Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Чому це ви такі невеселі?

Всі четверо скупо посміхнулися. Той, що сидів ближче до Сьоміна, зовсім сивий німець, сказав глухуватим голосом:

— Хвилюємося, товаришу полковник. Боїмося, що не справимося з цим завданням партії.

— Справитесь, друзі! Напевне оправитесь. Та й кому ж, як не вам, дбати про безпеку майбутньої демократичної республіки. На відміну од західних держав, ми не збираємося довго лишатися тут у ролі окупантів і нав’язувати вам свою волю. Ви вже обговорюєте конституцію вільного життя без капіталістів і поміщиків. Незабаром вона стане законом. — Сьомін лукаво посміхнувся. — Ох, і не сподобається ж це тим, хто орудує в Західній Німеччині.

Німці теж посміхнулися. Сивий пригладив долонею сукно на столі і сказав:

— Їм поперек горла і те, що в нас уже є… — Він помовчав. — Справді, це священна справа — безпека нашого нового життя. Але досвіду в нас немає. А в них, — він кивнув головою через плече, — і досвід, і вимуштрувані при Гітлері кадри…

— Досвід — справа наживна. Пригадую, ваш бойовий вожак Тельман сказав, що найкращий досвід набувається в боротьбі… — Сьомін задумливо посміхнувся. — Про досвід можу вам дещо розповісти… В двадцятому році мене, двадцятилітнього молодого робітника із залізничного депо, ввели в кабінет Фелікса Дзержинського. Сказали йому: «Ось ще один товариш з числа мобілізованих партією». Дзержинський привітався зі мною і каже: «Сідайте. Зараз ми поговоримо про вашу нову роботу». І потім він разів п’ять починав цю розмову. Тільки почне — хтось зайде або задзвонить телефон. А я все сиджу і чекаю розмови. Раптом вбігає співробітник і повідомляє, що в такому-то місці зібрались есери-терористи, а послати туди нікого. «Як це нікого? — здивувався Дзержинський і вказує на мене: — От вам чудовий, сміливий і меткий товариш. Дайте йому зброю і їдьте разом з ним». Ми поїхали і застукали, мов курчат, п’ятьох терористів. А днів через три я вже ходив на операції старшим у групі. Потім Дзержинський щоразу, як тільки зустріне мене, сміється: «Ах, товаришу Сьомін, винен я перед вами, — досі не поговорили про вашу нову роботу…»

Німці сміялися, поглядаючи один на одного і на Сьоміна. Сивий сказав:

— Мені довелося двадцять п’ять років тому бути біля Тельмана в тяжкі дні, одразу ж після розгрому гамбурзького повстання. Сидимо одного разу. На душі важко. Раптом Тельман як засміється! Тільки він умів так сміятися. 1 каже: «Вся ця чорна зграя не розуміє, який великий урок вона дала нам. Тепер, коли настане час, ми діятимемо напевно, розгорнутим фронтом, по всій Німеччині! Трощитимемо їм хребти і примовлятимемо: «Спасибі, панове, за академію двадцять третього року!» — Німець важко зітхнув. — От коли б Тельман був зараз з нами…

— Партія з вами, отже, і Тельман з вами! — твердо сказав полковник Сьомін. — І мечі хочеться нагадати вам ще одне його висловлювання: революціонер — професія масова, інакше немає й революції. До цього можна додати: захисник революції — професія масова, інакше захист ненадійний. Вам партія доручила охороняти безпеку будівництва соціалізму. І я певний, цю священну справу ви виконаєте з честю.

— Наше хвилювання, товаришу полковник, йде не від боягузтва, а від розуміння обов’язку… — Сивий німець сказав це, суворо дивлячись Сьоміну в очі. — Ми ось, — він вказав на своїх товаришів, — ще вчора були рядовими функціонерами партії в себе на заводі. Ми знаємо, як обробляється метал і як говорити з тими, хто його обробляє. Освіту ми дістали ще за кайзера. Освіта ця — грамота і таблиця множення.

Сьомін посміхнувся.

— А в мене чомусь дані про вашу освіту зовсім інші. Наприклад, кожен з вас пробув по десять — п’ятнадцять років у тюрмах і концтаборах. Це що, неправда? — Німці засміялися. Сьомін похитав головою: — Негарно, негарно, товариші, приховувати академічну освіту!

— Люди, яких ми вже набрали, — посміхаючись, сказав сивий, — дивляться на нас, чекають, що ми їм скажемо, з чого починати. А ми дивимось один на одного: з чого починати?

— Ну, оскільки наша російська приказка теж стверджує, що «Аби почати, а там вже й піде», — ми на перших порах допоможемо вам. Ми от зараз починаємо одну складну операцію, яка, кінець кінцем, теж спрямована на захист вашого життя. І ваша допомога нам дуже потрібна. Пришліть до мене сьогодні ввечері чоловік п’ять енергійних співробітників. Ми залучимо їх до нашої операції. Це для них буде і початком, і навчанням. Потім ми зробимо так: кожен з вас…

Розмова тривала…

7

Бібліотека містилася в кам’яному будиночку, що стояв у глибині великого двору. На першому поверсі видавали книги, а весь другий поверх був відведений під читальний зал.

Наташа Посельська діловою ходою перетнула двір і зайшла в бібліотеку. В коридорі дівчина у форменій блузі спілки молоді, ставши на стілець, прикріплювала до стіни оголошення. Воно повідомляло читачів про те, що з першого числа по п’яте бібліотека закривається на інвентаризацію книжкового фонду. Кнопки були погані, гнулися; до того ж дівчині було незручно приколювати їх однією рукою.

— Можна вам допомогти?

Наташа поклала на стіл свій портфелик і підхопила оголошення, що вже почало сповзати по стіні. Вдвох упоралися з ним швидко. Дівчина скочила з стільця.

— Спасибі за допомогу.

— Нема за що. Але тепер допоможіть ви мені: я хочу побачити вашу співробітницю Ренату Целлер.

— О, вам не пощастило! Вона вже третій день не виходить на роботу. Думаємо, що вона захворіла.

— А ви не знаєте її домашньої адреси?

— Зайдіть до директриси, треті двері праворуч.

Посельська постукала в двері і почула басовите: «Будь ласка».

Директриса — літня жінка з кумедними вусиками китичкою біля куточків рота — пильно глянула на Посельську.

— Прошу пробачення, — Наташа винувато посміхнулася, — тим більше, що турбую я вас зовсім не в службовій справі. Ви не можете дати мені нову домашню адресу Ренати Целлер? Я її шкільна подруга, приїхала з Лейпціга. Рената писала мені, щоб я прийшла сюди, а виявляється, вона захворіла.

Директриса мовчки вийняла з столу клейончатий зошит і знайшла в ньому потрібну сторінку.

— Запишіть. Вулиця Мюрітц, будинок три, квартира сім.

— Велике спасибі! — Наташа заховала в портфель адресу.

— Передайте, будь ласка, Ренаті Целлер, що ми занепокоєні її відсутністю, — сказала директриса. — Це так недоречно. У нас починається інвентаризація. Попросіть її повідомити мене, чи зможе вона вийти на роботу першого числа.

— Обов’язково все передам. Якщо вона хвора, я сама вам подзвоню.

Наташа записала номер телефону директриси і, ще раз подякувавши, пішла.

Вулиця Мюрітц починалася біля парку. Наташа, запам’ятовуючи все, що по дорозі попадало їй на очі, повільно пройшла повз будинок номер три і попрямувала в парк. Сівши на лавочку, звідки було видно будинок, вона замислилася… Так, заходити туди, мабуть, не слід. У квартирі можуть бути співучасники Ренати Целлер, і навіть вдало мотивована поява Наташі викличе підозру в насторожених людей. Перші дані про цю квартиру найкраще дістати через активістів з вуличного комітету.

Наташа з автомата подзвонила до себе у відділ, повернулася в парк на ту саму лавочку і далі стежила за вулицею Мюрітц та будинком номер три. Звичайно, прикро, що доводиться затримувати справу. Простіше було б зайти зараз у квартиру, де жила Рената Целлер, і з’ясувати все, що треба. Але Наташа пам’ятала, як полковник Сьомін, вичитуючи їй за один необачний крок, сказав: «У нашій справі, майже як правило, найпростіше — не означає найкраще».

По-різному приходять люди в розвідку. Наташа прийшла так.

Після закінчення інституту іноземних мов вона дістала призначення в Німеччину, в радянські війська. Тут її направили перекладачкою в розвідувальне управління. У відділі, куди потрапила Наташа, незабаром помітили, що перекладачка має допитливий і гострий розум. Вона швидко освоїлася з новою роботою і, на відміну од інших перекладачів, виконувала свої обов’язки, не залишаючись пасивною до суті справи. Якось само по собі сталося так, що співробітники почали з нею радитись, а потім і давати їй нескладні доручення, які вона швидко й добре виконувала. Через рік Наташа стала оперативним працівником і вже не уявляла собі, що в неї могла бути якась інша професія.

4
{"b":"196086","o":1}