Різні думки тіснилися в Сафар-беєвій голові, виштовхуючи одна одну. І від жодної не знаходив розради, тільки біль, душевні муки… Одно знав напевне: ніколи не зможе признати батьками Младена й Анку!.. Ні, ні!.. Це було б жахливо!.. Пропало б усе, в що він вірив, і за що боровся… Розумом сприймав, як незаперечну істину, – всі докази наявні, а серцем не міг сприйняти. Не міг примиритися з тим, що він, Сафар-бей, – син гяура Младена, ватажка мерзенних гайдуків!

Сафар-бей в нестямі сильно вдарив по ліжку руками. З рани сповзла пов'язка. Хлинула кров. В очах потемніло, стіни схитнулися, і він, втрачаючи свідомість, безсило грюкнувся на підлогу.

Коли розплющив очі, то перше, що він побачив, було гладке темне обличчя Гаміда.

– Слава Аллаху, ти прийшов до пам'яті, мій хлопчику! – вигукнув спагія, злегка накульгуючи на поранену ногу. Наблизившись до Сафар-бея, він важко опустився на його ліжко. – Тобі краще? Грек Захаріаді скоро поставить тебе на ноги, будь певен!

Від несподіваної зустрічі у Сафар-бея знову потемніло перед очима, і він на якийсь час знепритомнів. Отямився від того, що Гамід бризнув на обличчя холодною водою.

– Ох, як ти зійшов кров'ю! – ніби з туману пробивався Гамідів голос. – Мені розповідали, що цю рану наніс тобі сам собака Младен… Жаль, що він утік разом зі своєю вовчицею! Ти міг би розквитатися за такий удар!..

– Гаміде, а може, цей удар треба нанести тобі? – тихо спитав Сафар-бей, відчуваючи, як разом зі злістю, що вмить заповнила його серце, до нього повертаються й сили.

Гамід якось недоумкувате глипнув на молодого агу:

– Як тебе розуміти, хлопчику?

– Не називай мене так, Гаміде! – скрикнув Сафар-бей. – Я все знаю!

– Що ти знаєш?

– Як ти викрав мене і мою сестру… Що Младен – мій батько… Анка – мати… А ти… – Сафар-бей замовк і пронизливо глянув на спагію.

Обличчя Гаміда посіріло. Він беззвучно хлипнув ротом. Здавалося, йому от-от зовсім перехопить дихання. Він не чекав такого повороту в розмові і, знічений, мовчки збирався з думками. Нарешті пробелькотав:

– Сафар-бею, опам'ятайся! Про що ти говориш?.. Це наклепи ворогів моїх! – Він схопився з ліжка і зашкутильгав по кімнаті.

Сафар-бей гірко усміхнувся, облизав язиком спалені смагою губи.

– Не прикидайся невинним ягням, Гаміде! Ти на нього зовсім не схожий… Не викручуйся, мов черв'як, – не викрутишся!.. Я зневажаю тебе, підступний шакале! Жирний ішак!.. На твоїй совісті смерть цілого загону! Ти зрадив товаришів, як потім зрадив і гайдуків! Ти викрав мене, сестру мою…

– Сафар-бею! – перебив Гамід. – Одумайся! Ти жалкуватимеш, що сказав мені такі нечемні слова! Хай простить тобі Аллах, нещасний!.. Подумай сам – я ставився до тебе як до сина! Ти вчився в привілейованому військовому училищі, служиш у яничарському корпусі, став бюлюк-башею!.. Хіба міг усе це дати тобі твій батько-розбійник?.. Ні, все це дав тобі я! А твоя сестра Адіке… Коли б я був негідником, за якого ти мене вважаєш, то зробив би її своєю дружиною чи наложницею… Але я цього не зробив. Вона виховувалася разом з моєю донькою, і я мав її за рідну… А тобі відкритий шлях до найвищих посад у державі! Ти можеш стати пашею, ба навіть бейлер-беєм!.. Хто для тебе Младен і Анка? Невже ти хотів би повернутися до них і розділити їхню долю, долю людей, об'явлених поза законом?.. Краще зовсім не знати таких батьків! Подумай: тисячі яничарів, твоїх побратимів по зброї, не знають своїх рідних і чудово обходяться без них. Схаменися, Сафар-бею! Я врятував тебе і дав тобі майбутнє!

Гамід замовк, підійшов до вікна і вдав, що витирає сльози. Сафар-бей змінився на виду. Аллах екбер! Гамід ніби читає його думки!.. Справді, він сам відмовився признати Младена й Анку за своїх батьків, відштовхнув їх од себе. Він обіймає високу задля його віку посаду в яничарському війську і сподівається на ще вищу. Він мусульманин, зрештою. Чого ж тоді він хоче від Гаміда? Чого прискіпується до нього?.. Ні, він нічого не хоче… Просто йому стала огидною товста Гамідова пика, стали ненависними його облудні, брехливі очі. Він не може, не хоче перебувати з ним під одним дахом. Ні, ні, геть звідси! Геть з-перед очей!

– Спасибі, Гаміде, – іронічно промовив Сафар-бей. – Але після того, як я дізнався про твій мерзенний злочин в ущелині Бялих скель і в Чернаводі, мені бридко дивитися на тебе, говорити з тобою… Зроби мені послугу – поклич лікаря Захаріаді. Я хочу негайно перебратися з цієї кімнати, з цього будинку. Будь ласка, простягни руку – подзвони!

– Сафар-бею…

– Ні, ні, не вмовляй мене. Я зараз переїду до себе… А ти, якщо маєш хоч краплину совісті, негайно зі своїм загоном вирушиш із Сливена… Щоб не мозолив мені очей! Про твій давній гріх, про злочин супроти нашого війська та Якуба-аги я мовчатиму. А ти мовчатимеш про нашу сьогоднішню розмову… Дзвони!

Гамід хвилину подумав, потім мовчки підійшов до дверей і смикнув за червоний шовковий шнурок. За стіною почувся хрипкий протяжний дзвін.

Два тижні валка невільників, вбираючи в себе гурти закованих у залізо бранців з навколишніх містечок і сіл, топтала звивистий, курний, а частіше кам'янистий шлях до Стамбула. Вона розрослася до таких розмірів, що, здавалося, повзе велетенська сіра змія, голова якої вже вибралася на високу гору, а хвіст іще далеко внизу.

Арсен намагався пристроїтися в голові валки. Попереду йти легше: до тебе задні прирівнюють ходу, перший нап'єшся з нескаламученого джерела свіжої води, не ковтаєш збитої тисячами ніг дорожньої пилюки.

Він з цікавістю приглядався до своїх супутників. Почорнілі, худі, виснажені голодом та катуваннями, брели вони, понуривши голови, з трудом переставляючи збиті до крові ноги. Тут були болгари, серби, поляки, волохи, українці, угри, хорвати, німці, албанці… Тих захопили на війні, тих купили на невільницьких ринках чи запроторили в тюрми… З різних кінців неосяжного світу невблаганна доля стягла їх докупи і кинула під ноги страшному молохові – Османській Порті, яка, мов павук, висмоктувала з них силу, а потім безжалісно знищувала.

Ослаблі й поранені не витримували дороги: падали, знесилені, під ноги конвоїрам, і ті добивали їх боздуганами. Трупи відтягували в ліс на поживу хижим звірам або кидали зі скель у провалля.

На сьомий день зустріли перші загони султанського війська, що йшло їм назустріч.

Бранців зігнали з дороги. Повз них проходили піші й кінні воїни, мерехтіли зброєю і різнобарвним одягом. Пишно вбрані аги гарячили вороних і білосніжних коней. Ревли запряжені у важкі гарби круторогі буйволи, спокійно коливалися невидані на півночі двогорбі верблюди, навантажені величезними тюками.

«Почалося! – подумав Арсен. – Скільки ж їх іде на нашу землю? Скільки смертей, сліз і нещастя несуть з собою!.. І чи знають там, на Україні, про лихо, що незабаром чорним смерчем прокотиться по безкраїх степах?»

Він сидів на обочині дороги і пильно придивлявся до вояків, визначаючи їхній вік, розглядав зброю, спорядження, рахував загони і скільки в кожному загоні людей. Мимоволі порівнював зі зброєю та спорядженням запорожців, лівобережних козаків гетьмана Самойловича та московських стрільців. Виходило, що турки мають більше холодної зброї – шабель, ятаганів, списів, боздуганів. Крім того, кожен вершник мав приторочений до сідла аркан, щоб ловити ясир. Зате вогнепальної зброї було менше, і була вона різномаста: яничарки, венеційські аркебузи і руські пищалі, різнокаліберні пістолі. Загони акинджіїв[93], що їхали на худих швидких конях, мали тільки шаблі й луки.

Коли військо зникало вдалині, конвоїри нагайками зганяли невільників, а потім нещадно підстьобували тих, що приставали. Знову лунав стогін, гримкотіли кайдани.

Нарешті, одного дня показався Стамбул. Величезне місто здиблювалося на крутих пагорбах стрімкими шпилями мінаретів, банями якихось невиданих кам'яних будов. Праворуч голубіло спокійне Мармурове море, ліворуч блискотів під сонцем вузький Золотий Ріг[94].