— Їдьмо, маршале.

«Пролісок»… Так називався придорожній ресторанчик недалеко від аеродрому. Поглядаючи збоку на шофера, Суботін думав, чи випадково згадав Поль «Пролісок». Справа в тому, що з учорашнього дня цей ресторанчик став для Суботіна місцем явок для зв’язку з своїми. Але Поль, мабуть, базікав з сердечної простоти. Та все одно треба бути насторожі.

Повернувшись, Суботін застав курсантів дома. Після вечері ніхто не розходився. Настрій у всіх був невеселий. Помітивши це, Суботін удав, ніби вечірні стрибки пройшли нормально, і, не згадуючи про них, почав смішно розповідати, як він сам стрибав уперше. Через те, що він справді стрибав, у його розповіді було багато такого, що тільки-но пережили курсанти. На їх обличчях засяяли посмішки…

Курсанти розійшлись по кімнатах і полягали спати. Суботін зайшов до чергового по штабу і спитав метеорологічне зведення на завтра. З аеродромного бару долинали голоси, музика. Суботін через штабну прохідну вийшов з аеродрому і попрямував до «Проліска».

«Маршал» Поль був уже там і навіть встиг випити. Найсмішніше, а може, найтрагічніше було те, що він сидів за одним столиком із зв’язковим Суботіна — це був літній чоловік з неголеним, брезклим обличчям > п’яниці.

Хазяїн дрімав, прихилившись до буфета. Крім цих двох, у ресторанчику не було нікого. Місцеві відвідувачі розійшлись по домівках. На столі стояла почата пляшка віскі. Мабуть, її приніс з собою Поль.

— Шеф! Сюди! Сюди! — загорлав Поль.

Хазяїн ресторану прокинувся. Суботін подав йому знак не турбуватися.

— Сідайте, шеф. Знайомтесь. Звіть його Фріцем… хоч він називає себе Гансом. — Поль п’яно розсміявся. — Хочете, шеф, послухати ідіота? — Поль показав на свого товариша по чарці. — Він тільки-но переконував мене, нібито їхній Гітлер — геній, якого не зрозуміли. Через це, каже, я і п’яницею став. З горя, так би мовити. Пане Фріц, може, ти божевільний?

Ганс ображено відвернувся.

— Не треба сміятися з нього, — тихо сказав Суботін англійською мовою. — Краще налий мені трохи.

Поль підвівся, похитуючись пішов до стойки по склянку. Поки він ходив, за столом було сказано пошепки дві фрази.

— Він не намагався про щось дізнатися? — спитав Суботін.

— Заспокойтесь. Нудьгуюче щеня, не більше… У вас що-небудь є?

Суботін заперечно похитав головою.

Поль налив Суботіну віскі, цокнувся і випив. Суботін відпив ковток і одсунув склянку.

— Не можна, — посміхнувся він шоферові. — Ти хочеш, щоб твоє начальство мене вигнало?

Сталося несподіване. Поль ударив кулаком по столу і вигукнув:

— Хочу! Так, хочу, щоб вас вигнали! Ви, шеф, хороша людина! Поля не обдуриш, у мене на людей нюх шоферський. Тож слухайте, шеф… Ви хороша людина, а займаєтесь чорт знає чим.

— Що ти верзеш? — образився Суботін. — Випий зельтерської, промий мозок.

Але Поля вже не можна було зупинити. Він схопив Ганса за руку.

— Слухай, Фріц, я розкажу тобі, чим він займається…

— Мовчати! — тихо, але владно промовив Суботін. — Забув, що ти в армії, що для базік є військовий суд?

Поль дивився на Суботіна з ненавистю. Потім ця ненависть ураз згасла в його очах, руки безвільно повисли, наче він збирався стати за командою «струнко». І раптом шофер заплакав, по його скам’янілому обличчю текли сльози.

Ганс нахилився до нього через стіл.

— Слухай, друже, як тобі не соромно? Ти ж мужчина.

— Мені набридло… — по-дитячому схлипнув Поль. — В аеродромний бар мені заходити не можна — там тільки для офіцерів. Тут я теж не людина… — Він рвучко обернувся до Суботіна.

— Ідіть, шеф! Перекажіть усе начальству! Нехай мене судять! — В очах його знову спалахнула ненависть. — Але буде суд і вам за ваші брудні справи! Буде!

Поль підвівся і не озираючись пішов до дверей.

— Цікаво? — тихо спитав Суботін.

— Дуже, — відповів Ганс.

— На добраніч. Я наздожену його. Щоб він, бува, там не вчинив скандалу…

На шосе Суботін наздогнав Поля і взяв під руку. Той не опирався. Мовчки вони дійшли до аеродрому. Суботін підштовхнув Поля вперед, і він благополучно проминув вартового, який про щось замислився.

Виліт курсантів було призначено в ніч на неділю. Суботін дізнався про це лише в п’ятницю ввечері і дуже занепокоївся.

Поки що він знав тільки одне: агентів закидатимуть парами одночасно з трьох літаків. Але досі не міг довідатися про місце, де їх скидатимуть. З деяких відомостей міг тільки здогадуватися, що районом дій шістьох агентів має стати Білорусія.

Суботін пішов до майора Лавенса, але той теж не знав точної адреси приземлення.

— Та й навіщо це вам? — глузливо спитав він. — Якщо не помиляюсь, ви ж самі не летите.

— Але ж мої люди повинні знати?

— Коли треба буде, їм скажуть, — відповів майор і, посміхаючись, додав: — На думку інструктора з стрибків, ваші хлопці хоробрі, як леви. їм, мабуть, байдуже, куди стрибати, хоч у пекло.

— Хоробрість, майоре Лавенс, не навчальний предмет. Вона або є у крові, або її немає, — із злістю сказав Суботін.

— О-о, наука про хоробрість не моя спеціальність, я — пас! — Майор, сміючись, підняв руки.

В цей час до кімнати ввійшов присадкуватий офіцер з погонами капітана. Побачивши майора з піднятими руками, він спитав:

— Розучуєте, майоре, улюблений жест німецьких генералів?

— Мені запропонували наукову дискусію про хоробрість, та я — алес капут.

Капітан здивовано подивився на Суботіна, що сидів, байдуже поглядаючи навколо.

— Це керівник групи російських смільчаків, — пояснив Лавенс.

— А-а! — капітан розсміявся. — Про ваших героїв на аеродромі складають легенди. Ви їхні підштанки перевіряли, все гаразд?

— До цього не дійшло! — Суботін теж розсміявся. Він вирішив підтримати веселий настрій американців. Може, це дасть змогу про щось довідатись. І він не помилився.

— А пам’ятаєте, майоре, отого рудого поляка? — Капітан ледве стримував сміх. — Цей поляк, — розповідав він, звертаючись уже до Суботіна, — під час нічного стрибка встиг зробити все, що роблять діти, коли сидять на горщику. На землі його шукають і не можуть знайти. Кричать, кличуть — зник поляк, та й годі! Цілу годину шукали, поки знайшли. Сидить наш поляк голісінький біля річки і білизну полоще… — Капітан аж зайшовся сміхом.

Реготали і Лавенс з Суботіним.

Тепер Суботін вирішив сам посмішити американців.

— Це що! — сказав він. — Я от чув про випадок дивовижніший. Закинули одного на Україну. Він приземлився… Можливо, теж білизну поправ і прийшов на призначене місце. Живе там день, другий. Від страху мало не вмирає. І вирішив: найкращий вихід — здатися. От він зупиняє на вулиці перехожого і каже йому: «Слухайте, я шпигун, відведіть мене куди слід». Перехожий від нього навтіки. Він до іншого: «Слухайте, я шпигун…» Коротше кажучи, його взяли і посадили в будинок для божевільних.

Американці реготали до сліз.

— Як же ви довідалися про цю «героїчну» пригоду? — запитав Лавенс.

— Кажуть, росіяни в своїх газетах фельєтон про це надрукували.

— Так, що не кажи, важка у вас робота! — сміючись зауважив Лавенс.

— Дорогий майоре, я все-таки іду в бар. — Капітан підвівся. — Чи не хочете за компанію? На годинку?

— На жаль! — майор показав на телефон. — Має дзвонити начальство.

Суботін вийшов разом з капітаном. Біля входу в бар вони зупинились.

— Може, зайдете? — спитав капітан.

— З задоволенням…

Вони сіли біля стойки і замовили коньяк. Через годину Суботіну уже було відомо, хто на аеродромі перший завжди знає точну адресу висадки шпигунів. Капітан розповів, що льотчики узнають адресу дуже просто — в метеобюро. Синоптикам першим сповіщають адресу.

Пізно вночі Суботін зайшов у метеобюро. Черговий спав, поклавши голову на руки. Суботін розбудив його і суворо спитав:

— Яка погода на моєму завтрашньому нічному маршруті?

— Це на Кіпр чи куди? — позіхаючи, спитав черговий.