— За ваші славні діла! За нашу спільну перемогу! — вигукнув Баришев і звично, ривком вихилив чарку.

Коли всі випили, Баришев по черзі поцілував кожного курсанта, примовляючи:

— З богом, милий! З богом, милий!..

Саме в цю мить у кабінет увійшов Гарц. Він зупинився біля дверей, окинув усіх лютим поглядом.

— Що тут відбувається? — спитав сиплим від злості голосом.

— Відзначаємо… випуск першої групи курсантів… — невпевнено відповів Баришев. — Може, і ви, містер Гарц, скажете їм своє напутнє слово?

Гарц зупинив погляд на Суботіну.

— Чому курсанти досі не виїхали?

Суботін підвівся.

— Пан голова хотів поговорити з курсантами. Я думав…

— Мене не цікавить, що ви думали! Бенкети влаштовувати рано! — Гарц глянув на Баришева: — Немає іншого приводу для п’янки?

«Пан голова» мовчав, переступаючи з ноги на ногу.

— Негайно на аеродром! — наказав Гарц.

— Мені їхати? — боязко спитав Баришев.

— Там бенкету не буде! Будь ласка, залиште нас з старшим інструктором.

Кабінет швидко спустів. Гарц втупився в Суботіна злими примруженими очима.

— Це справжнє неподобство, пане Скворцов! Навіть підозріле неподобство, якщо хочете знати! Неприємність за неприємністю, а ви влаштовуєте бенкети?

— По-моєму, люди, яких я готую, ще не дали приводу для розмови зі мною в такому тоні, — суворо і з гідністю сказав Суботін.

— Невже? Ви в цьому впевнені? Може, ви хочете сказати, що сталося з вашим хоробрим Барковим, який був готовий до всього?

Суботін мовчав: навіщо йому було знати подробиці? Важливо інше: з Барковим сталося те, що повинно було статися.

— Мовчите? — викрикнув Гарц. І раптом, наче з нього випустили повітря, повільно сів у крісло і надовго замовк.

— Ви перевіряли радіопідготовку людей? — втомлено спитав він.

— Так.

— Добре перевіряли?

— Кілька днів тільки цим і займався. Всі працюють з рацією впевнено.

— Таке безглуздя! Таке безглуздя! — Гарц сплеснув руками. — Я ж товкмачив цим самовпевненим панам: Баркову потрібна рація. Не можна — габарити не дозволяють! Кинули людину, наче сліпу, а тепер здіймають галас.

— А що, власне, сталося?..

— Що? І ваш сміливець, і підводний човен зникли! Ось що! Може, вам цього недосить?

Суботін знизав плечима.

— Мало що могло статися… Ви ж самі вчили мене спокійно переносити втрати.

— Бувають різні втрати! Ваш Барков — дрібниця! А ви розумієте, що таке загибель підводного човна?

Суботін кивнув головою.

— Але, можливо, Барков на місці? І діє?

— А як про це дізнатись? — крикнув Гарц. — Як? Сидіти і чекати, поки самі росіяни повідомлять про успіхи вашого сміливця?

Суботін промовчав. Гарц підвівся.

— Негайно рушайте на аеродром. Особисто простежте за парашутним тренуванням. Я теж приїду туди.

Гарц швидко вийшов з кабінету. За хвилину його машина вже мчала алеєю парку.

Цей аеродром офіціально вважався «законсервованим», а насправді діяв цілу добу. Тут не було сформованих військових з’єднань, але в ангарах і на полі завжди стояло десятків два військових літаків.

У барі штабного будинку з ранку до вечора галасували льотчики. Вони були і в військовому, і в цивільному одязі. На другому поверсі розмістилася командна група, очолювана полковником, якого всі льотчики по-панібратськи звали «товстий Біт». Цей флегматичний огрядний чоловік зовсім не був авіаційним офіцером. Усіма льотними справами керував молоденький майор Лавенс.

Літаки звідси вилітали в Берлін, Афіни, Белград, Стокгольм, словом, в усі кінці світу. Вдень і вночі тут не стихав гул моторів і турбін.

Суботіна разом з курсантами поселили в стандартному будиночку, що стояв в кінці аеродрому. Не встиг Суботін оглянути все, як прийшов меткий американський сержант, який, доповів, що є шофером прикріпленої до його групи машини.

— Полковник Біт просив вас негайно прибути до нього, — сказав сержант. — А мене звуть Поль. Якщо хочете, звіть мене маршал Поль. Я страшенно люблю високі звання…

— Ну що ж, вези мене, маршале Поль! — розсміявся Суботін.

У кабінеті полковника був і Гарц. Коли Суботін увійшов, Гарц сказав:

— Це керівник групи.

Полковник Біт кивнув Суботіну на стілець і, проводжаючи його сонним поглядом, сказав:

— Мені все ясно. Кожному з ваших людей ми дозволимо зробити два тренувальних стрибки. Один — удень, другий — уночі. Не більше. В мене тут не школа парашутистів. Харчувати ваших людей будемо.

— Їх не можна харчувати в загальній їдальні, — вставив Гарц.

Полковник роздратовано пересмикнув плечима.

— Це я знаю! Вони одержуватимуть їжу в термосах дома. Строк головних польотів прошу погодити з штабом «Зет». Ми возимо не тільки за вашими адресами і перевантажені страшенно.

Полковник повернув до Суботіна своє одутле обличчя.

— Практично льотними операціями займається майор Лавенс та його люди. З ними й тримайте зв’язок.

Другого дня курсанти зробили по одному тренувальному стрибку з парашутами. їх піднімали в повітря по двоє. Суботін літав разом з ними і стежив за стрибками. Усі курсанти страшенно боялися. Суботін бачив це і радів. Чи не найменше боявся Костянтин Ганецький. Він стрибав у першій парі. Коли два парашутисти одірвалися від літака, інструктор з стрибків прокричав Суботіну:

— Локшина, а не хлопці! Другий трохи кращий!

Останнє стосувалося Ганецького. Під час нічного тренування справа дійшла до того, що якийсь курсант не схотів стрибати. Вхопившись руками за краї відчинених у темінь дверцят, він не міг зрушити з місця. Інструктор щось горлав йому на вухо, але курсант тільки хитав головою. Тоді інструктор зігнутим ліктем вдарив його в спину. Тіло парашутиста обм’якло, зігнулось. Точним рухом інструктор збив його руки з дверей і штовханом у спину викинув з літака.

Одного курсанта після стрибка довелося дуже довго шукати в околицях. Незважаючи на те, що аеродром подавав спеціальні світлові сигнали, курсант, приземляючись, втратив орієнтування і пішов у бік Мюнхена. Тільки вибравшись на шосе, він зрозумів, де перебуває, і попутною машиною приїхав на аеродром.

Суботін у цей час на машині розшукував курсанта. Завжди веселий і балакучий, шофер цього разу чомусь похмуро мовчав.

— Чого такий сумний сьогодні, маршале Поль? — весело спитав Суботін.

Поль відповів не одразу. Попетлявши путівцями, вони знову виїхали на шосе і зупинились. Поль вимкнув фари, і темрява обступила машину. Тепла літня ніч зачаровувала своєю тихою красою. Поль зітхнув.

— Дивлюсь я на вашу роботу, шеф, і нічого не розумію.

— Що ж тут незрозумілого, маршале? Люди стрибають з парашутом, втрачають орієнтування. Їх треба розшукати. От і вся мудрість.

— Дякую вам, шеф, за пояснення, — церемонно вимовив Поль. — Але мені неясно зовсім інше. Я на цьому аеродромі вже близько року. Кого тільки не возив на своєму віллісі: болгарів, греків, албанців, поляків, угорців — і не пригадаєш усіх. На мою думку, ми їх усіх закидаємо додому. І всі вони, як і ваші хлопці, чомусь бояться цього. Ех, якби росіяни закидали додому американців, я перший з піснею полетів би до своєї милої дівчинки Сесіль!

Суботін мовчав: треба бути дуже обережним. Особливо тепер.

— Що ж, мабуть, маршал Поль багато чого не знає, тому і не розуміє. Розкажи краще про свою дівчину. Хто вона? Чи чекає тебе?

— В листах вони всі чекають, — тихо засміявся Поль.

— Вона працює?

— Коли я від’їжджав, працювала на швейній фабриці. Але останнім часом у наших газетах щось надто часто пишуть про дуже високий рівень життя у нас — напевне почалося безробіття.

— А ким ти був дома?

— Ким я міг бути? Шофером! Ганяв по Бостону фургон торгової фірми «Ейліс». — Він знову зітхнув: — Жити можна було.

— Служити ще довго? — співчутливо спитав Суботін.

— Довго… Коли в дивізії був, служилося легше. Товариші… Розумієте? А тут… — Він махнув рукою. — Якби не «Пролісок», вмерти можна. Може, поїдемо, шеф?