— З радістю.

— Тоді о десятій вечора приїжджай в ресторан «Палас». Знаєш?

— Звичайно, знаю.

Зустрівшись з Володимиром Суботіним удруге, американець поводився зовсім інакше. Навіть про операцію з годинниками говорив так, ніби зустрічі два дні тому й не було.

Ось уже цілісіньку годину Суботін розмовляв з ним у кафе біля Олімпійського стадіону. Американець туманію натякав на якісь труднощі, що виникли перед ним, а про операцію з радянською валютою і не згадував. Володимир насторожився: йому здалося, що його співбесідник просто зволікає час. Для чого він це робить?..

— Ну, от що, — рішуче промовив Суботін, — вас армія забезпечує платнею, а для мене гроші — час. Я хочу знати: операція відбулася чи ні?

— Мені потрібна гарантія, — якось невпевнено, ніби повторюючи чужі слова, сказав американець.

— Яка, в дідька, вам ще гарантія? — вміло удав розсердженого Суботін. — Я рискую головою, а не ви! Я повинен вимагати гарантії, а не ви!

— Згодьтеся, пане Гердман (так назвався цього разу Суботін), що сотня або дві годиннників — це вже дуже великі гроші. Ви не ображайтесь. Ми з вами ділові люди, і я не можу вручити вам таку велику цінність без гарантії з вашого боку.

— Боже мій! — обурився Суботін. — Адже я беру годинники рівно на три дні, протягом яких вони будуть реалізовані. Всього три дні! Коли б комерсанти не довіряли один одному в своїх справах, то половини операцій не відбулося б!

Суботін удав, що збирається йти. І в цей час помітив: співбесідник очима подає знак комусь за його спиною. Що означає цей знак?

Підійшов кельнер. Американець поліз у кишеню по гроші, але Суботін придержав його руку.

— Плачу я. Адже я винен у тому, що ви згаяли час. Ми ж ділові люди, — насмішкувато сказав він і дав гроші кельнерові. — Між іншим, я не вимагав гарантії, коли брав у вас ті півдюжини годинників, а даремно! Можете пересвідчитися… — Суботін вийняв з кишені і віддав американцеві годинника, якого він сьогодні вранці навмисне стукнув, щоб той зупинився.

Американець оглянув годинник, завів його, приклав до вуха.

— Неймовірно! — сказав він. — Товар було одержано з надійних рук.

— Нічого, буває… — засміявся Суботін і підвівся. — Віддайте цей годинник в надійні руки. А наступного разу вимагайте гарантії.

— Але ви зазнали збитку?

— Аніскільки. Просто решту п’ять я продав дорожче. Комерція є комерція… До побачення… Дуже жалкую.

— Одну хвилину! — поспішно сказав американець і, тепер уже не криючись, подав комусь знак підійти.

До столика підійшов і, не привітавшись, сів на стілець чоловік років сорока п’яти, в дорогому просторому костюмі.

— Знайомтеся, пане Гердман. Цей чоловік цікавиться російською валютою.

— Пане полковник! — Суботін догідливо дивився на чоловіка, що підсів до столу, а той кидав гнівні погляди на американця. Суботін зрозумів: він не помилився — це і є той полковник, який цікавиться радянськими грошима.

— Моє прізвище Купер, — роздратовано сказав чоловік. — Купер, і все. Зрозуміло?

— Зрозуміло, містер Купер, — посміхнувся Суботін.

— І не містер, а пан.

— Зрозуміло, пане Купер.

— Звідки ви дістаєте радянську валюту?

— Я веду комерційні справи з радянськими офіцерами.

Купер посміхнувся.

— Дивно… Заробітну плату вони одержують марками, звідки в них валюта?

— Ну, це вже не моя турбота. Я сам веду справи в марках. Це зараз найвигідніше. Але вони майже щоразу пропонують мені радянську валюту. І вашого колегу я спитав про це тільки на всяк випадок: а що коли тут потрібна і радянська валюта.

Помовчавши, Купер спитав:

— Як ви встановили діловий контакт з російськими офіцерами?

— Дуже просто. В них є клуб, а в клубі працює моя людина.

— Ким вона там?

Суботін засміявся.

— О, це вже таємниця фірми!

За столом запанувала тиша. Купер упритул розглядав Суботіна, а той теж пильно дивився в очі полковникові. Першим одвів очі Купер…

Американці перезирнулися. Обличчя Купера почало червоніти.

— Від усього цього тхне авантюрою! — злобно сказав він. — Шукайте собі інших дурнів!

Він підвівся і не озираючись пішов з кафе. Другий американець почвалав за ним.

Суботін спантеличено дивився їм услід. Щука зірвалась… Але Суботін не знав, що ця безуспішна зустріч з Купером колись стане йому в пригоді. Ще й як стане!

Отто Стіссен, він же Дірява Копилка, виявився зовсім не таким простачком, яким його змалювали французькі журналісти. Ричагов відчув це в першу ж хвилину, коли французи, виконуючи обіцянку, познайомили його з бізнесменом.

Знайомство відбулося в тому ж клубі преси, навіть за тим самим столиком. Французи підізвали Отто Стіссена, що зайшов у кафе.

— Знайомтеся, Стіссен. Це наш бельгійський колега Поль Рене. А це — найоб’єктивніший майстер фотооб’єктива Отто Стіссен.

— Король фоторепортажу.

— Найдотепніший відвідувач цього бару.

— Улюбленець жінок.

— Стоп! — піднявши руку, вигукнув Стіссен. — Одразу дві типові надземки! Для однієї людини — забагато. І, нарешті, де поїзд?

Усі засміялися. Ричагов удавано врочисто промовив:

— Я дуже радий.

— А я ще не знаю, радіти з цього чи плакати, — сказав Стіссен, міцно потискуючи руку Ричагову. — Я не люблю оголошувати суму, не знаючи доданків. Хо-хо-хо!

Стіссен голосно зареготав, як вміють реготати в компанії тільки американці, — ні на кого не зважаючи. Потім він сів і, не звертаючи ніякої уваги на присутніх французів, почав безцеремонно розглядати Ричагова.

— Чого ви так розглядаєте мене? — засміявся Ричагов. — Я ж не продаюся.

— Хо-хо-хо! Непогано сказано! Дивлюсь просто з цікавості. Людина як людина, а прибула з країни, в існування якої я, слово честі, не вірю. Хо-хо-хо! Я двічі пролітав над вашою Бельгією і щоразу просив льотчиків показати мені, де ця таємнича держава. І вони завжди відповідали: «Розгледіти Бельгію з повітря неможливо, вона проноситься під крилом, ніби майданчик для бейсбола». Хо-хо-хо! Непогано сказано, правда, французи?

— Так, ми — маленька країна, маленький народ, — з сумом промовив Ричагов.

— А ти не журись! — раптом перейшов на «ти» Стіссен. — Он Британія такий самий шилінг, що й твоя Бельгія, а поглянь, як вона кирпу гне! Учись, бельгійцю! Хо-хо-хо!

— Стіссен, бельгійцеві потрібна хоч невеличка сенсація, — сказав один з французів. — Може, є щось зайве?

— Бельгієць ставить коньяк, — додав другий журналіст.

— Що ж, можна вести розмову, — відповів Отто Стіссен, і очі в нього враз заблищали, виказуючи найбільшу пристрасть Дірявої Копилки.

Французи випили по чарці коньяку, попрощались і, пославшись на невідкладні справи, пішли.

— Ну, так що ж тебе цікавить? — спитав Стіссек.

— Все. Моя газета горить. Шеф сказав: «Рушай у Берлін, пришли хоч що-небудь дотепне».

— Це не так просто робиться. — Стіссен випив підряд дві чарки коньяку. — А ти зроби так, як наші. Вигадай щось сам. Ну, там… Ганс Шнайдер, який утік від комуністів у західний світ демократії, розповів нашому кореспондентові… і пішло, і пішло! Катай, що хочеш… — Стіссен випив ще чарку коньяку. — Хо-хо-хо! Здорово можна накрутити. Або про червоний терор. Як це називається?.. Ага! Колима! Так, саме Колима! Словечко ж яке! Хо-хо-хо! Німецький військовополонений ікс, ігрек, зет, який чудом вирвався з Колими, розповів нашому кореспондентові… Хо-хо-хо! Такого можна накрутити, що читачі, особливо жінки за сорок років, падатимуть непритомні. Хо-хо-хо! — Випив ще одну чарку. — А взагалі, це дурниця. Вже набридло. Сенсація має бути гострим ножем, лезо якого з розмаху всаджують читачеві під ребро. Хо-хо-хо!

Ричагов з подивом спостерігав, як на його очах мінявся Стіссен. Він ураз якось осунувся, обм’як. Тільки очиці, жваві, маленькі, раптом запалали, ожили, стали жадібними, запобігливими. Стіссену було років сорок п’ять, але він уже добре-таки облисів. Його обличчя, певно колись гарне, тепер дрябле, вкрите незліченними склеротичними жилками, увінчане великим темно-червоним носом, було неприємне і відразливе.