Букініст нервово повів плечем.

— Прийняти замовлення не важко, а виконати його неможливо. Після цієї жахливої війни славнозвісний німецький букінізм залежить від випадковості. Ви тільки уявіть собі: я можу виконати ваше замовлення лише при умові, що в якогось німця «ікс» згоріло все, крім роману про Вагнера, і що цьому німцеві потрібна не дана книга, а ті десять марок, які я заплачу за неї. Бачите, який ланцюг випадковостей!

— А що коли цей німець все-таки принесе потрібну мені книгу? — спокійно спитав покупець.

— Дай боже, дай боже, — крізь зуби процідив букініст.

— І на цей випадок запишіть, будь ласка, мою адресу і, коли знайдеться книга, повідомте мене листівкою.

— З задоволенням! — Букініст зрозумів, що покупець, нарешті, піде, кулькою підкотився до конторки і дістав звідти брудний пошарпаний зошит.

— Слухаю вас.

Покупець сказав адресу і знову почав порпатися в книгах. Ніби навмисне, він вибрав найтоншу і подав її букіністові.

— Загорніть, будь ласка, недаремно ж я вас турбував. — Вперше на обличчі покупця промайнуло щось схоже на посмішку. — Скільки це коштує?

— П’ять марок, — проричав букініст.

— Будь ласка. Дякую. Я все-таки чекатиму вашу листівку, я дуже вірю в щасливий випадок. — Покупець педантично замотав шию шарфом, застебнув пальто на всі гудзики, підняв комір і вийшов з крамниці.

Букініст люто стукнув кулаком по прилавку і шмигнув за штори.

У кімнаті, де в свій час Зігмунд Лісовський зустрічався з Посельською, тепер сидів худорлявий чоловік років тридцяти. Він був у поношеній кожанці, на столі перед ним лежав кашкет-тельманка. Букініст шпурнув на стіл тільки-но одержані від покупця п’ять марок.

— От ціна моєї витримки! Ще хвилина, і я б застрілив його.

Чоловік узяв зім’яті гроші і акуратно розгладив їх долонею.

— Не пізнаю вас, Курт. Невже ваші нерви так здешевіли? І ми, виходить, переплачуємо вам? — Чоловік говорив німецькою мовою досить добре, але з тією старанністю, яка виказувала в ньому іноземця.

— Нерви не з заліза, — пробурчав, сідаючи, букініст.

— А не може бути так, що цей покупець спеціально заходив, щоб перевірити, з чого зроблені ваші нерви?

— Пусте! Я вже знаю цих божевільних. Гітлер знищував євреїв, а треба було душити інтелігенцію. Саме вони і штовхнули нас у безодню. — Товстун сплеснув руками. — І цим ідіотам хоч би що: дістань і дай роман про Вагнера.

Чоловік підсунув гроші букіністові.

— Добре сказано! Одержуйте!

Букініст змахнув гроші на підлогу.

Очі у чоловіка злобно блиснули.

— Пане Крамер, покупець явно переплатив за ваші нерви. Я вас просто не пізнаю.

— А я вас не розумію! — обурився букініст. — Чого ви вдаєте надлюдину і мелете дурниці? «Нерви, нерви…» Ви ж просто не знаєте, що сталося у Франкфурті. Зігмунд Лісовський буквально вистрибнув з петлі, і, нарешті, просто щастя, що Карл розбився на смерть. Він надто любив себе і продав би нас, як баранів, поштучно.

— Ви впевнені, що він справді мертвий?

— Так повідомлено в газетній хроніці.

— А що коли це повідомлення надруковано навмисне, щоб зберегти залишки ваших нервів?

— Не може бути! — букініст перелякано глянув на співбесідника.

В цей час десь під ліжком почувся звук, схожий на приглушений дзвінок. Хазяїн і його гість здригнулися, поглянули один на одного.

— Хто це? — тихо спитав чоловік.

— Не знаю… Всі були попереджені: входити через крамницю відкрито. — Букініст замислився і раптом полегшено зітхнув: — Це може бути тільки Зігмунд. Він один не знає умов сьогоднішньої явки.

Під ліжком почулися чотири глухих удари. Букініст і чоловік відсунули ліжко, відігнули ріжок лінолеуму, то покривав підлогу, і відкрили майстерно закамуфльований люк. Із чорноти підземного ходу висунулася голова Зігмунда Лісовського. Мовчки він виліз з люка, підсів до стола і похмурим поглядом втупився в букініста.

— Твій Карл, — почав він, нарешті, сиплим шепотом, — боягуз і паскуда!

— Гаразд, гаразд… — букініст махнув рукою. — Він мертвий і вже не може бути іншим…

— Як усе це сталося? — сухо спитав чоловік.

— По-перше, була погана погода… — розповідав Лісовський.

Але чоловік нетерпляче підняв руку.

— Без лірики, якщо можна.

— До цього дня ми двічі могли покінчити з нею, але Карлові, бачите, здавалося, що на вулиці багато перехожих.

— А чому ви самі не сіли за кермо? — швидко опитав молодий чоловік.

— Я звик робити те, що мені наказано, — злобно огризнувся Лісовський.

— Розумію. Це вже мій недогляд, — чоловік дивився на Зігмунда примруженими очима. — Я забув, що в німців дисципліна — друга релігія. Але чи завжди ви так додержуєте цієї релігії?

— Завжди.

— А моє завдання щодо батька Анни Лорх?

— Надмірна настирливість могла б відштовхнути… — Лісовський знизав плечима.

— Гаразд, припустімо. Так що все-таки сталося?

Лісовський розповідав далі.

— Друга помилка полягала в тому, що ми послухали вас і на своїй машині почепили франкфуртський номер. Там не так уже багато машин, щоб поліція не помітила появи нової. До того ж ми кілька днів або стояли, або крутилися біля того місця, де ходила Рената Целлер. Нарешті, того дня, буквально у вирішальну мить, щось трапилось з запальником, ми відстали, а потім на шаленій швидкості почали надолужувати прогаяне і звернули на себе увагу поліції. Так чи інакше, коли ми були за десяток метрів од Целлер, ми помітили погоню. Карл почав нервувати і збільшив швидкість. Внаслідок цього ми наблизилися до Целлер, коли вона зробила від тротуару перший крок, а за метр од неї була купа снігу. Карл почав об’їжджати купу, і через це ми пролетіли мимо Целлер і зіткнулись з машиною поліції. Ударом нас відкинуло на тротуар, і ми врізалися в тумбу.

— Карл загинув?

— Так. Він ударився грудьми об кермо. Я почув такий звук, наче зламали суху дошку. З рота в нього одразу хлинула кров. Від цього звичайно вмирають, — ледве посміхнувся Зігмунд.

Чоловік насмішкувато глянув на нього.

— Можна сказати тільки одно: для суду над вами ви зберегли чудового свідка звинувачення. Я маю на увазі Ренату Целлер. Вона засадить вас у тюрму років на двадцять.

Зігмунд мовчав.

Незабаром через крамницю в кімнату за гардиною прийшли ще два чоловіки, після чого букініст замкнув вхідні двері і повісив на них табличку: «Обід».

Уже кілька днів німецькі товариші вели пильне і. треба сказати, по-німецьки ретельно організоване спостереження за крамницею букініста. Робити це було нелегко. Будинок, в якому містилась крамниця, з усіх боків був оточений руїнами. Двері крамниці виходили на мертву вулицю. Якщо на ній з’являлася людина і не заходила до крамниці, вона одразу викликала підозру в букініста.

Один із спостережних постів улаштували метрів за двісті від крамниці. Для того щоб замаскувати його, імітували розбирання руїн і вивезення цегли. За допомогою потужної оптичної апаратури звідти добре було видно вхід у крамницю. Фотографували кожного відвідувача. Цей пост називався «Каменяр». Другий пост спостереження — «Піраміда» — розмістився в глибині зруйнованого кварталу, позаду крамниці букініста, на величезній купі битої цегли. На цій купі обладнали бліндаж з круговим спостереженням. Тут безперервно чергували два співробітники органів держбезпеки. Пости спостереження були зв’язані радіотелефоном з двома оперативними пунктами, розташованими на значній відстані. Там стояли напоготові автомашини.

Пост «Каменяр».

Черговий, припавши до оптичного приладу, підняв руку.

— Увага! Відчиняються двері крамниці.

Другий співробітник поклав руку на пусковий важіль кіноапарата, але товариш зупинив його.

— Не треба, це вийшов Йоганн Ремке.

Йоганн Ремке, він же і надокучливий покупець, неквапливо попрямував у бік оперативного пункту номер два.

— Ну, як справи, Ремке?

— Нічого. З нервами у нього не все гаразд, він ладен був мене живцем з’їсти!