Під час обговорення операції, звичайно, бралося до уваги те, що Суботіна можуть примусити зробити прилюдну заяву. Домовились, що Суботін дасть згоду на це, але не забуватиме і про шкоду, яку може завдати його виступ, і намагатиметься звести її до мінімуму.

Суботін замислився над текстом. Нічого нового в ньому не було: про вигадані репресії у Східній зоні західна пропаганда галасувала кожного дня. Так що, мабуть, далеко не всі журналісти напишуть про цю заяву. Погано тільки, що текст було дуже хитро складено, і все в ньому здавалося вірогідним.

— Що вас бентежить? — обережно запитав Хауссон.

— Я зовсім не поінформований з питання, про яке тут ідеться. А що коли хтось спитає мене про конкретні факти?

— Ніяких питань до вас, повторюю, не буде.

— Ну що ж, тоді все гаразд, — полегшено зітхнувши, промовив Суботін. — Тільки, по-моєму, буде краще, коли я виступатиму не за папірцем.

Хауссон насторожився.

— Але говоритимете саме це?

— Не турбуйтесь…

Прес-конференція відбулася через годину в приміщенні комендатури Західного Берліна.

Журналістів було не більше десяти чоловік. Головуючий на конференції, нібито німецький чиновник, дуже поганою німецькою мовою вибачався перед журналістами за те, що не зміг своєчасно попередити про конференцію весь корпус журналістів. Він попросив присутніх поділитись матеріалами з своїми колегами. Після цього в зал увійшов Суботін. Першою він побачив Наташу. Бліда, схвильована, вона занепокоєно дивилась на Суботіна. Він посміхнувся до неї і пройшов до стола. Хауссон сидів у самому кінці залу.

Два журналісти, мабуть з радіо, говорили щось у свої мікрофони. Потім вони подали мікрофон Суботіну, з цікавістю розглядаючи його. Суботін спокійно, неквапливо підбираючи слова, переказав текст заяви. Коли він сказав про наречену, чиновник, що сидів за столом, зробив галантний жест у бік Посельської. Журналісти жваво загомоніли, спалахнули бліцлампи фоторепортерів.

Суботін закінчив говорити. Чиновник, що сидів за столом, швидко підвівся і оголосив прес-конференцію закінченою.

— Питання! — заволали журналісти.

Суботін удав, ніби готовий відповідати, але чиновник застукав олівцем по столу.

— Тихше, панове, тихше! Не можна бути такими егоїстами. Російський офіцер відповідатиме на запитання, коли ми зберемо весь ваш корпус. Це відбудеться в найближчі два — три дні. До побачення, панове, дякую!

Суботін підійшов до Посельської і тихо сказав їй:

— Мені доручають обробити Кованькова. Повідом.

До них підбігли фоторепортери. Замиготіли спалахи бліцламп. Суботін і Посельська посміхались у націлені на них об’єктиви.

— Досить, досить! — майор Хауссон відтиснув фоторепортерів. — Усе чудово, капітане, дякую! На жаль, повинен розлучити вас з Анною Лорх. Робота є робота, нас з вами чекають, треба негайно їхати.

— Їхати так їхати! До побачення, Ані! — Суботін поцілував руку Посельської і звернувся до Хауссона: — Ми з нею сьогодні побачимось?

— Навряд, — холодно відповів той.

І от Суботін та Кованьков удвох у маленькій кімнатці без вікон. їх розділяє пустий стіл. Крім двох стільців, на яких вони сидять, у кімнаті інших меблів немає. Де сховано мікрофон, не видно.

Перша розмова з Кованьковим була для Суботіна надзвичайно важкою і водночас дуже радісною, бо ви-кликала в душі гордість за радянську людину.

Кованьков з презирливою посмішкою дивився на Суботіна, який відчув і ніяковість, і задоволення від того, як поводиться полонений. Почати цю розмову Суботіну було нелегко.

— Ну, лейтенанте, давайте знайомитись. Капітан Скворцов.

— Не маю бажання знайомитись із зрадниками батьківщини! — швидко відповів Кованьков.

— Дурниці, лейтенанте. Безглузде донкіхотство.

— Краще бути безглуздим Дон-Кіхотом, ніж мерзенним зрадником.

— Це все слова, лейтенанте. А дійсність виглядає інакше: для вас, як і для мене, про повернення туди, де ми служили, не може бути й мови. Навіть коли б така нагода трапилася, скористатись з неї було б безумством. Невже ви не розумієте: після всього, що сталося, в армії для нас немає місця?

— Мене викрали злодії, і моя армія це знає! — переконливо вигукнув Кованьков.

— Що то за радянський офіцер, якого можна викрасти, мов курку або якусь роззяву. Так, лейтенанте, те, що з вами відбулося і відбувається, не подвиг. Це ваша ганьба, ганьба офіцера!

— Невже ви теж були радянським офіцером?

— І непоганим. Але обставини склалися так, що я опинився тут, і зовсім не шкодую. Здається, Бісмарк сказав, що солдатська професія інтернаціональна.

— З посиланням на Бісмарка чи без нього, — впевнено сказав Кованьков, — ви для мене — зрадник батьківщини. Якби була зброя, я без вагання застрілив би вас, мов собаку.

— Отже, добре, що у вас немає зброї, — посміхнувся Суботін. — Я ще хочу пожити.

— Рано чи пізно вас поставлять до стіни.

— Тоді вже краще пізно. Закінчуючи нашу щиру бесіду, — Суботін посміхнувся, — я хочу сказати, лейтенанте, що з вами може трапитись. Вас вивезуть з Німеччини, а, можливо, і взагалі з Європи! І тоді вже ніхто не зможе поручитися за вашу долю. Нарешті можна обійтись і без послуг транспорту. Для них, — Суботін кивнув через плече, — найкращим варіантом буде ваше цілковите і надійне зникнення. Ви просто зникнете назавжди, ніби вас і не було на світі. Вони вміють це робити чудово, повірте мені.

— Краще смерть, ніж зрада. Перекажіть це тим, кому ви продалися в холуї. Так і перекажіть: лейтенант Кованьков готовий вмерти в першу-ліпшу мить, але присяги не зрадить! І забирайтесь геть! Я не бажаю Дихати з вами одним повітрям! Забирайтесь геть! — Кованьков схопився з місця, обличчя його побагровіло.

— Чудово, лейтенанте… — Суботін підвівся і, нахилившись через стіл до Кованькова, прошепотів: — Так держати! — Весело підморгнувши йому, Суботін швидко вийшов з кімнати.

Слова, які сказав Суботін пошепки, і його підморгування Кованьков зрозумів не відразу. Проте згодом, пригадуючи останню хвилину розмови, лейтенант не раз повертався до думки, точніше до відчуття, що капітан — людина, яка симпатизує йому. Але повірити в це було неможливо.

Суботін застав Хауссона за радіоприймачем. Той сидів у глибокій задумі і, мабуть, підслуховував по радіо розмову, яка тільки-но відбулася там, у маленькій кімнатці.

— Ви говорили добре… — не обертаючись до Суботіна, сказав Хауссон. — І правильно, що пригрозили йому. Справді, нам може увірватися терпець. Ще два — три дні, і ми… більше не витрачатимемо на нього часу.

Суботін посміхнувся.

— Все-таки треба ще трохи почекати. Я певен: після сьогоднішньої розмови він заново обміркує всю ситуацію, і завтра я зроблю нову спробу. А зараз мені хотілося б поїхати до Анни Лорх.

Хауссон підвівся.

— Ні, капітане. Дозвольте не пояснювати чому, але кілька днів вам доведеться безвиїзно жити в цьому будинку. Зараз вам покажуть вашу кімнату.

Хауссон натиснув на кнопку дзвінка, і в ту ж мить увійшов солдат.

— Покажіть панові його кімнату і поясніть, як користуватися сигналізацією на випадок, коли він захоче вийти з кімнати… На добраніч, капітане!

Суботін, не відповівши, з ображеним виразом на обличчі вийшов з кабінету вслід за солдатом.

Спочатку зв’язок Посельської з своїми було налагоджено, здавалося б, дуже просто. Зв’язковий кожного дня мав пройти в певному місці Західного Берліна, його прикметою були або згорнутий трубкою і перев’язаний червоною тасьмою синій папір у руках, або пакунок у формі груші, який висів на гудзику пальта, або ще щось за домовленістю. В призначеному місці — кожного разу в новому — зв’язковий з’являвся першого числа о першій годині дня, другого — о другій, третього — о третій і так до п’яти. Потім лічба часу повторювалася. Наташа повинна була йти назустріч зв’язковому, а той — непомітно зробити з неї мікрознімок. Розгадувався цей знімок за допомогою найскладнішого шифру: бралися до уваги і одяг Наташі, і положення її рук, сумочки, шарфа, капелюшка, і вираз обличчя, і фарба губної помади, і ще багато чого іншого.