— Попереджаю вас, — сказала вона насмішкувато, — я не терплю вільностей у перший вечір знайомства.

— О! — Арнольд відхилився. — Якщо не в перший, то в який же?

— У той, коли мені цього самій захочеться!

— Пташко, я бачу, в тебе гострі кігтики!

— І «ти» теж буде тоді, коли я цього захочу.

Після танцю розмова якось не клеїлась. Наташа рада була цьому. Вона мала обміркувати, як їй діяти далі. Випили за Анну Лорх, за те, щоб її портрет надрукували в газетах.

— Альма сказала, що ви сильна, — звернувся до Наташі Зігмунд. — Для батерфляя це найперше діло. Найперше! — він стукнув по столу своїм величезним чавунним кулаком.

— Не бійся, Анно, Зігмунд добрий, — засміялась Альма Гуц, помітивши, що Наташа перелякано дивиться на його кулак.

— Ми з тобою зробимо так, — вів далі Лісовський, спідлоба дивлячись на Посельську: — Спочатку тебе поганяє Альма, відшліфує техніку плавання, а потім я займусь.

Альма Гуц заплескала в долоні.

— Анно, кричи «ура»! Протягом останнього року він уперше сам пропонує свої послуги.

За це не можна було не випити.

— Ну, а як же буде зі мною? — з удаваною образою спитав Арнольд. — Я вимагаю справедливості. Анну треба розділити між трьома.

— Помовч! — грубо кинув йому Зігмунд.

Арнольд підняв руки.

— Капітулюю, капітулюю і ніяких претензій! Але претензії можуть з’явитися в Альми.

— Помовч! — вже погрозливо повторив Зігмунд.

Деякий час усі були зайняті тільки їдою. Знову заграв оркестр. Альма запросила Арнольда, і вони пішли танцювати. Посельська сподівалась, що її запросить Зігмунд, але він цього не зробив. Як тільки Альма з Арнольдом відійшли од столу, Зігмунд витер серветкою рот і нахилився до Посельської.

— Твій батько — людина Деніца? Це правда?

— Я брехати не вмію. Так, мій батько морський офіцер рейху.

— Як його прізвище?

— Очевидно, Лорх, якщо він мій батько. Рахунок стає два — нуль!

Наташа засміялась, а в самої стиснулося серце від нетерпеливого і настороженого чекання. А втім, перевірки вона не боялася — батько вже давно був «приготовлений» і жив разом з Наташею за цілком певною адресою.

— Звичайно, Лорх… Звичайно… — посміхнувся Зігмунд. — Вчишся?

— Так. В інженерно-будівельному.

— Будуватимеш житла для російських колонізаторів?

— Чому? Для німців. Тільки для німців.

— Німецькою ти говориш не дуже чисто, як і я. Але я за національністю поляк.

— Це вам здалося… — З цієї миті Посельська з потроєною увагою почала стежити за своєю вимовою.

— Що робить батько зараз?

— Служить. На суші, звичайно.

— Де?

— Саме в російських колонізаторів. — Зробивши цей сміливий хід, Наташа чекала, що буде далі. Чекати довелося недовго.

— Он як! Ким же?

— Слово честі, не знаю.

— Чому ви опинилися в радянському Берліні?

— Важко перекотити на Захід наш будинок, збудований ще дідом. Батько каже: «Захід сам прийде до нас».

— Он як! Росіяни у вас бувають?

— Рідко. Батько таких візитів не полюбляє.

— Але все ж бувають? Хто?

— Інженери якісь… Один навіть закоханий у мене.

— Дуже добре! — Зігмунд, відкинувшись на спинку стільця, не зводив погляду з Наташі.

— Що — добре?

— Все, — непевно відповів Зігмунд.

До стола повернулись Альма з Арнольдом, і розмова обірвалася.

— О, здається, Арнольд має рацію. В мене справді є претензії! — з удаваним гнівом сказала Альма. — Про що це ви тут так інтимно розмовляли. Я все бачила.

— Зігмунд задавав мені мільйон питань.

— І всі недоречні? — вигукнув Арнольд. — Отже, який тепер рахунок? Мільйон — нуль?

— У нас була серйозна розмова, — задумливо відповіла Наташа. — Дуже серйозна.

— Зігмунд — і серйозна розмова? Не вірю, — вигукнула Альма.

«Кривляйтеся, добродії, кривляйтеся! — думала в цей час Наташа. — Ви прекрасно знаєте, про що говорив зі мною Зігмунд. Ви ж спеціально для цього пішли танцювати…»

Протягом усієї вечері Зігмунд не сказав Наташі більше ні слова. Вона теж не починала з ним розмови, розуміючи, що їй треба бути надзвичайно обережною і терплячою.

Рівно о першій годині ночі Посельська підвелася.

— Друзі, вибачте, але мені вже час.

Усі почали вмовляти її залишитись.

— Я цього не допущу, — кричав Арнольд.

— Невже ви думаєте, що ви єдиний мужчина, з яким я знайома? — Наташа, звівши брови, насмішкувато дивилася на Арнольда.

— Анно, ви псуєте нам весь вечір! — сердито сказала Альма.

Наташа, нахилившись до неї, тихо сказала:

— Не можу нічого зробити. В мене є друг, і до того ж ревнивий, як усі. Він сказав, що заїде по мене о першій годині ночі. Можете бути певні: протягом тижня я дам йому відставку — він уже досить-таки набрид мені і своїми зітханнями, і своїми ревнощами.

— Покличте його сюди, — запропонувала Альма.

— Тоді буде бійка… — Наташа засміялася і серйозно додала: — Цього робити не треба… Розумієте, не треба…

Посельська швидко попрощалася з усіма і пішла.

Через хвилину з-за стола підвівся Зігмунд. Він наздогнав Наташу біля гардероба. Подаючи пальто, тихо сказав:

— Про нашу розмову нікому ні слова!

— Розмови не було, — в тон йому озвалася Наташа.

Зігмунд разом з дівчиною вийшов на вулицю. Автомашина вигаданого друга Посельської стояла кроків за десять від під’їзду. Наташа зупинила Зігмунда:

— Я піду до машини сама, інакше мій поклонник влаштує мені скандал. До побачення.

Наташа підбігла до машини, швидко сіла в неї, і в ту ж мить машина зникла в темряві. За кермом сидів юнак у капюшоні, збитому по-американськи на потилицю.

— Як ти думаєш, він бачив номер машини? — спитав юнак.

— Напевно. Номер був яскраво освітлений.

— Чудово. Все-таки я трохи побоювався, що вони всі вийдуть разом з тобою.

— Нічого страшного не сталося б. Ти б зіграв роль поклонника, що ревнує і тому вперто мовчить. От і все.

— А з другого боку, зовсім непогано було б усіх їх розвезти по домівках і узнати адреси.

— В одного з них своя машина, — сказала Наташа.

— А! Це, певно, той старенький «Вандфер», який стояв біля під’їзду?

— Мабуть.

— Я його про всяк випадок сфотографував… Поглянь, вони за нами не їдуть?

Наташа оглянулась.

— Ні.

— Тоді додому!

Машина стрімко звернула в провулок.

Машину вів Володимир Суботін, якого після невдачі в комерційних справах полковник Сьомін залучив на допомогу Наташі Посельській. З сьогоднішнього дня Суботін вже був російським інженером, хазяїном холостяцької квартири, автомашини і поклонником Анни Лорх.

Наташа засміялась.

— Уявляю, яке враження справило б на них моє повідомлення, що біля ресторану мене чекає росіянин! А втім, той, що проводжав мене, вже був підготовлений. Я йому сказала раніше…

Ричагова непокоїло, що Дірява Копилка, сп’янівши, зірве інтерв’ю з майором Хауссоном, Адресу, названу американцем шоферові таксі, Ричагов не дочув і тепер намагався запам’ятати вулиці, якими вони проїжджали. Це було нелегко. Таксі мчало дуже швидко, а місто вже оповив ранній осінній присмерк. Шлях виявився не таким уже й коротким, як говорив Стіссен: їхали двадцять сім хвилин, Машина зупинилась біля звичайного жилого будинку, міцно затиснутого з обох боків такими ж будинками. Отто Стіссен, який в дорозі встиг задрімати, стрепенувся, здивовано озирнувся навколо, потім, мабуть згадавши, чому він тут, мовчки виліз з таксі і попрямував до під’їзду.

Ричагов, розплачуючись, спитав у шофера:

— Як називається ця вулиця?

— Ромбергштрасе.

— Метро далеко звідси?

— Поряд.

— Бельгія, де ти? — гукнув Стіссен. — Швидше!

Коли вони підіймалися ліфтом, Стіссен сказав:

— Дій сміливіше. Хауссон не любить квачів.

Двері їм відчинила літня німкеня в кружевній наколці на пишному волоссі. Стіссен безцеремонно відсторонив її, і вони ввійшли в прихожу. З-під столика донеслося глухе гарчання, потім висунулася потворна морда бульдога.