Ввечері Наташа Посельська зійшла вниз, у ресторан готелю. Тісний, з низькою стелею, він був забитий людьми. У залі клубочився дим, вищала музика. Жодного вільного столика не було. Наташа зупинилася в дверях, шукаючи місця за чиїмсь столиком. Звідкись з диму перед нею з’явився вилощений юнак з жовтим обличчям. В цьому третьосортному ресторані безглуздо виглядав його смокінг з квіткою на лацкані.

— Ви шукаєте місце під нічним сонцем? — спитав він правильною російською мовою.

Посельська з подивом втупилась очима в нього.

— Я не розумію, що ви кажете? — промовила вона по-німецьки.

— А-а, то ви німкеня? — здивувався франт, переходячи на досить погану, калічену німецьку мову. — А нашій компанії чомусь здалося, що ви росіянка. Проте не немає ніякого значення. Якщо вам потрібне місце, ходімте. — Він безцеремонно схопив Посельську за руку і потягнув до столика в темному кутку за естрадою.

У компанії франта були дві дівчини і юнак, що теж погано розмовляли німецькою мовою. Франт, знайомлячи з ними Наташу, сказав, що всі вони росіяни і працюють у Західному Берліні.

Майже годину за столом точилася пуста розмова. Франт допомагав Посельській замовити вечерю. Ніхто її ні про що не розпитував. Потім дівчата і юнак, пославшись на те, що вони далеко живуть, пішли. А ще через кілька хвилин Посельська впевнилась, що франт — агент майора Хауссона. Але діяв він дуже грубо, йому, напевно, доручили з’ясувати, чи знає перебіжчиця російську мову. Розмовляючи, юнак весь час вставляв російські слова, а іноді й цілі фрази. Ніби замріявшись, він раптом запитував щось російською мовою і, дивлячись просто в очі Посельській, чекав відповіді. А не дочекавшись, ляскав себе по лобі.

— Хай йому грець, весь час забуваю, що ви не знаєте російської мови!

Для Наташі це була нелегка гра. їй доводилося напружено стежити за кожною фразою співрозмовника. Коли російське слово, яке він вставляв, не робило фразу незрозумілою, вона на неї реагувала. Але якщо вставлене слово містило в собі основний смисл фрази, вона здивовано зводила брови.

— Як ви сказали? Я не зрозуміла.

Деякі російські слова вона «розуміла» — це відповідало одній з обставин версії про її втечу на Захід: там, на Сході, її близьким другом був росіянин… Посельська повечеряла і пішла в свій номер. Франт провів її до сходів.

— Дуже радий з вами познайомитись, — сказав він прощаючись. — Дякую за приємну бесіду. Між іншим, я живу напроти готелю і вечеряю тут щодня.

Наступного дня Посельська, як радили їй в комендатурі, пішла в бюро найму робочої сили і взялася там на облік. Реєстратор записав її адресу і сказав:

— Роботу ви одержите досить скоро. В усякому разі протягом тижня.

На третій день увечері, коли Наташа вже збиралася лягати спати, в номер без стуку ввійшов офіцер, з яким вона мала справу в комендатурі.

— Одягніться, будь ласка, — не вітаючись сказав він. — Треба поїхати в одне місце. З вами хочуть поговорити.

Офіцер сам вів машину і весь час мовчав. їхали дуже швидко, і Посельська не запам’ятала дороги. На кілька секунд машина зупинилась, мало не впершись фарами в глухі високі ворота, які в ту ж мить відчинилися. Потім кількасот метрів їхали якимось вузьким тунелем і, нарешті, зупинились перед ледве освітленим під’їздом в глибині двору.

Посельська згадала будинок Хауссона на вулиці Хенель, про який їй розповідав Ричагов. Судячи з усього, її привезли саме сюди…

Тепер майор був вишукано ввічливий і уважний. Він посадив Посельську в крісло, запропонував кофе, сигарети. Помітивши її здивування, розсміявся.

— Даруйте, пані Лорх, але так треба було. Погодьтесь, у таких справах одразу вірити на слово не можна. Як мінімум ми мали впевнитися, що Анна Лорх — це справді Анна Лорх. А тепер можемо розмовляти відверто. В мене до вас кілька запитань: кого з групи букініста ви добре знали?

— Зігмунда Лісовського, Альму Гуц, Арнольда Шокмана.

— Пробачте, але Арнольд Шокман, здається, не арештований?

— В усякому разі протягом двох днів після провалу групи букініста він був ще на волі.

— Ви не припускаєте… — Хауссон зам’явся, — не припускаєте, що зрадив саме він?

Посельська замислилась.

— Ні, не думаю, не думаю. Він, на мій погляд, був найменш серйозною людиною в групі; це так, але не більше.

Хауссон закурив, подумав і швидко запитав:

— Ви працювали з Лісовським?

— Справа в тому, що робота ще не почалась. Лісовський цікавився моїм батьком. А я, правду кажучи, не була особливо впевнена щодо батька. Коли я зрозуміла, чого хоче Лісовський, я поговорила з батьком. Він погодився зустрітися з Зігмундом. Ця зустріч відбулася за кілька днів до провалу групи.

— Як ви дізнались про провал?

— Мені сказав Арнольд Шокман.

— Як він поставився до провалу?

— Дуже перелякався. А коли арештували мого батька, він вимагав, щоб я негайно перейшла на Захід.

— Пробачте за нескромність, але, мабуть, у вас з Шокманом були якісь стосунки…

— Він залицявся до мене.

— А ви?

— Я люблю іншу людину. Російського офіцера.

— Он як! — Хауссон пильно подивився на Посельську. — І Шокман знав про це?

— Усі знали. Я не приховувала. А через це посипались неприємності і на мого друга, російського офіцера.

— А саме?

— Вранці того ж дня, коли я вирішила втекти у Західну зону, до мене в інститут прибіг товариш по службі мого друга, теж російський офіцер. Він сказав, що в мого друга великі неприємності на службі. Арештовані люди, з якими він нібито мав зв’язок. Офіцер більше нічого розповісти не міг і тільки передав ось цю записку…

Наташа витягла з-за вилога кофточки акуратно складений папірець і подала його Хауссону. На аркуші з блокнота похапцем німецькою мовою було написано таке:

— О-о! Це дуже цікаво! — прочитавши записку, сказав Хауссон. — Певно, розуміти треба так, що і він прийде сюди?

— Я теж так думаю.

— Добре. Яке звання у вашого друга?

— Капітан. Капітан Скворцов.

— Де він служить?

— Цього я не знаю. Мені відомо тільки, що він працює в штабі.

Посельська добре бачила, що Хауссон уже майже не володіє собою і не намагається приховувати, як цікаво і важливо для нього все, що він почув.

— Як ви гадаєте, коли він прийде? — нетерпляче запитав майор.

— Офіцер, який приніс записку, сказав, що в суботу в них відбудуться якісь партійні збори, на яких вирішиться доля мого друга.

Хауссон нервово відсунув і знову присунув до себе попільничку, що стояла на столі, взяв сигарету, потримав її і кинув назад у попільничку.

— Дозвольте задати вам останнє і знову нескромне запитання. У вас з цим офіцером відносини… досить серйозні?

Посельська почервоніла.

— Так.

— Пробачте, — поспішно сказав Хауссон, — але ми повинні знати й це.

Суботін прийшов у комендатуру опівночі. Розмовляючи з черговим офіцером, він помітно хвилювався, проте одразу зрозумів, що його тут чекали. Не встиг Суботін заповнити реєстраційну картку, як до комендатури прибув майор Хауссон.

Він зайшов у кімнату чергового офіцера, запитав, чи не дзвонили йому, і, мимохідь глянувши на Суботіна, вийшов.

Так, це був Хауссон. Суботін пізнав його.

Незабаром Суботіна повели в іншу кімнату. Тут Хауссон зустрів його біля дверей.

— Ви зробили правильно, капітане Скворцов. — Майор обняв його за плечі і повіз до крісла. — Сідайте. Я радий першим вітати вас під захистом законів, що стверджують справжню свободу людини.

— З ким маю честь розмовляти? — насторожено запитав Скворцов.

Хауссон засміявся.