І Ерагон, хвилюючись, почав декламувати:
У королівстві біля моря,
У горах, вкритих синім снігом,
В останній день зими з'явився
На світ такий собі юнак,
Що захотів убити Смерка
В краю далекому тіней.
Його зростили добрі люди,
І під столітніми дубами
Він став прудкий, неначе олень,
І дужий, наче той ведмідь.
Старійшини ж його учили
Святої мудрості своєї.
Він захотів убити Смерка
В краю далекому тіней.
Він бачив злодія вночі,
Як той хапав слабких та сильних,
Він відбивав його удари
Усім, що трапиться під руку.
Він захотів убити Смерка
В краю далекому тіней.
І швидко проминули роки,
Юнак зробився чоловіком,
Палало гнівом його тіло,
Душа ж невпинно прагла помсти.
А потім він зустрів красуню,
Струнку, рішучу, сильну й мудру,
Що мала в лобі зірку Геди,
Яка затьмарила весь світ.
В її очах північно-синіх,
У загадкових цих озерах,
Побачив він своє майбутнє,
І що не бути їм разом.
Він захотів убити Смерка
В краю далекому тіней.
Так Ерагон розповів і про свою подорож до тих земель, де на нього чекав Смерк, і про те, як довелось битися з чудовиськом, незважаючи на страх. Утім, перемагаючи, герой його балади не завдавав смертельного удару, бо ворог, як виявилось, ховався не в Смеркові. Збагнувши це, він сховав меча й повернувся додому, де однієї літньої ночі побрався зі своєю коханою. Він потроху старшав, його борода ставала сивою, але злі сили не давали йому спокою.
У темряві перед світанком
В кімнаті нашого героя
Його з'явився злісний ворог,
А той собі спокійно спав.
Та, звівши голову з подушки,
Герой поглянув наш угору,
Й побачив він обличчя Смерті,
Володаря усіх ночей.
І враз якийсь холодний спокій
Опанував геройське серце,
Бо непідвладний був він страху,
І ворога він не боявсь.
А той схилився над героєм,
Забрав усеньку його силу,
І разом рушили обоє
У край тіней.
Ерагон закінчив і, засоромившись, почав пробиратися до свого місця.
— Ти недооцінюєш себе, Убивце Смерка, — озвався Детхер, повелитель ельфів. — Ти дуже талановита людина.
— Твою баладу буде включено до каталогу бібліотеки в Тіальдар Холі, — мовила Ісланзаді. — Усі, хто захоче, зможуть її почитати. І хоча вона алегорична, усі ми чудово усвідомили, як ти поневірявся звідтоді, як у тебе опинилося Сапфірине яйце. Благаю, прочитай нам свою баладу ще раз, аби ми могли добре подумати над нею.
Задоволений Ерагон вклонився і виконав наказ королеви. Потому виступила Сапфіра. Дракон шугнув у нічне небо й повернувся з величезним каменем, затиснутим у пазурах. Приземлившись, він кинув його — а це була нерукотворна скульптура — на галявину перед ельфами. Ті вражено відсахнулися.
— І що ж то таке? — зацікавлено спитав Ерагон.
— Це розплавлений камінь, — пояснила Сапфіра, дмухаючи на лапи. — Хіба ти не бачиш? Дивись.
Дракон роззявив пащеку, й на скульптуру вихлюпнулось полум'я, яке швидко обернуло її на сяючу зірку з мерехтливими вогниками по краях. Ельфи захоплено зойкнули, плескаючи в долоні й танцюючи навколо нього. А хтось із них навіть загукав:
— Неперевершено, Блискуча Луско! Це просто дивовижно!
— Справді чудово, — сказав Ерагон.
— Дякую, малий, — відповів дракон.
Потім перед ельфами з'явився Глаедр, що показав панораму Елесмери, яку він вирізьбив кігтем на червоному дубі. Оромис теж приготував панораму, але на ній була фантастична країна, прикрашена вписаною «Баладою Вестарі Моряка».
Несподівано до Ерагона підбігла Арія й потягла його до лісу, де вже ледь жевріло дерево Меноа.
— Бачиш, як швидко все минає, — мовила вона. — За кілька годин почнеться світанок, і ми повернемось до буденних справ.
Довкола них уже зібралися ельфи, сповнені післясвяткового смутку й чекань. Наперед урочисто вийшла Ісланзаді, зупинившись на узвишші біля священного дерева.
— За нашим звичаєм, а також згідно із заповітом Королеви Тармунори, що набув сили після Війни драконів, ми гідно відсвяткували нашу Криваву Клятву. Востаннє таке бучне свято було багато років тому, а потім життя ельфів стало гіршим. Згодом, завдяки гномам і варденам, ми змогли змінити ситуацію, проте Алагезія й досі перебуває в тіні чорних сил, і ми теж винні в цьому, бо свого часу зрадили драконів.
Королева зітхнула й мовила далі:
— Зі славетних вершників лишився Оромис із Глаедром. Бром та багато інших героїв відійшли у світ кращий. Утім, з'явилися й нові сили — це юний вершник Ерагон та його Сапфіра. І це знаменно, що зараз, коли ми знову зміцнюємо союз трьох народів, вони серед нас.
Ісланзаді владно змахнула рукою, і троє ельфів миттю розчистили галявину перед деревом Меноа. Вони почепили на високі стовпи яскраві ліхтарі й покликали музик із флейтами, арфами та барабанами. Арія підштовхнула Ерагона до краю утвореного кола, і той опинився біля Оромиса, а Сапфіра з Глаедром височіли над ними, наче могутні скелі.
— Будь уважним, — попередив учитель. — Це дуже важливо для вершника.
Коли решта ельфів повмощувалися довкола них, на середину галявини вийшли дві вродливі ельфійки, білява та чорнява, і стали спиною одна до одної.
— Сестри Ідуна та Нея, — прошепотів Оромис.
Благден гукнув із плеча Ісланзаді:
— Вірда!
Сестри одночасно скинули свої туніки. Тіла обох красунь були вкриті райдужним татуюванням у вигляді дракона, хвіст якого починався на ногах Ідуни, тягнувся вище до її стану, потім переходив на спину, а його голова лежала на грудях у Неї. Кожна лусочка на панцирі дракона була іншого кольору, що робило татуювання подібним до барвистої веселки.
Ельфійки сплелися між собою, щоб малюнок утворив одне ціле, і кожна з них, піднявши ніжку, тупнула нею об землю. Танок розпочався.
«Бум!» — відгукнулися барабани, а відразу ж потому по струнах вдарили арфісти й озвалися солодкоголосі флейти, виплітаючи щемливу мелодію.
Спочатку повільно, а далі все швидше й швидше сестри звивалися в танку, імітуючи рухи дракона. Татуювання на їхніх тілах немовби жило своїм власним життям.
За хвилину почали лунати й чарівні голоси обох ельфійок, вплітаючи в ритмічну музику ще й мелодійні закляття, сенс яких Ерагон ніяк не міг уторопати. Немов вихор, голоси ельфів потроху приєднувались до співу сестер, і невдовзі все довкола вже пульсувало прадавньою енергією священного дійства. Сам не усвідомлюючи як, юнак разом з усіма виспівував незрозумілі слова, рухаючись у такт мелодії. Він чув, як Сапфіра з Глаедром теж мугикають у нього за спиною, та так, що аж земля двигтіла під ногами.
