— А вам не запропонували забезпечене життя в будь-якій країні світу?

— Моєму поточному рахунку ви можете позаздрити, — посміхаючись відповів Суботін. — Проте я вирішив не припиняти роботи, доки Росію не буде звільнено від комуністів.

Курсанти перезирнулись майже з відвертою недовірою.

Але от усі розійшлись по кімнатах. У будиночку стало тихо. Суботін, зачинившись у своїй кімнаті, написав коротеньке шифроване донесення і загорнув у нього вийняту з мікрофотокамери схожу на гудзик для білизни касету.

В «Проліску» в цей час було ще мало людей. Але гіркий п’яниця Ганс, звичайно, був уже тут; він сидів за столиком у темному кутку ресторанчика. Суботін сів за вільний столик в іншому кутку, попросив пива і газету. Хвилин через п’ятнадцять Ганс вийшов з свого кутка і, похитуючись, почав обходити столики, прохаючи почастувати його пивом. Від нього відмахувались. Так він підійшов до столика Суботіна.

— Гаразд, матимеш кухоль пива, — навмисне голосно сказав Суботін.

Ганс підсів до столика. Кельнерка принесла йому кухоль пива. Суботін продовжував читати газету. Ганс чіплявся до нього з безглуздими питаннями.

Суботін сердито відсунув газету.

— Ти просив пива? Одержав. Тож не заважай мені…

Суботін знову взяв газету. Там, де вона лежала, за сільницею лишився маленький паперовий згорточок.

— Пробачте… — покірно пробурмотів Ганс. — Посолю пиво і піду.

Ганс пішов…

Суботін полегшено зітхнув. Після цього він майже годину ще пив пиво і читав газету. А потім теж пішов.

Гарц приїхав перед самим стартом. Він потиснув руку кожному курсантові і побажав успіху. Почалась посадка в літаки. Сонце тільки-но зайшло. Повільно насувався літній вечір, його тишу розірвав гуркіт заведених моторів. Суботін здригнувся.

— Я бачу, ви хвилюєтесь? — спитав Гарц.

— Ще б пак! — Суботін помовчав. — Тепер починається мій екзамен.

— Так, ви праві: дуже серйозний екзамен. Погано, що всі вони виявились, м’яко кажучи, не дуже хоробрими. На аеродромі з них глузують.

— Не можна вчити стрибкам напередодні операції! — роздратовано сказав Суботін.

— Ви маєте рацію, — задумливо промовив Гарц. — Треба це робити в школі.

— Звичайно… Мені після цього повертатися в школу?

— Після вильоту ми поїдемо з вами в радіоцентр і пробудемо там, доки не надійдуть повідомлення від агентів. А потім, я думаю, ви самі займетесь добором нових і певніших людей. Ну, а тоді, звичайно, знову в школу…

— А як з німецькою групою?

— Сьогодні вони теж поїдуть у Берлін і звідти перейдуть у Східну Німеччину. Ці хлопці, здається, надійніші.

…Літаки злітали один за одним через кілька хвилин. Ніч зустріне їх поблизу радянського кордону. Ну, а там усе готове до прийому непроханих гостей. В цьому Суботін був впевнений. Його охопило таке радісне почуття, що він тихо розсміявся. Гарц, на щастя, цього не помітив.

Через годину вони вже під’їжджали до радіоцентру на околиці Мюнхена.

Будиночок, якого не видно було з вулиці, стояв у глибині великого саду. Всі вікна були завішені шторами. Солдат провів Гарца і Суботіна темною алеєю до будиночка і показав на двері.

— Сюди.

За дверима вже інший чоловік зустрів їх і провів у кімнату, де вздовж стін стояла радіоапаратура. П’ятеро радистів з навушниками повільно пересували верньєри настройки. За столиком сидів офіцер. Побачивши Гарца і Суботіна, він підвівся.

— Поки що все гаразд, — доповів він. — Літаки йдуть точно за графіком. Агентів скинуть через три години.

Гарц мовчки вмостився в кріслі. Він хвилювався. Суботін сів біля дверей. Гарц зробив йому знак підсунутись ближче.

— Підлітаючи до кордону, льотчики припиняють радіозв’язок. Нема гіршого, як нічого не знати, — тихо сказав Гарц. Потім він довго мовчав, не зводячи погляду з радистів.

Ті, ніби закам’янівши, нерухомо сиділи з олівцями, готові кожної хвилини записати радіограми, які надійдуть з далекої, не відомої їм Білорусії. Всі три пари агентів після приземлення, перш ніж сховати свої рації, мають повідомити про себе.

— Усе-таки ваша Росія, — сказав Гарц, — клята країна. Ніколи не можна бути впевненим в успіху.

Суботін мовчав. Неважко здогадатися, що почути це йому було дуже приємно і навіть радісно.

— Ось, кажуть, загадкова російська душа, — вів далі Гарц. — Взагалі я лаюсь, коли так кажуть, бо люди залякують самих себе. Але все ж якась правда в цих словах є. — Гарц подивився на Суботіна і розсміявся. — А з другого боку, що загадкового, скажімо, у вас?

Суботін знизав плечима…

Близько півночі один з радистів почав щось швидко записувати.

Гарц, який був задрімав, схопивсь з місця, підбіг до радиста і глянув через його плече, пробігаючи очима написане.

Суботін завмер. Невже його «вихованці» проскочили? Він не міг знати, що для більшої’ вірогідності одній парі диверсантів дали можливість зв’язатися з центром.

У прийнятій і негайно розшифрованій радіограмі говорилося:

«Приземлилися точно і благополучно. Ховаємо спорядження і діятимемо за планом. Номер три».

Більше до ранку ніяких повідомлень не було.

Суботін нервував, хоч відсутність вістей од решти агентів не могла не радувати його.

— Нічого, нічого! — втішав його Гарц. — Терпіння, містер Скворцов! Закидання агентів — це не прогулянка туристів.

Але повідомлення не надійшли і протягом наступної доби. Тільки на початку третьої доби одержали радіограму від пари номер один, до якої входив невдаха-письменник Костянтин Ганецький. Розвідники сповіщали, що їх закинули не точно, що вони добу блукали, поки дісталися до лісу. Тепер усе гаразд, вони діють за планом.

— Як бачите, Скворцов, наше з вами терпіння винагороджено. З трьох, кинутих нами зернин, дві вже дали сходи. Якщо третя не зійде, все одно ми з вами можемо радіти. Я особисто розраховував максимум на одну зернину. Вітаю вас!

— Дякую!

Суботін був не на жарт стривожений.

Невже підвів зв’язок?.. Він знову-таки не знав того, що пара номер один своє донесення передала вже з будинку держбезпеки і що ця пара, як згодом і третя, деякий час мала за вказівкою чекістів містифікувати американську розвідувальну службу своїми бойовими радіодонесеннями.

Вранці Гарц видав Суботіну досить велику суму грошей і сказав, що нова група курсантів набиратиметься в Гамбурзі. А зараз він може відпочивати цілу добу. Суботін подякував Гарцу і сказав, що негайно вирушає в по, хід по магазинах.

Вийшовши з готелю, Суботін і справді побував у кількох магазинах. Він повертався до готелю, обвішаний покупками. Підійшов до газетного кіоска. Амалія Штерн простягла йому кілька газет.

— Шифр дев’ять…

У номері Суботін нетерпляче розгорнув газету і відшукав потрібний абзац.

«Усе гаразд. Вітаємо. Негайно повертайтесь додому. О двадцять третій годині біля кірхи Петра стоятиме таксі № БТ 30555».

Спочатку Суботін здивувався: навіщо повертатись додому, коли є можливість і далі викривати ворожу агентуру.

Проте Суботін розумів і інше: затягувати цю рисковану гру небезпечно. До того ж він людина військова, і наказ для нього є наказ.

Суботін зайшов у номер Гарца.

— Містер Гарц, оскільки ви якось висловили бажання знати, де я перебуваю в будь-яку хвилину, повідомляю вас, що ввечері я дивлюсь рев’ю, а потім дозволю собі випити і розважитись, як мені забажається. Як мені забажається, містер Гарц…

— Сьогодні ваш день, — засміявся Гарц. Суботін бачив, що у нього добрий настрій. — Але все-таки стримуйтесь од зайвого.

Суботін розсміявся.

— До завтра, містер Гарц!

Гарц помахав йому рукою.

Наступного дня Суботін уже сидів у кабінеті полковника Сьоміна. Тут зібралась уся оперативна група Ричагова. Полковник з привітною посмішкою оглянув усіх і підвівся.

— Насамперед дякую, товариші, за хорошу службу!