яка навіть Геббельсу не снилась, це й буде підстава, щоб скомпрометувати керівництво, вивести на сцену вірних людей і зміцнити наші демократичні позиції в арабському світі!»

Американська секретна служба допомогла Епплеру в Іспанії, де він спершу відсиджувався, боячись, що його видадуть Радам як нацистського злочинця, потім перебрався до Єгипту. Там узяв собі нове прізвище, Салах Шаффар, і почав працювати в «Ісламському конгресі», ставши консультантом у «відділі психологічної війни проти євреїв.

Після семиденної війни Гелен змушений був передати контакт з ним воєнній розвідці Пентагону, хоч залишив за собою право одержувати від Салаха Шаффара річні огляди діяльності «Ісламського конгресу».