— Який там Кіпр? У Радянський Союз!
— Радянський Союз… Радянський Союз… — белькотів черговий, шукаючи якийсь папірець. — От. На нуль годин перспектива на завтра виглядає так: район Барановичі — хмарність, дощ… взагалі те, що треба. Район Бреста теж, а от в районі Вітебська гірше: там буде ясно. Але нам сказали: польоти не відміняються. Точніші дані будуть завтра о п’ятнадцятій нуль-нуль.
— Дякую. На добраніч.
50
У суботу вранці на аеродром приїхав Гарц. У цей час курсанти під керівництвом інструктора з стрибків припасовували спорядження. Заняття провадилися на галявині поблизу будиночка, де жили курсанти. Суботін особисто перевіряв точність припасування і одночасно непомітно робив мікрознімки кожного курсанта. Помітивши машину Гарца, яка мчала до будиночка, Суботін наказав курсантам вишикуватись в шеренгу і зробив ще одно фото — групове.
Вийшло щось на зразок парадного огляду. Суботін підійшов до Гарца, що виліз з машини.
— У нас останнє заняття. Припасовуємо спорядження.
Гарц підійшов до шеренги.
— Здрастуйте, панове…
— Здрастуйте! — недружно відповіли курсанти.
Суботін зробив ще одне фото: Гарц перед строєм курсантів. Це фото стане в пригоді, коли Гарц та інші почнуть переконувати світ, нібито засилка диверсантів у Радянський Союз — суто внутрішня справа росіян…
— Я приїхав, щоб провести вас в дорогу. — сказав Гарц. — Ви повинні знати, що як тільки літаки піднімуться в повітря, у мене буде єдиний обов’язок: тримати зв’язок з вами, а після виконання завдання — забезпечити ваше повернення сюди. Для нас непохитним є простий принцип: кожне зроблене діло заслуговує на подяку. Я не можу сказати, що вас чекає легка справа. Проте я не можу сказати, що вона і нездійсненна. Особливо коли взяти до уваги, яка могутня технічна сила мобілізована, щоб допомогти вам виконати завдання і щасливо повернутися на Захід. Незважаючи на це… всі ми розуміємо, що ваша особиста заслуга у виконанні завдання буде дуже значною. Гідною буде і подяка. Справа, на яку ви йдете, може коштувати вам життя, якщо ви допустите помилку. Але вона і забезпечить усе ваше дальше життя після повернення. Я хочу, щоб ви це знали і завжди пам’ятали. Днями повертається ваш товариш по школі містер Барков, який блискуче виконав дуже складне доручення. Я дістав наказ запропонувати Баркову забезпечене життя в будь-якій країні за його бажанням. У свій час одержимо такі накази і щодо вас… Останнє. Завжди пам’ятайте: ви не просто солдати, ви солдати-політики. Великої визвольної політики, від майбутньої перемоги якої залежить і доля вашої батьківщини. Бажаю вам успіху.
Гарц поцікавився, чи немає до нього запитань. Обізвався тільки Костянтин Ганецький.
— Чи можна, — почав він, — коли буде гостра потреба, просити захисту у вашого посольства в Росії?
— Ні в якому разі! — раптом із злістю відповів Гарц.
Курсанти знову взялися припасовувати спорядження, а Гарц, підкликавши Суботіна, попрямував до будинку. Суботін ішов за ним і думав: невже Гарц сказав правду про повернення Баркова? Чому в його промові було так мало політики?
У кімнаті Суботіна Гарц сів за стіл і замислився. Обличчя в нього було розгніване. Суботін стояв біля дверей.
— Як вам сподобалось питання вашого курсанта? — звернувся, нарешті, Гарц до Суботіна.
— Питання безглузде, — знизав той плечима.
— Ідіотське! — вигукнув Гарц. — Воно свідчить про відсутність політичного розуміння своєї місії.
— Ви маєте рацію… Я, між іншим, дивуюсь, чому ви майже нічого не сказали їм про політичну суть операції.
Гарц кинув на Суботіна лютий погляд.
— Чому? Чому? Тупоголові діячі в генеральських мундирах є скрізь! У нас — теж! Бачите, проголошено новий підхід до цієї справи! Політика, мовляв, для переміщених осіб — ненадійна гарантія. Головне — це гроші і очікування райського життя!
— Тим часом росіяни дуже схильні саме до політики, це вже в їхніх радянських звичках, — сказав Суботін.
— Я теж так думаю. Ну от, а внаслідок цього в них виникає думка бігти в посольство. Цілковите нерозуміння політичної суті операції!
Так Гарц трохи відкрив Суботіну важливу обставину: вони не вірять в політичну відданість переміщених осіб. Ну що ж, це дуже приємно. Тепер про Баркова…
— Думаю, — сказав Суботін, — що з цієї ж причини вони байдуже поставились до повідомлення про повернення Баркова.
— А ви часом не вибовкнули їм про його провал? — швидко спитав Гарц.
— Ви вважаєте мене дурнем?
Гарц помовчав.
— Так, факт: на жодному обличчі я не помітив радості з приводу повернення товариша. В них, мабуть, ця новина може викликати тільки одне почуття — заздрість.
— Це теж сильне почуття, — зауважив Суботін.
— Можливо. Але не головне! Ми самі даємо підставу Москві кричати, що в Радянський Союз закидають дрібних карних злочинців!
— Добре було б, якби перед курсантами виступив сам Барков, — задумливо промовив Суботін. — Шкода, що він не повернувся трохи раніше.
Гарц з насмішкою подивився на нього.
— Боюсь, що чекати його довелося б дуже довго…
— Я думав… — Суботін розгублено затнувся.
— Він думав! — посміхнувся Гарц. — А ще хочете, щоб я вважав вас розумним!
Так, усе зрозуміло: повідомлення Гарца про Баркова брехня.
— Що робитимуть курсанти до вечора? — спитав Гарц.
Суботін глянув на годинника.
— Зараз вони закінчать підготовку спорядження. Більше не буде ніяких занять. О шістнадцятій нуль-нуль прощальний обід. Потім — сон. Підйом — за годину до старту. Інструктаж штурмана по карті і виліт.
— Обід треба провести в невимушеній і навіть веселій обстановці. Буде вино і віскі. Я вже розпорядився.
— Дуже добре! Я теж думав про це. Ви на обід прийдете?
— Мабуть, ні. Нехай за столом будуть тільки росіяни. Російська мова. Російські звички. Я не хочу заважати.
— Можливо, ви маєте рацію.
До обіду Суботін не міг зайти в «Пролісок». Гарц весь час був на аеродромі. Перед самим обідом він повернувся з штабу в будиночок і побачив Суботіна, який сидів в оточенні курсантів на галявинці. Всі хотіли встати.
— Сидіть, сидіть! — Гарц жестом підізвав Суботіна. — Що у вас тут робиться?
Суботін посміхнувся.
— Намагаюсь надолужити те, що було пропущено з політики. І знаєте, що я вам скажу? Вони на диво добре розуміють суть своєї справи.
Гарц кивнув головою.
— Я приїду перед стартом.
Суботін повернувся до курсантів, щоб продовжити з ними дуже важливу розмову.
— Ну, то яке у вас питання, Ганецький, — сказав він, сідаючи в коло.
— Мене цікавить, коли все-таки треба приймати отруту?
Суботін відчув на собі допитливі погляди.
— Питання дуже важливе… — Суботін помовчав. — Тут головне — не виявляти в паніці безглуздого поспіху. Адже виправити таку помилку не можна… — Суботін посміхнувся. — Отже, треба намагатись її не зробити. Вдаватись до цього тільки тоді… — Суботін підкреслював кожне слово, — коли вже цілком ясно, що іншого виходу немає. Коли цілком ясно. Розумієте?
Курсанти дружно кивали головами, і в їхніх очах Суботін побачив щось схоже на радісне задоволення. А він тільки цього й добивався…
Обід вийшов невеселий. Навіть віскі не допомогло. Найбільше сп’янілий Ганецький несподівано запропонував заспівати радянських пісень. Почали з’ясовувати, яку пісню всі пам’ятають.
— Облиште! — суворо наказав Суботін. — Ще не вистачало, щоб на аеродромі почули радянські пісні!
Курсанти понуро мовчали або тихо перемовлялись про щось своє.
— Іване Івановичу, а ви давно звідти? — раптом спитав Ганецький.
Суботін посміхнувся.
— Вчасно… Ось так я відповім…
— Виконували там завдання? — не відставав Ганецький.
— Було і це…
— Як же ви повернулись… — Ганецький почервонів. — Ні, я хотів дізнатись: чи важко було повернутись?
— Не дуже легко, проте і не так важко.
Наступне питання було несподіваним.
