— Твоя знайома? — весело спитав він і подав руку Ренаті. — Сергій. Дозвольте сісти?

Суботін сів і втупився в Ренату. Вона сиділа в тій самій позі, опустивши очі.

— Ви що, посварилися? — швидко спитав Суботін.

Радчук і Рената мовчали. Дівчата-офіціантки з цікавістю спостерігали те, що відбувалося за столиком.

— Товариші, я не винна, — тихо промовила Рената. — Майже не винна…

Веселість враз злетіла з обличчя Суботіна. Він зрозумів, що гра не потрібна.

— Я все розповім вам, усе…

Рената вперше глянула на Суботіна. їх погляди зустрілись.

— Ви йдете до сестри? — діловито спитав Суботін.

— Так.

— Ідіть. А коли звільнитеся, зайдіть у міське управління державної безпеки і розкажіть там усе, що ви знаєте про подію, яка нас цікавить. Зайдете?

— Зайду, — твердо відповіла Рената.

Вона підвелася, розплатилася з офіціанткою і вийшла.

Суботін і Радчук крізь вікно бачили, як вона повільно перетнула вулицю і зникла у воротах лікарні.

— Вона зайде, — ніби сам до себе сказав Суботін. — Повинна зайти. Ну й в халепу вскочили! Влетить мені від Сьоміна, ой, як влетить.

Ось що розповіла Рената Целлер.

— Коли скінчилася війна, мені було шістнадцять років, а старшій моїй сестрі, Алісі, що лежить у міській лікарні, минуло двадцять три роки. Всю війну ми прожили в Берліні. Наша мати і молодший брат загинули під час бомбардування в сорок четвертому році. Батько був націстом і займав відповідальну посаду в рейхсканцелярії Гітлера. Востаннє я бачила його на початку березня сорок п’ятого року. Трохи пізніше його товариш по службі, зайшовши до нас, повідомив, що батько загинув як герой, вручив нам його ордени і велику суму грошей. Кінець війни ми зустріли вдвох з сестрою. Її чоловік, військовий льотчик, пропав безвісти на Східному фронті…

Рената замовкла, окинула всіх, хто був у кімнаті, затуманеним поглядом, ковтнула води і розповідала далі:

— Сестра була для мене і матір’ю, і другом. Зрозуміло, я її любила і вірила їй у всьому, хоч зовсім не знала, що в неї на думці. Вона взагалі дуже скритна людина. Я часто бачила, що вона нерухомо сидить в глибокій задумі. Сестра могла так сидіти годинами. Я підходила до неї, обнімала, зазирала в очі: мені хотілося, щоб вона посміхнулася. Але це вдавалося рідко. Частіше сестра грубо проганяла мене. «Не заважай мені, Ренато, твоя справа швидше рости». До минулого року сестра жила в Берліні, працювала продавцем газет на аеродромі Шенефельд, а потім переїхала сюди, у Франкфурт. Тоді ще жива була мати її чоловіка, в якої вона й оселилась.

Чому вона переїхала? Після смерті матері й брата ми жили в своїх далеких родичів. Сестра не дуже мирилася з ними. Там сім’я трудова, демократично настроєна і має всі підстави ненавидіти націстське минуле Німеччини. А сестра, навпаки, вся в цьому минулому. Сидіти в газетному кіоску після того, як вона була дружиною блискучого офіцера авіації, сина багатих і знатних батьків, було для неї справжньою мукою. її теж можна зрозуміти. Взагалі я майже завжди була на боці сестри. Закінчивши школу, я вступила на курси бібліотекарів. Потім почала працювати в бібліотеці. Сестра виїхала. Родичі намагалися перевиховати мене, і те, що я зараз сиджу тут і про все чесно розповідаю, саме їх заслуга. Але коли ви в них спитаєте про мене, вони скажуть вам тільки погане. Це тому, що всі їхні розмови і поради я зустрічала в штики, говорила грубощі і на зло їм робила все, що хотіла. Візьму піду з дому і не повертаюся до пізньої ночі. Вони хотіли, щоб я вступила у вечірній інститут, а я навмисне вечорами почала займатися водним спортом.

Місяців чотири тому я познайомилася з Кованьковим. Познайомилися ми випадково — просто сиділи поруч у кіно. Це знайомство відіграло в моєму житті величезну роль. Цікаво, Кованьков говорив мені те саме, що й родичі, але говорив спокійно, без крику і погроз, просто і весело, по-дружньому, його словам я вірила більше, і мені дуже хотілося, щоб він у мені не помилився.

Тепер я переходжу до найстрашнішої події в моєму житті. Якось вранці, коли я вийшла з дому, біля дверей мене зупинив добре одягнений чоловік років п’ятдесяти. «Ви, — питає, — Рената Целлер? Ось вам лист від сестри. Я хочу з вами поговорити». Я відповіла, що запізнюсь на роботу. Тоді він сказав: «Прочитайте листа в бібліотеці, а я чекатиму вас увечері. Прийдете — добре, не прийдете — ваша справа!» Назвав місце, де він мене чекатиме, і пішов.

Сестрин лист був дуже короткий. Вона писала, що чоловік, який вручив мені листа, великий друг нашої сім’ї і що він має сказати мені якусь дуже важливу правду. Тільки правду. Ці два слова були підкреслені. Свій лист вона просила знищити…

Все це мене заінтригувало, і після роботи я зустрілася з тим чоловіком. Серце говорило: не йди, а я все-таки пішла. Вже перше, що сказав цей чоловік, вразило мене до глибини душі, в мене буквально потьмарилося в очах. Він сказав, що наш батько живий, що він перебуває недалеко, в Західній Німеччині, і передав мені подарунок від нього. Це був конверт з грошима. Чоловік сказав, що батько живе єдиною мрією — побачити своїх дочок, що йому дуже хочеться приїхати в Східну зону, хоч це й нелегко і небезпечно. Потім чоловік попросив мене написати батькові кілька слів, дав папір і ручку. Я довго думала, а потім написала, що рада за батька, що люблю його і дуже хочу бачити. Чоловік сказав: «Подякуйте йому за подарунок, — і додав: — Ваша подяка буде доказом, що гроші вам передано». Я написала: «Спасибі, таточку, за гроші, вони мені, звичайно, згодяться». Після цього ми розсталися.

З цієї миті все моє життя ніби перевернулося. Я весь час думала про батька, мріяла, що ми житимемо разом: я сестра і він. Ці думки не давали мені спокою ні вдень ні вночі. А незабаром до мене прийшов ще один чоловік від батька. Він приніс його фотографію і знову гроші. Тепер я написала батькові довгого листа. Незабаром третій чоловік приніс мені відповідь од батька. Я впізнала його почерк. Таким самим почерком були написані всі його давні листи до мами. Ці листи я берегла і знала напам’ять. Батько писав, що найближчим часом ми побачимося.

І от якось біля бібліотеки мене зустрічає той чоловік, який приходив першого разу, і розповідає таке: батько вирішив остаточно порвати з Заходом і оселитися в Східній зоні. Але він боїться, що його тут запроторять у в’язницю, тому хоче спочатку довести тутешнім властям свою лояльність… Він думає зробити це за допомогою радянського офіцера, з яким я дружу. Так-так, батько знає про цю дружбу… Звідки? Невідомо.

В листі батько писав, що поки він може довіритися тільки цьому офіцерові. Він сподівається, що в ім’я дружби зі мною офіцер допоможе йому або відверто скаже, що допомога неможлива. Одним словом, батько просив зробити все, щоб він міг зустрітися з російським офіцером у моїй присутності. Я повірила в це.

Чоловік мене квапив, але весь час виходило так, що я була зайнята, а частіше зайнятий був Кованьков… Ні-ні! Про те, що така зустріч готується, Кованьков не знав. Не знав він цього і в той вечір, коли я запросила його погуляти по місту, хоч під час розмови по телефону поряд зі мною стояв новий посланець від батька.

Кованьков згодився погуляти. Посланець сказав: «Приходьте до Варшавського моста, там ви сядете в машину, яка відвезе вас на побачення з батьком». Мене і здивувало, і обрадувало, що в машині, яка до нас під’їхала, коли ми з Кованьковим стояли біля моста, з двох пасажирів один виявився моїм знайомим по спорту. Це був Арнольд Шокман. Я згадала, що останнім часом Арнольд, і особливо мій тренер Альма Гуц, весь час робили якісь таємничі натяки, ніби їм доведеться брати участь в улаштуванні мого щастя… Ні, другого чоловіка, який був у машині, я не знала. Я помітила тільки, що німецькою мовою він говорить погано…

Ми поїхали набережною. Коли від’їхали од моста метрів на п’ятсот, я раптом побачила, що Кованьков сповзає з сидіння. Відразу ж незнайомий чоловік накрив його попоною і звелів шоферові зупинитися. «Виходьте!» — гукнув він мені й Арнольду. Ми вилізли з машини. Незнайомий теж виліз, одвів нас убік і, звертаючись до мене, сказав: «Російський офіцер готував арешт твого батька. Ми вчасно це рознюхали. Ми, і твій батько особливо, рекомендуємо тобі мовчати. В нас досить твоїх листів з подяками за гроші, які ти одержала. Найкраще — сьогодні ж їдь у Франкфурт до сестри. Вона, до речі, дуже хвора». Потім він сказав Арнольдові кілька слів, яких я не розчула, сів у машину, і вона помчала назад до Варшавського моста. От і все, що я знаю…