А Кованьков тим часом вів далі:

— Мене було по-зрадницькому викрадено тією самою американською розвідкою з Східного Берліна. Під загрозою розправи аж до знищення вони хотіли примусити мене зробити тут заяву, сфабриковану ними. Але я цього не зроблю. Я взагалі про політику тут не говоритиму…

У залі зчинився галас. Кореспондентські ручки швидко забігали по паперу. Сенсація! Нарешті справжня сенсація!

Хауссон схопився з місця. Мало не втративши самовладання, він хотів гукнути: «Прес-конференцію закінчую», але своєчасно стримався. Все одно вже пізно, ніяка сила тепер не могла відвернути скандалу. Недаремно ж пресу звуть шостою державою. Держава є держава, тут жарти погані.

— Я не говоритиму про політику, — вів далі лейтенант Кованьков, — бо знаю, що мої переконання для вас чужі. І все-таки сподіваюсь вашої допомоги. Оце й усе, що я хотів сказати. А втім, ще кілька слів…

У цей час Суботін кинувся до Кованькова, відштовхнувши його од мікрофона, і вигукнув:

— Оголошується перерва!

Зал відповів реготом і свистом. Кованьков показав на Суботіна і, перекриваючи галас, крикнув:

— Мабуть, для цього мерзотника вже влаштовували чи ще влаштують прес-конференцію. Знайте: це професіональний карний злочинець, спекулянт і зрадник!..

Майор Хауссон, який бував у бувальцях і вмів спокійно поводитись у дуже небезпечних ситуаціях, цього разу розгубився, злякався. В нього було багато ворогів і заздрісників у відомстві, і він знав, що цей скандал йому так не подарують. Хауссон ішов коридором до генеральського кабінету і, сам того не помічаючи, уповільнював ходу. Перед дверима зупинився, повторив у думці своє заповітне: «Це ще не смерть», — і смикнув ручку дверей…

Генерал гидливо глянув на Хауссона, що зупинився перед його столом, і кинув олівець.

— Вітаю вас, майоре! Чудова робота! На місці росіян я б дав вам орден! А щодо Америки, то вона вам аплодує! Браво, майоре! На вас чудово зароблять газетні видавці. Можете пишатись: ваша популярність в Америці затьмарила зараз славу всіх кінозірок. Браво, майоре!

Хауссон нерухомо стояв перед генералом і дивився кудись мимо нього. Він розумів, що вся ця дошкульна тирада — тільки вступ, і чекав головного — того, що визначить його дальшу долю.

— Чого ви мовчите? — крикнув генерал. — Чи, може, ви розучилися не тільки працювати, а й говорити?

— Що ж я можу сказати… — Хауссон знизав плечима. — Цей російський лейтенант зумів усіх нас обкрутити кругом пальця.

— Що значить «усіх нас»?

— Насамперед мене, — твердо відповів Хауссон.

— Так… А ще кого?

— Ну, і ще раз — мене. Хоч ви, як ніхто інший, знаєте, що помилки в нашій роботі неминучі.

Хауссон сказав це не без натяку: він нагадував генералові про його скандальний провал у Касабланці під час війни.

— Помилки бувають різні, майоре! — обличчя генерала побагровіло. — Одні після помилок стають генералами, а інші перетворюються в ніщо. Ви зрозуміли мене?

— Чудово.

— Отже, коли ви ще тямите щось, то повинні зрозуміти, що свій «подарунок» зробили нам у тачки складний момент, коли подібні справи не можна пробачити!

— Чи треба, генерале, ваше зауваження розуміти як обвинувачення в тому, що я створив і цей складний момент?

Це був постріл з далеким прицілом. Саме в цей час на президентських виборах перемогли демократи. Трумен лишився президентом. Проте політичні конкуренти демократів — республіканці, завдали своїм противникам чимало прикростей.

Особливо різко нападали вони на все те, що робилося в Німеччині. Щоб відвести удар од себе, лідери демократів придумали хитрий маневр: в усьому, мовляв, винні люди, які мають застарілі погляди часів війни, люди Рузвельта. Лідери пообіцяли замінити цих людей іншими. Генерал, який розпікав Хауссона, був типовим представником «людей війни». Він розумів, що Хауссон знає про нього більше, ніж будь-хто інший. Майор саме на це розраховував і влучав у ціль…

Генерал не відповів на питання майора. Ще вчора генерал обміркував усе: він нещадно розправиться з Хауссоном, оголосить його чи не головним винуватцем усіх помилок, припущених у німецькому питанні внаслідок неправильної орієнтації розвідки, а себе видасть за начальника, який перший починає усувати з Німеччини людей із застарілими поглядами.

Хауссон, звичайно, все це передбачав, саме тому він і зробив постріл з далеким прицілом. Мовчанка генерала свідчила про точне влучення в ціль. Тепер треба діяти рішуче, не оглядаючись.

— Ніколи не слід, генерале, — говорив майор спокійно і майже співчутливо, — переоцінювати значення політичної передвиборної гри. Нещодавно я одержав листа від Великого Джона. Про наслідки виборів він пише з гумором: коли не брати до уваги витрачених грошей, що їх довелося дати на проведення передвиборної кампанії, все лишилось, як і раніше. До речі, його й тепер дуже цікавить Рур. Він вам про це не писав?.. Ні? Я йому радив зв’язатися саме з вами.

Генерал мовчав. Хауссон міг вважати бій виграним… Усе, що відбулося потім, було вже не більше, як взаємні маневри противників з метою виведення своїх сил з бою.

— Чи не думаєте ви, майоре, — посміхнувся генерал, — що ця скандальна історія буде поставлена вам в заслугу?

— Ні в якому разі, — швидко відповів Хауссон. — За свою особисту провину я готовий зазнати кари.

У кабінеті довго панувала мовчанка. Потім генерал сухо сказав:

— У Берліні ви не можете залишитись. Гадаю, вам доведеться прийняти нашу нову школу в Мюнхені. Я сьогодні домовлюся з центром. Треба, майоре, щоб минув час і забулась ця жахлива історія.

— Ну що ж, я згоден! — майже весело сказав Хауссон. — Тим більше, що в сучасному бурхливому житті все забувається дуже швидко.

— Не тіште себе надією, майоре. Схід відповів на наші удари цілою серією контрударів. У нас склалося дуже напружене становище.

Хауссон посміхнувся.

— Людей, що застаріли, як ми з рами, замінять новими, і справа поліпшиться… Що ви пропонуєте зробити з другим росіянином і його німкенею?

— Я дивився його досьє… — генерал знизав плечима. — Цей нібито підвести не може. В якому стані він зараз?

— Засмучений. Пригнічений. Брався власноручно застрілити лейтенанта.

— От-от. Боюсь, що він тільки на такі діла і здатний.

— Не думаю, генерале. Цей чоловік не дурний. А головне, всі шляхи назад у нього відрізані.

— Сьогодні росіяни повторили вимогу видати його.

— Що їм відповіли?

— Знову нічого. Але я дав інтерв’ю західноберлінській газеті. Заявив, що цей російський офіцер гам обрав Захід і даремно радянське командування, вперто не бажаючи зрозуміти принципів західної демократії, добивається, щоб ми розпорядилися долею людини і позбавили її можливості жити так, як вона хоче. Словом, ми на їхні вимоги просто не відповідатимемо, і край.

— Чи не можна було б його використати в школі? — запитав Хауссон. — Адже він знає Росію, її порядки, звичаї…

Генерал похитав головою.

— Не знаю, майоре, не знаю… От, якщо центр вирішить довірити вам школу, тоді ви самі це питання й вирішите… До речі, німкеню, з якою сплутався цей росіянин, треба усунути. Виженіть її к бісовій матері!

— Це може вплинути на капітана Скворцова… — обережно заперечив Хауссон.

— Ми не шлюбна контора, майоре! — роздратовано промовив генерал. — Вона не потрібна. Виженіть —і годі…

Суботіна вивезли з Берліна через годину після скандальної прес-конференції. Поки їхали машиною, стемніло, і Суботін навіть уявити не міг, куди його везуть. Машина зупинилась перед глухими ворітьми. По обидва боки від них тягнулася, зникаючи в темряві, така ж глуха і висока огорожа; зверху над нею на кронштейнах було натягнуто колючий дріт. Два кремезні юнаки в цивільному, що супроводжували Суботіна, за всю дорогу не промовили жодного слова. Тепер вони досить довго щось пояснювали офіцерові, який вийшов з хвіртки.