Просто дивно, що люди з світу Хауссона досі не усвідомили істини, підтвердженої багатьма прикладами: у безвихідному становищі комуніст вважає найкращою для себе кар’єрою можливість вмерти за честь і торжество своїх ідей. Так, багато чого ще не розуміють пани Хауссони, і через те вони роблять безліч помилок, які дискредитують їх перед усім світом.

— Наші розмови не можуть тривати без кінця. Ми примусимо вас сказати те, що нам треба. — Хауссон вп’явся жорстким поглядом у Кованькова. Але він не побачив у голубих очах лейтенанта ні страху, ні розгубленості.

— Давно готовий і до цього. — Кованьков глузливо дивився на майора.

Хауссон підвівся.

— Подумайте до завтра…

У кабінеті на своєму столі Хауссон побачив шифровку: «Арештована група букініста, в тому числі наш зв’язковий Грант. З усієї групи, за попередніми даними, на волі лишився тільки Арнольд Шокман».

Робота розвідки завжди нерозривно пов’язана з риском. Провали неминучі. Треба тільки добиватися, щоб успіхів було більше, а невдач менше. Хауссон, як ніхто інший, знав це і, хоч був роздратований впертістю російського лейтенанта, прочитав шифровку спокійно і поклав її в сейф. Доля погублених людей його анітрохи не хвилювала. Та й що він міг зробити для їхнього порятунку? Нічогісінько. Він уже давно звик називати таких людей битою картою. Єдине, про що він з жалем подумав, це про ліквідацію букіністичної крамниці. Яким чудовим прикриттям вона була для цієї групи!

Хауссон викликав стенографістку і продиктував донесення начальству про провал групи букініста. В цей час у кутку на столі задзвонив телефон прямого зв’язку з берлінською комендатурою.

Хауссон узяв трубку.

— Слухаю… Коли? Зараз приїду.

Поклавши трубку, Хауссон наказав стенографістці поки що не віддавати донесення у шифрувальний відділ.

— Буде важливе доповнення, — сказав він, квапливо одягаючись.

У комендатурі, як завжди, панували метушня й галас. У похмурому коридорі до віконець, де видавались різні довідки, стояли довгі черги цивільних німців. Німецька мова змішувалася з англійською. Офіцери й співробітники комендатури раз у раз з папками в руках пробігали по коридору. Кожний вважав своїм обов’язком вимагати тиші. Гомін стихав. Але як тільки офіцер зникав за дверима, коридор одразу знову сповнювався галасом.

Хауссон, не підводячи очей, швидко пройшов у кінець коридора і ліфтом піднявся на четвертий поверх. Біля виходу з ліфта його зустрів кремезний офіцер з непропорціонально маленькою головою. Риси його обличчя були дрібні й загострені. Дрібочучи коридором поряд майора, офіцер не зводив з Хауссона очей і торохтів:

— Вона прийшла годину тому. Красива, недурна. З нами вести розмову відмовилась. Зажадала представника іншого відомства. Ми пробували говорити з нею суворо. Але вона знову почала вимагати, щоб викликали вашого представника, і додала: «Повідомте, що я прийшла в справі букініста».

— Так і сказала: «В справі букініста»? — на ходу швидко запитав Хауссон.

— Так, точно так.

— Як вона називала наше відомство?

— Політична поліція… Прошу сюди! — офіцер широко розчинив перед Хауссоном двері.

Дівчина, що сиділа на дивані, підвелася, коли зайшов Хауссон.

Майор зміряв її зневажливим поглядом і, не скидаючи пальта, сів за стіл.

— Прошу вас сюди, — сухо промовив він і вказав дівчині на стілець. — Що там у вас? Тільки коротко. Мені ніколи.

— Ви з політичної поліції? — недовірливо запитала дівчина.

— Якщо хочете, так… Але кажіть коротко! Мені ніколи.

Така поведінка Хауссона трохи збентежила Посельську. Розраховували, що її прихід викличе тут великий інтерес і їй нададуть можливість детально викласти ретельно розроблену версію своєї втечі в Західну зону. А тепер треба було спішно вибирати найцікавіше для них.

— Моє ім’я Анна Лорх. Мого батька, колишнього офіцера морського флоту, Вільгельма Лорха, вчора ввечері після провалу групи людей, які мали зв’язок з букіністом з Гельмутштрасе, арештовано.

— А звідки ви знаєте про цих людей і навіть про якогось букініста? — глузливо спитав Хауссон.

— Я ж сама була зв’язана і з цими людьми, і з букіністом! — Наче дивуючись недогадливості Хауссона, відповіла Посельська.

— А що це за люди, і, нарешті, чому вони мають цікавити нас?

— Ці люди: Зігмунд Лісовський, Альма Гуц, сам букініст, Арнольд Шокман та інші. Я була добре з ними знайома.

— Я їх не знаю! — роздратовано сказав Хауссон і подивився на годинника. — Що ви хочете від мене?

— Прошу політичного притулку, — втомлено промовила Посельська. Вона була страшенно збентежена. Невже в розробці операції допущено помилку, і група букініста справді не зв’язана з відомством Хауссона?

— Це найпростіше! — розсміявся майор, підводячись. — Вважайте, що вам притулок уже надали. — Хауссон кивнув на офіцера, що стояв під стіною. — Вони це оформлять за п’ять хвилин. Більше у вас до мене нічого немає? — Не чекаючи відповіді Посельської, Хауссон пішов.

Наташа у супроводі офіцера спустилась на перший поверх комендатури. Там їй дали реєстраційну картку, і вона сіла до столу, щоб заповнити її.

— Здасте картку ось сюди. — Офіцер показав на чиновника, який сидів за високою стойкою. — Тут же ви одержите потрібні документи. Вибачаюсь, але в мене теж справи. — Загострену фізіономію офіцера трохи пом’якшила ввічлива посмішка. — Бажаю успіху!

Офіцер знову піднявся на четвертий поверх, де в одній з кімнат його нетерпляче ждав Хауссон.

— Ну, що вона?

— Заповнює реєстраційну картку. Пробачте, що я вас потурбував, але мені здалося, що вона може до деякої міри зацікавити вас. Я подумав…

— Чому до деякої? Вона по-справжньому цікавить нас, — перебив його Хауссон.

— Але ж ви…

— Так треба. Постежте за нею днів три. Може, це провокація. Дайте їй трохи грошей, поселіть у готелі, щоб легше було за нею стежити, запропонуйте якусь роботу. Все це робіть так, щоб їй і на думку не спало, ніби для неї роблять якийсь виняток. Просто такий у нас порядок. І все. А головне — нагляд. Ми повинні знати про кожний крок цієї особи… Сьогодні в нас середа? В суботу вранці привезіть її до мене на вулицю Хенель.

— Усе буде зроблено, майоре.

Наташі Посельській порадили найняти номер у готелі «Дрезден». Чиновник комендатури був такий люб’язний, що сам подзвонив у готель, домовився про номер, а потім і одвіз туди.

Це був старий третьорозрядний готель. Наташу поселили в маленькій вузенькій кімнатці з єдиним вікном, що виходило в тісний, захаращений двір. Насамперед Посельська ретельно оглянула кімнату, проте нічого підозрілого не знайшла. Наташа сіла в крісло і замислилась…

Невже так старанно продумана операція не вдалася? Дівчина не могла з цим погодитись. Але тут Наташа згадала пораду полковника Сьоміна — не поспішати. Добре, не будемо поспішати. Не будемо. І все-таки спробуємо зробити першу перевірку.

Посельська поклала чемодан у шафу, одяглась і вийшла з готелю, попередивши портьє, що повернеться не раніше як за годину. Вона йшла багатолюдною торговою вулицею, подовгу зупиняючись біля вітрин і рекламних щитів. Це дало їй змогу безпомилково встановити, що за нею йде сищик. Спочатку він плентався кроків за п’ятнадцять позаду; коли вона зупинялась, зупинявся і він. Потім сищик вирішив змінити тактику. Він обігнав Посельську і тепер ішов попереду, іноді зупиняючись біля тих самих вітрин, що й вона. Посельська добре розгляділа його обличчя і була занепокоєна тільки одним: не дати зрозуміти, що вона помітила сищика. На серці в неї відлягло. Якщо за нею послано сищика, значить, вона не така вже для них байдужа, як намагався показати майор Хауссон.

У готелі Посельську чекала нова радість. Вона встановила, що, поки гуляла, її чемодан було відкрито і оглянуто. Дуже добре. Тепер Наташа була майже впевнена, що Хауссон просто удавав байдужого, бо хотів спочатку перевірити її. Ну що ж, перевіряйте, майоре!