Звичайно, з Арнольдом я говорила — точніше, він говорив зі мною. Я взагалі була така приголомшена, що слова не могла вимовити. Арнольд зупинив таксі і одвіз мене додому. Доки ми їхали, він без кінця нашіптував мені на вухо, що наш порятунок тільки в одному: мовчати, що б там не було. Ми, мовляв, нічого не знаємо, і край. Я мушу сказати, що Арнольд теж був наляканий і дуже схвильований…

Так, я поїхала у Франкфурт тієї ж ночі першим же поїздом.

Сестра лежить у лікарні, і головний лікар каже, що її справи дуже погані… Ні, крім головного лікаря, я ні з ким не розмовляла. Він завжди буває, коли я приходжу в лікарню, сам проводить мене до сестри, а потім до воріт… Ні, в сестри хороший вигляд.

Зігмунд Лісовський призначив Посельській побачення в букіністичній крамничці, розміщеній у під’їзді розбитого під час війни будинку. Посельська навіть не одразу натрапила на неї. Вивіска на вузеньких дверях була не більшою за аркуш з учнівського зошита.

В крамниці тхнуло мишами і столярним клеєм. Усю ліву, скошену сходами стіну займали стелажі з книгами. В задній стіні були низенькі двері, завішені сукняною гардиною. Звідти вийшов, наче спеціально підібраний за розміром дверей, кругленький коротун у засмальцьованому синьому комбінезоні.

— Чого вам треба, мадам? — Коротун запобігливо втупився банькатими сльозавими очима в дівчину.

— Покажіть мені які-небудь французькі романи.

— Зараз! — Коротун виліз на драбинку, вихопив з полиці кілька потріпаних книжок і розсипав їх по прилавку.

— Французів у нас, вибачте, обмаль. Наслідок, так би мовити, суто історичного порядку. — Схиливши кулясту голову, букініст дивився, як Посельська перегортає книги.

Наташа дивувалася. Вона прийшла сюди з десяти-хвилинним запізненням, а Зігмунда Лісовського й досі не було.

— Мабуть, візьму ось цю… — нерішуче сказала Посельська. — Скільки коштує?

— Мадам, а може, не варто даремно витрачати гроші? — Впіймавши здивований погляд Наташі, букініст тихо промовив: — Пан Лісовський чекає вас там, — і вказав на задні двері.

За дверима була маленька кімнатка, в якій стояли ліжко, стіл і стілець. На ліжку сидів Зігмунд Лісовський. Коли Наташа заходила в кімнату, він поглянув на годинника.

— Любиш запізнюватися? — спитав він похмуро.

— Довелося пропустити два поїзди метро — люди їдуть з роботи.

— Сідай. — Лісовський вказав на стілець. — Побачення в нас не любовне, не гаятимемо часу. Я хочу поговорити про твого батька.

— А навіщо це? — спитала Посельська, гарячково міркуючи, як реагувати на таке несподіване бажання Лісовського.

— Та бачиш…

Наташа помітила, що король тренерів трохи знітився і не знає сам, як почати розмову. Він труснув головою і ніби скинув зніяковіння.

— Я не вмію хитрувати, говоритимемо відверто. Я з тих, кому не подобається, що Німеччина роздерта на шматки, і які не збираються з цим миритись. Німеччині не потрібні ні росіяни, ні англійці, ні тим більше французи. А росіян я просто не можу бачити на вулицях Берліна!

Наташа помітила, що американців він не назвав.

— Ми ті, хто не капітулював разом з Кейтелем і готовий піти на все заради Німеччини. Твій батько офіцер морських сил рейху? Так?

— Був, — уточнила Наташа.

— Що значить «був»? Німецький офіцер завжди офіцер, доки він живий, — скоромовкою сказав Лісовський. В очах у нього спалахнув і в ту ж мить погас злобний вогник.

— Мій батько захопився своєю цивільною професією.

— Дурниця! Звідки ти знаєш, що в нього на душі? Деякий час вони обоє мовчали.

— Так що ж ви від мене хочете? — спитала Наташа.

Лісовський подивився на Посельську роздратовано і разом з тим насторожено.

— Насамперед не забувай, що ти німкеня, — посміхнувся він.

— Я про це завжди пам’ятаю.

— В такому разі батько твій про це пам’ятає вдвічі більше. Він кров проливав за Німеччину. Мабуть, з ним мені говорити було б легше.

— Дивлячись про що! — Посельська з викликом глянула на Лісовського.

— Все про те саме — про Німеччину. Він же не став червоним?

— Він був і лишився німцем…

— Червоні теж кричать, що вони німці.

— Знаєте, що я вам скажу… — Посельська сміливо дивилася в холодні очі Лісовського. — Я категорично не бажаю займатися політикою. Про це всі знають у моєму інституті, про це знає мій батько, мої друзі і повинні знати ви. Я роблю те, що мені подобається. Вчусь, Мені подобається спорт — я займаюсь спортом. Мені подобається хлопець — я проводжу з ним час.

— Росіянин? — посміхнувся Лісовський.

— Сьогодні росіянин, завтра — єгиптянин. Важливо, щоб подобався. І більше я нічого знати не хочу. Гріш ціна вам, що займаєтесь політикою, коли ви не можете обійтися без того, щоб не тягти в політику таких, як я!

— Але ж твій батько мужчина? — після довгої паузи стомлено промовив Лісовський.

В його очах Наташа вловила розчарування. Можливо, він уже сердився на себе за те, що влаштував це безуспішне побачення. І тоді Посельська вирішила трохи підбадьорити його.

— Я поговорю з батьком, — сказала вона.

— Про що? — стрепенувся Лісовський.

— Ну, взагалі. Я з ним якось жодного разу не говорила про політику. Мені навіть самій стало цікаво, що він думає про всі ці речі.

— Про які?

— Ну, Німеччина, Німеччина і ще раз Німеччина.

— А хто, між іншим, той росіянин, який подобається тобі зараз? — раптом спитав Лісовський.

— Мужчина. Молодий, вродливий, дотепний.

— Чим займається?

Наташа засміялась.

— Мені навіть на думку не спадало опитати його про це, а разом і про його зарплату. До заміжжя ще не дійшло. Казав, що він військовий інженер, щось тут у нас консультує…

— Що саме?

— Та я ж не знаю! — щиро обурилась Наташа. Помовчала і боязко спитала: — Мабуть, ви вже не будете тренувати мене з батерфляя? Мені дуже шкода.

— Правда? — Лісовський майже посміхнувся. — Ні, чому ж, ми попрацюємо. Ти ж обіцяла поговорити з батьком… — Він важко підвівся з ліжка. — Ти підеш звідси сама. Вибач, що не проводжаю.

— Це робить мій росіянин, — засміялася Наташа.

— Він що, знову чекає тебе? — не зумівши приховати свій переляк, спитав Лісовський.

— О, ні! Ще цього бракувало, щоб він проводжав мене на побачення з іншим!

Наташа вийшла на вулицю, задоволена собою. Здається, вона не зробила нічого такого, за що полковник Сьомін вичитував би їй на наступній нараді.

Щоранку Хауссон їздив на вулицю Хенель. Залишивши машину на площі Майбах, він переходив бульвар, вулицею Хенель добирався до п’ятиповерхового будинку дуже старої архітектури і зникав за пошарпаними масивними дверима.

На вулиці, по обидва боки дверей, висіло безліч табличок, з яких можна було дізнатись, хто живе в цьому будинку. Зубний лікар, протезист, адвокат, учитель музики і ще багато інших корисних людей. Не було тільки таблички, яка пояснювала б, що в цьому будинку на другому поверсі розмістився один з філіалів відомства майора Хауссона.

«Він людина скромна, не хоче афішувати свою фірму», — похмуро усміхнувся полковник Сьомін, коли Ричагов показав йому фотографію під’їзду цього будинку на вулиці Хенель.

…Зайшовши в парадні двері, майор Хауссон піднявся сходами на першу площадку, одімкнув своїм ключем двері і зайшов у прихожу, яскраво освітлену лампою денного світла. В самому кінці коридора, біля маленького столика, простягнувши ноги, сиділи два солдати. В одного на шиї висів автомат, у другого на поясі — кобура з пістолетом. На майора Хауссона солдати не звернули ніякої уваги; можна було подумати, що вони сплять.

Хауссон пройшов в одну з кімнат, де молодий чоловік, сівши на край стола, диктував щось стенографістці. Не припиняючи диктувати, він помахав майорові рукою і вказав на стіл, посеред якого лежала папка яскраво-жовтого кольору. Майор Хауссон сів за стіл і, відкривши папку, почав читати папери. Чоловік підійшов до Хауссона і роздратовано вигукнув: