— Я в нього був двічі — і все безуспішно.

— Терпіння, Жерард, — не відводячи од паперів погляду, сказав Хауссон. — А це ви читали?

Майор подав чоловікові вузеньку стрічку шифровки.

— Звичайно читав. Усього цього треба було чекати.

Майор Хауссон ударив кулаком по столу.

— Навіщо вони тримали його в Мюнхені? Ми ж їм казали, що цей росіянин просто дрібний злодій і втік до нас від неминучої тюрми. Попереджали ж ідіотів, що його треба запроторити якнайдалі і якнайшвидше. Була ж чергова відправка переміщених осіб в Австралію. Там би він спокійно дав дуба від пропасниці. А вони тримали його в Мюнхені, доки газетярі не дізналися, що він за цяця. Тепер скандал на всю Європу.

Чоловік усміхнувся.

— Хоч тепер його треба знешкодити. Автомобільна катастрофа, або серцевий припадок, або ще щось…

— Так, так… — неуважно пробурмотів Хауссон. — Сьогодні ж, Жерард, самі їдьте в Мюнхен і зробіть усе, що треба… А цей усе ще мовчить?

— Як папуга, повторює одне і те саме — вимагає негайно звільнити.

— Ну що ж, піду попрацюю з ним я.

Хауссон вийшов з кімнати і попрямував у кінець коридора, де сиділи солдати. Ті ліниво підтягли ноги і повільно підвелися. Один з них повернув ключ в оббитих залізом дверях. Хауссон зайшов у кімнату, в якій кілька днів тому опритомнів лейтенант Кованьков…

А в цей час Ричагов, кільканадцятий раз промандрувавши за Хауссоном від його квартири до будинку номер три, по вулиці Хенель, зайнявся ретельним дослідженням будинку. Він уже давно встановив, що в двір з вулиці Хенель в’їзду немає. В усіх сусідніх будинках ворота вели в двір.

Ричагов зайшов у двір сусіднього будинку з правого боку. Цей двір був обрізаний глухим брандмауером будинку номер три абсолютно глухою стіною. Тільки під самісіньким дахом блищало кругле вентиляційне віконце, зроблене, мабуть, для освітлення горища. Уважно обмацавши поглядом стіну, Ричагов ледве помітив, що раніше в ній на рівні другого поверху було вікно, тепер замуроване старою цеглою, яка за кольором зливалася з стіною.

Ричагов зайшов у двір будинку, що стояв ліворуч. І сюди від будинку номер три виходила така ж глуха стіна, але тут вікно на другому поверсі не було замуроване, і, судячи з усього, там була житлова квартира. На підвіконні стояли квіти.

Брандмауери будинку номер три, дуже витягнутого вглиб, були набагато довші від фронтону. Сусідні двори — непрохідні. Де ж тоді двір будинку номер три? Ричагов вийшов на вулицю Хенель, потім пройшов на паралельну вулицю Бенікен. Він припускав, що будинок номер три другим фасадом виходить на паралельну вулицю і що там може бути в’їзд у його двір. Але ще здаля Ричагов побачив, що будинок, який його цікавить, на паралельну вулицю не виходить. Тут порожніми западинами вікон дивився зруйнований чотириповерховий будинок. Розбита була й половина сусіднього будинку. Всі двері і нижні вікна зруйнованих будинків замуровані цеглою, і пробратися всередину неможливо.

Ричагов повільно проходив повз мертві будинки. Останній з них виходив на площу Майбах… Тут, за три кроки від рогу вулиці, Ричагов зупинився замислений: не може бути, щоб будинок номер три не мав під’їзду з двору… В усякому разі майорові Хауссону такий під’їзд потрібен.

Щоб знову вийти на вулицю Хенель, Ричагов звернув за ріг і завмер на місці. В глибині бічної стіни розбитого будинку він побачив масивні високі ворота, оковані залізними штабами. Ричагов і раніше бачив ці ворота, але йому й на думку не спадало, що вони, розташовані на такій відстані від будинку номер три, могли вести саме туди. У замкнених зсередини воротах не було жодної щілини.

Ричагов вийшов на бульвар, сів на лавочці, звідки добре було видно ворота, і почав чекати. Години через дві з вулиці Бенікен на всьому ходу вимчала машина — автобус без вікон. Машина стрімко розвернулась і вперлася фарами у ворота. В ту ж мить ворота розчинились і так само швидко зачинились. Але і в ці дві—три секунди Ричагов побачив усе, що йому було треба: серед руїн виднівся вузький проїзд до будинку номер три…

Уже понад годину майор Хауссон обробляв Кованькова, але все марно. Майор мав залізні нерви. З його обличчя не сходила доброзичлива усмішка, і він безперестану атакував лейтенанта. В душі Хауссон скаженів, що йому не вдається зламати цього хлопчиська, в якого за всіма зовнішніми ознаками має бути нестійкий, м’якосердий характер.

— Я закликаю вас, Кованьков, поглянути тверезими очима на все, що сталося з вами. Два наших світи стоять один проти одного… — Майор Хауссон стукнув кулаком об кулак. — І ви, і ми загалом мало віримо в рай на землі. І ми, і ви не хотіли б бути захопленими зненацька, і тому і у вас, і у нас діють інститути, завдання яких полягає в тому, щоб довідатися: а що саме потай думає друга сторона? І навіть коли наші дипломати розсипаються в компліментах один перед одним, ці інститути і далі ведуть свою, по можливості таємну роботу. І те, що зараз відбувається з вами, — зовсім рядовий епізод цієї вічної таємної війни. Місяць тому від нас до вас утік капітан американської армії Реджер. Він знав не дуже багато, але все-таки напевне згодився вам. Тепер ви послужите нам.

— Я вже сказав: ви від мене нічого не доб’єтесь. Я вимагаю негайно звільнити мене.

Кованьков чудово розумів: Хауссон хоче, щоб у нього притупилось відчуття незвичайності того, що відбувається. Не вийде! Війна так війна! Зціпивши зуби, Кованьков з гнівною посмішкою дивився на Хауссона, а той тільки доброзичливо посміхався.

— Ну-ну, лейтенанте, такі сильні емоції ні до чого! Тут, як бачите, немає радянських кінокамер, а мені й моїм колегам ваш безглуздий героїзм просто смішний. Давайте-но почнемо працювати. Ви служите у відділі, що здійснює зв’язок з німецькою адміністрацією північного району. Але ми чудово знаємо, що ваша поінформованість така ж вузька, як і смужка на ваших погонах. Батьківщину продавати вам не доведеться — така справа і непосильна для вас. Ми задамо вам елементарні питання. Де друкуються східні марки?.. В Берліні? В Лейпцігу?.. Чи, може, в Москві?

Кованьков мовчав, дивлячись убік, мимо Хауссона.

— Добре. Ще одне питання. Скільки продовольства щоденно надходить у Берлін з Радянського Союзу? Хоча б приблизно…

— Я не відповідатиму. Даремно гаєте час, — спокійно сказав Кованьков.

— Ну що ж, чудово, — недбало кинув Хауссон. — Оголошується перерва до завтра. Подумайте заразом ще й про таке: якщо ви не відповідатимете, ми видамо радянським властям вашу подругу Ренату Целлер як співучасницю викрадення. Хоч, можу вас запевнити, вона до цього зовсім не причетна. До побачення, лейтенанте, до завтра!

Виходячи з кімнати, майор зачепився за простягнені ноги вартового і зігнав на солдатові всю свою злість..

Хауссон повернувся в кабінет і сів за стіл. Безсила лють клекотіла в ньому, заважала дихати; він стискав у кулаки мокрі від поту руки. Але пальці, наче занімілі, не слухались його. Це не перший росіянин, з яким Хауссон має справу, і майор уже розуміє, що від цього хлопця нічого не доб’єшся. З усього видно, що лейтенанта пора відправити в зону «Ігрек» і піддати «гарячій обробці». В усякому разі тоді все швидше вирішиться: або цей росіянин заговорить, або перетвориться в труп, який не завдасть ніяких неприємностей… Але Хауссон зробити цього не міг. Учора ввечері він був у генерала: розмова була неприємною. Генерал спитав:

— Як справи з росіянином?

— Поки що мовчить, — відповів Хауссон.

— Можна дізнатися, на який термін розраховано ваше «поки що». — Хауссон промовчав. Генерал почав посмикувати плечем, а це нічого хорошого не віщувало. — Це погана робота, майоре. Ви неприпустимо довго готували операцію, вона обійшлася нам в добру копійку, а тепер, коли справа зроблена, ви повторюєте своє «поки що мовчить»!

— Ви ж не знаєте, генерале, що раніше… — почав було захищатися Хауссон, але генерал обірвав його.

— Що раніше? — закричав він. — Перебіжчик? Та мій ад’ютант краще поінформований у східних справах, ніж усі ваші перебіжчики, разом узяті! Може, і цей півроку мовчатиме, а потім повідомить сенсаційні дані про ціни на хліб у Східній зоні?