Провівши пальцем по ручці кухля, Джоуд на хвильку замовк, а потім знову продовжив:

— Я не можу сказати напевно, та мені здається, що, б'ючись із Морзаном у Джиліді, Бром дізнався про щось надзвичайно важливе… Таке важливе, що це знання змусило його облишити все, чим він займався у Своєму житті. Ясна річ, це тільки здогад, але мені ще й досі цікаво, чому він не поділився своїм знанням ані зі мною, а ні з жодною іншою живою душею. Розлука тривала стільки років… І, побачивши Брома знову, я так сподівався іще бодай раз вирушити разом із ним у якусь мандрівку… Проте в долі були інші наміри. Розумієш, я втратив його вдруге за якихось кілька тижнів після того, як дізнався, що він живий. — Пройшовши повз Ерагона, Гелена спинилася біля Джоуда й поклала руку йому на плече. Той посміхнувся й притулився щокою до її тонкого зап'ястка. — Я радий, що ви із Сапфірою спорудили Бромові таку могилу, якій позаздрив би сам король гномів. Він заслуговував на це… і навіть більше. Адже він стільки зробив для Алагезії. Проте… Варто буде людям знайти його могилу, як вони розіб'ють її на безліч дрібних діамантів.

— Вони дуже про це пошкодують, — буркнув Ерагон, вирішивши, що при першій-ліпшій нагоді повернеться до Бромової могили й накладе на неї захисні закляття, які б уберегли її від мародерів. — До того ж, швидше за все, вони будуть надто поглинені збиранням золотих лілей, щоб потурбувати Брома.

— Що-що?

— Та так, нічого… Дурниці.

Чоловіки продовжили пити чай, а Гелена мовчки їла печиво. Урешті-решт незручну мовчанку порушив Ерагон:

— Ти зустрічався з Морзаном, Джоуде, адже так?

— Мою зустріч із ним важко назвати дружніми посиденьками, але я все ж таки його бачив.

— І який він був?

— Як людина? Мені важко сказати, хоч я й чув безліч розповідей про його злодіяння. Щоразу, коли я та Бром траплялися йому на шляху, він намагався нас убити, точніше кажучи, спочатку довго катувати, а вже потім убити. Сам розумієш, у нас не було жодних підстав плекати до нього дружніх почуттів. — Ерагон так уважно слухав Джоуда, що навіть не відреагував на його жарт, тому Джоуд усівся зручніше й повів далі: — Морзан був неперевершеним воїном, і ми згаяли чимало часу, тікаючи від нього та від його дракона. До речі, можеш мені повірити: коли за тобою женеться розлючений дракон, то це не так уже й весело…

— А як він виглядав?

— Схоже, він тебе чимось дуже зацікавив.

Ерагон розгублено закліпав очима, проте швидко знайшов, що відповісти:

— Авжеж, зацікавив. Адже він останній із клятвопорушників, а Бром був тим, хто його вбив. До того ж, Морзанів син став моїм смертельним ворогом.

— Дай мені трішки подумати… — мовив Джоуд. — Він був високий, у нього були широкі плечі, чорне волосся, схоже на перо ворона, а ще він мав очі різного кольору. Одне — блакитне, а інше — чорне. Бороди в нього не було, а ще йому бракувало кінчика пальця, але я геть на пам'ятаю, якого саме. Його врода була вражаюча. А коли він починав говорити, то ставав іще більш привабливий. Проте в голосі вчувалася вся його гордість і жорстокість. Морзан завжди тримав свої обладунки в бездоганному стані, начищеними до блиску — байдуже, була це кольчуга чи нагрудні пластини. Здавалось, він геть не переймався тим, що через це його можуть помітити вороги. І мені здається, він справді цього не боявся. Морзан мав іще одну особливість — коли він сміявся, його обличчя набувало такого виразу, ніби йому було дуже боляче.

— А як щодо його супутниці, жінки на ім'я Селена? Ти також її зустрічав?

Джоуд посміхнувся:

— Якби я з нею зустрівся, то зараз уже напевно б не сидів поруч із тобою. Морзан був безстрашним воїном, великим чарівником і зрадником, проте ця жінка вселяла в людей не менший жах, аніж він сам. Вона виконувала його найогидніші, найпотаємніші й найскладніші завдання, за які ніхто не наважувався взятись. Ця жінка була його Чорною Рукою, і її поява завжди означала неминучу смерть, катування, зраду або ж іще якісь жахіття.

Коли Ерагон почув, як Джоуд говорить про його матір, йому стало геть зле.

— Вона була нещадною й ніколи не знала ані жалю, ані співчуття. Подейкують, що коли Селена попрохала Морзана, щоб той узяв її на службу, то він улаштував їй випробування: спочатку він навчив її вимовляти прадавньою мовою слово «зцілися», аби вона стала чарівницею й воїном, а потім поставив проти неї дванадцять найкращих воїнів.

— І як же вона їх перемогла?

— Вона позбавила їх страху, ненависті й усіх почуттів, які змушують людей убивати. А потім, доки вони стояли й посміхалися одне одному, ніби пришелепкуваті вівці, поперерізала їм горлянки… Тобі зле, Ерагоне? Ти такий блідий, наче мрець…

— Та ні ж бо, зі мною все гаразд. А що ти ще пам'ятаєш?

Джоуд замислено постукав пальцями по ручці кухля.

— Узагалі, я дуже мало знаю про Селену. Вона завжди була загадкою, і ніхто, крім самого Морзана, не знав її справжнього імені. Воно стало відоме лиш за кілька місяців до його смерті. Для всіх людей вона була Чорною Рукою. До речі, загін, що носить це ім'я, існує ще й досі. Це купка вивідачів, убивць і чарівників, які виконують найпідліші накази Галбаторікса. Гадаю, таким чином він намагається зберегти про неї пам'ять. Серед варденів її справжнє ім'я знало всього кілька людей, та й то — більшість із них уже давно зогнили в землі. Наскільки мені відомо, саме Бром розгадав її таємницю. Перш ніж я вирушив до варденів, щоб розповісти їм про потаємний хід до замку Ілірея, який ельфи збудували тисячу років тому і який захопив Галбаторікс, звівши чорну фортецю, котра зараз височить над Урубейном, Бром дуже довго нишпорив маєтком Морзана, сподіваючись знайти бодай одне з його слабких місць… Наскільки я знаю, йому пощастило дослідити маєток Морзана, перевдягнувшись в одного з його слуг. Саме тоді він і дізнався про те, що цей негідник зробив із Селеною. Одначе ми так і не довідались, чому вона завжди залишалася з Морзаном. Може, вона кохала його. Та в будь-якому разі, Селена зберігала йому вірність аж до самісінької смерті. Невдовзі потому, як Бром убив Морзана, до варденів дійшла чутка, ніби вона померла від якоїсь тяжкої недуги. Але мені здається, що вона, як приручений сокіл, так любила свого хазяїна, що просто не змогла жити без нього.

«Вона не була аж такою вже вірною, — подумав Ерагон. — Адже зрадила Морзана, приховавши від нього моє народження, хоч це й коштувало їй життя. Якби ж то їй пощастило врятувати ще й Мертага».

Правду кажучи, розповідь Джоуда вжахнула Вершника, хоч він і далі незламно вірив у те, що від самого початку його матінка була доброю, і тільки потім Морзан зробив із неї нещадне чудовисько. Його серце розривалось від болю, коли він думав про те, що його батьки були злими людьми.

— Вона любила його, — сказав Ерагон, поринувши в споглядання темних плям на дні кухля. — І швидше за все, спочатку вона любила його не так, як було далі. Мертаг — її син.

Джоуд здивовано звів брови:

— Справді? Сподіваюся, ти дізнався про це від самого Мертага?

Ерагон ствердно кивнув.

— То он воно що… — протяг Джоуд. — Це дає відповідь на безліч питань, які мене завжди непокоїли. Мати Мертага… Дивно лиш те, що Бром сам не розкрив цієї таємниці.

— Морзан зробив усе можливе, аби приховати існування Мертага навіть від решти клятвопорушників.

— Я добре знаю історію цих негідників — вони були такими жадібними до влади, що, швидше за все, Морзан просто намагався врятувати Мертагові життя… На жаль…

Після цих слів запанувала тиша, схожа на маленьке звірятко, що було готове будь-якої миті дременути навтьоки. Вершник так і продовжував зосереджено розглядати кухоль. У його голові юрмилась купа-купезна питань, але він знав, що Джоуд не зможе на них відповісти, та й навряд чи хтось інший міг би це зробити. «Чому Бром переховувався в Карвахолі? — розмірковував юнак. — Щоб наглядати за мною, сином свого смертельного ворога? І чи не було це злим жартом, коли він віддав мені Зарок, меч мого батька? І чому Бром не розповів мені правди про батьків?» Ерагон мимохіть так міцно стис кухоль, що той не витримав і хруснув.