Надокучливе жебоніння тривало хвилин зо три, а коли чайник наповнився, Гелена повісила бурдюк на гачок, прибитий до центральної жердини намету, і прожогом вискочила назовні.

Ерагон здивовано звів брови, але Джоуд лиш розвів руками.

— Моя посада у варденів не така висока, як вона сподівалася, — пояснив він, — тому я весь час змушений слухати її докори. Гелена згодилась утекти зі мною з Тейрма, думаючи, що Насуада зробить мене своїм радником або винагородить землями й статком, гідними лорда… Або ж іще якось віддячить мені за те, що я допоміг варденам під час викрадення яйця Сапфіри. Словом, вона аж ніяк не думала бути дружиною звичайнісінького воїна, спати в наметі, готувати їжу й прати одяг… Це, ясна річ, зовсім не означає, що в неї на думці одне лиш багатство… Її можна зрозуміти, адже вона народилася в одній із найзаможніших родин Тейрма, до того ж, за багато років нашого подружнього життя я так-таки майже нічого й не досяг. Вона не звикла до такої скрути, як зараз, і їй треба якось до неї призвичаїтися. — Джоуд на хвильку замовк, а потім повів далі: — Я гадав, що наша подорож, якщо її можна так назвати, допоможе позбутися тих непорозумінь, що виникли між нами в минулі роки, але з'ясувалось, що все не так уже й просто.

— То ти вважаєш, що вардени мають приділяти тобі більше уваги? — спитав Ерагон.

— Мені навряд чи… А от Гелені… — Джоуд якусь мить вагався. — Я хочу, щоб вона почувалась щасливою. Життя дало мені безліч винагород — першу, коли мені пощастило живим і здоровим вибратись із Джиліда після того, як мене та Брома атакував Морзан зі своїм драконом. Другою винагородою було те, що я допоміг завдати неабиякого удару Галбаторіксу, повернувся до свого колишнього життя й продовжую допомагати варденам у їхній справі. Третьою — що зміг одружитися на Гелені. І врешті-решт, я був страшенно радий, коли побачив Сапфіру, яка літала над Палаючою рівниною, затягнутою димом. Оце і є мої винагороди, і я неабияк утішений, що маю їх. Однак я не знаю, що робити з Геленою. Але… схоже, я надто багато говорю… Це не твої проблеми, і тобі зовсім не обов'язково про них знати.

— Тоді скажи мені, — спитав у Джоуда Ерагон, торкнувшись одного із сувоїв кінчиком вказівного пальця, — для чого тобі так багато паперів? Ти що, став переписувачем?

— Не зовсім, — озвався Джоуд, трішки здивований запитанням Вершника. — Хоч доволі часто моя робота й справді буває нудною. Відтоді, як я знайшов потаємний хід до замку Галбаторікса в Урубейні, мені пощастило забрати деякі рідкісні книжки до своєї бібліотеки в Тейрмі, от Насуада й попрохала мене знайти такі самі лази в інших містах Імперії. Розумієш, якщо я знайду тунель, що, приміром, проходить під стінами Драс-Леони, то ми зможемо уникнути кровопролиття.

— І де ж ти його шукаєш?

— Скрізь, де тільки можу, — відповів Джоуд, відкинувши назад пасмо волосся, що спадало йому на лоб. — Перечитую підручники з історії, міфи, легенди, вірші, пісні, релігійні трактати, нотатки Вершників, чарівників, різних божевільних, невідомих правителів, мандрівників, полководців… Словом, передивляюся все, де тільки можуть зринути згадки про потаємні тунелі або ж іще якісь таємниці, якими ми могли б скористатися. Отож, мені доведеться перегорнути купу-купезну сторінок, оскільки більшість міст існують сотні років, а деякі з'явилися ще до того, як до Алагезії прийшли люди.

— А ти впевнений, що тобі вдасться бодай щось знайти?

— Ні, звісно. Адже ніколи не можна знати напевно, чи пощастить тобі розгадати таємниці минулого. Проте якщо в мене буде досить часу, я неодмінно спробую це зробити. Певен — те, що я шукаю, має існувати в кожному місті, адже вони надто старі, щоб не мати потаємних ходів, які ведуть за фортечні стіни. Та зараз мене хвилює інше питання: чи існують записи про ці ходи й чи володіємо ми цими записами. Адже люди, які знають про існування потаємних дверей, зазвичай нікому не хочуть про них розповідати й забирають цю таємницю із собою в могилу. — Джоуд згріб купу паперів, що лежала на ліжкові, підніс їх ближче до очей, а потім роздратовано пожбурив убік. — Дивина, я намагаюсь розгадати загадки, які вигадали люди, котрі зовсім не хотіли, щоб їх хтось розгадав.

Джоуд та Ерагон встигли поговорити й про інші, менш важливі справи, до того часу, як до намету нарешті повернулась Гелена. Вона принесла три кухлі гарячого чаю з червоної конюшини. Беручи кухля з її рук, Ерагон помітив, що жінка вже не була така сердита, і йому стало цікаво, чи чула вона все, що про неї говорив Джоуд. Гелена подала чоловікові його кухля, потім поставила перед гостем залізну тарілку з печивом і маленький глиняний глечик із медом. За мить, тримаючи кухля в руках і дмухаючи на свій чай, жінка відійшла на кілька футів і сперлася спиною об центральну жердину намету.

Дотримуючись правил увічливості, Джоуд зачекав, доки Ерагон першим візьме з тарілки печиво, а потім спитав:

— То чим я можу тобі допомогти, Ерагоне? Якщо я не помиляюсь, ти прийшов не просто тому, що давно мене не бачив?

Ерагон зробив кілька ковтків.

— Після битви на Палаючій рівнині, — сказав він, — я пообіцяв тобі, що розкажу, як помер Бром. Саме тому я й прийшов.

Обличчя Джоуда спохмурніло, і він важко зітхнув.

— Але якщо ти цього не хочеш, то можу й не розповідати.

Джоуд заперечно похитав головою:

— Хочу. Просто це для мене — велика несподіванка.

Джоуд не прохав Гелену вийти, тож Ерагон якусь мить вагався, чи починати йому свою розповідь, чи ні. Проте врешті-решт вирішив, що й Гелена, і будь-хто інший має право почути його історію, адже в цьому не було нічого поганого. Отож юнак став без поспіху переповідати ті пригоди, які сталися з ним і Бромом після того, як вони залишили господу Джоуда. Він докладно розповів про їхню сутичку з ургалами, про те, як вони шукали разаків у Драс-Леоні, про те, як ті влаштували їм засідку за межами міста й врешті-решт убили Брома…

Коли він розповідав про останні години свого вчителя, його душили сльози. Якоїсь миті Вершникові забракло слів, щоб змалювати запах смерті, який він відчував у сухому повітрі, й Бромову могилу з піщаника, яку Сапфіра обернула на діамантову.

— Якби я володів тоді знаннями, якими володію зараз, — зітхнув Ерагон, — я б зміг його врятувати… — не в змозі завершити фразу, юнак ковтнув сльози, хутенько витер очі й сьорбнув чаю, хоч і ловив себе на думці, що залюбки б випив зараз чогось міцнішого.

Джоуд скрушно зітхнув:

— Таким був кінець Брома. І хоч ми всі дуже сумуємо за ним, я більше ніж певен, що якби в нього була можливість обрати собі смерть, він помер би саме так, служачи варденам і захищаючи останнього Вершника дракона.

— А ти знав, що він теж був Вершником? — поцікавився Ерагон.

Джоуд ствердно кивнув:

— Вардени розповіли мені про це ще до того, як ми з ним зустрілися.

— А я думала, він належав до тих людей, які не любили про себе розповідати, — сказала Гелена.

Обоє чоловіків сумно посміхнулися.

— Саме таким він і був, — мовив Джоуд. — Правду кажучи, я був просто ошелешений, коли побачив його разом із тобою в нас на порозі. Бром завжди все вирішував сам. Ми стали близькими друзями, коли мандрували разом. І я ще й досі не можу збагнути, чому він дозволив мені повірити в те, що був мертвий упродовж… дай-но я подумаю… цілих шістнадцяти, а то й сімнадцяти років? Надто довго… До того ж, коли Бром убив Морзана в Джиліді й приніс яйце Сапфіри до варденів, вони геть нічого мені не сказали, і я продовжував вважати його небіжчиком. Уяви собі, я майже два десятки років гадав, що найважливіша пригода мого життя завершилась нічим і що ми втратили будь-які надії на те, що в нас колись буде Вершник дракона, який переможе Галбаторікса. Ти навіть уявити не можеш, як ця думка весь час мене пригнічувала.

Джоуд потер рукою лоба.

— І коли я відчинив двері й зрозумів, хто переді мною стоїть, то спершу подумав, що по мене прийшли привиди минулого. А потім Бром пояснив мені, що весь час переховувався, щоб дочекатись тієї миті, коли з'явиться новий Вершник дракона й він зможе його тренувати. Правда, це пояснення здалося мені звичайнісінькою відмовкою. Тож я ще й досі до кінця не розумію, чому він зник із життя всіх, кого знав і любив? Чого він боявся? Що він захищав?