– Гамід зник. Ми обшукали весь замок. Немає ніяких слідів.

– Він десь заховався! Сидить, як лисиця, у норі. Чекає, поки ми залишимо замок.

– А ми його викуримо! – вигукнув Бекір. – Хлопці, давайте вогню!

– Спалити! Спалити! – пролунало навкруги. Ісмет метнувся зі смолоскипом до дерев'яної галереї, жбурнув його в купу мотлоху. Спалахнуло полум'я. Затріщало сухе дерево.

Малинові язички подерлися вгору, на другий поверх, і він швидко пойнявся вогнем.

На подвір'ї зчинився галас. Кожен поспішав винести здобич за ворота замку. Розковані невільники скидали з себе лахміття, одягали хазяйське вбрання або вбрання Гамідової челяді. Найбільш меткі озброїлися списами, а то й шаблями.

Ахмед Змія розрубав кайдани меддаха Якуба, великими ковальськими ножицями відрізав йому чуприну. Арсен приніс одяг. Старий метушився, поспішав одягнутися, все ще не вірячи в щастя, що так негадано звалилося на нього. Він жмурився, з його очей чи то від яскравого світла, чи від радості текли сльози.

А вогонь тим часом розгорався все дужче. Вже охопив усю галерею і перекидався на дах і внутрішні приміщення. В дворі, як у кам'яному казані, ставало жарко. Повстанці поспішно залишали замок.

Поки Мустафа Чорнобородий наводив у загоні порядок, найспритніші підпалили олійницю, винницю, кошари. Долину Аксу затягувало ядучим бурим димом.

Побачивши, як крізь проламані двері в селямлик хлинула юрба повстанців, Гамід зрозумів, що все втрачено і потрібно рятуватися самому. Тому кинув усіх напризволяще і метнувся до потайного ходу. Поки охоронці вели бій у коридорі, спустився в підземелля. А через півгодини, брудний, спітнілий, відхилив добре замасковану ляду, виліз з нори і опинився в долині, порослій чагарником.

Пересвідчившись, що поблизу нікого не видно, швидко перетнув вузьку галявину, на протилежному боці якої стояла невелика, плетена з хворосту шопа. Назустріч кинувся кудлатий пес, але, пізнавши хазяїна, замовк. На гавкіт із шопи вийшов заспаний старик-сторож.

– Кого тут носить? – спитав, вдивляючись в імлу.

– Швидше коня!

Сторож упізнав господаря, мовчки повернув назад і вивів осідланого огиря. Гамід вирвав із рук старого поводи, скочив у сідло. Застояна тварина рвонулася навскач. На оторопілого сторожа полетіли кім'яхи вогкої берегової землі й грязюки.

Тільки надвечір Гамід відчув, що сили залишають його і що коневі теж потрібен перепочинок. Замість того щоб їхати прямо до санджак-бея[59], звернув праворуч, переправився поромом через Кизил-Ірмак і незабаром в'їхав на просторе подвір'я свого давнього приятеля і свата Енвера Ісхак-бея.

Слуга взяв повід, допоміг ледь живому вершникові зійти на землю.

– Що трапилося, дорогий Гамід-бею? – поспішив йому назустріч з простягнутими для привітання руками високий і чорний, як галка, Енвер Ісхак-бей. – В такому вигляді! Кінь весь у милі! Ти ніби тікав від смертельної небезпеки!

– Це й справді так, мій добрий друже. Мій нещасний вигляд і мій пошарпаний одяг промовисто говорить, що я ледве врятувався. Аксу взяли приступом повстанці, мерзенні каратюрки. Не знаю, чи зостався хто живий, крім мене…

– О Аллах, що діється на світі! – вигукнув Ісхак-бей. – Я гадав, що тільки у мене горе.

– У тебе теж горе? Яке?

– Якийсь розбійник мало не вбив нашого любого Ферхада. Твоя дочка могла залишитися вдовою, Гамід-бею. Врятував його вірний слуга з гяурів. Тепер йому краще, і він буде радий дорогому гостю… Прошу, заходь, Гамід-бею.

До вечері вийшов і Ферхад. Він знав про нещастя тестя і стримано привітав його, бо не личить правовірному проявляти надмірну цікавість до горя ближнього.

Гамід уже мав кращий вигляд: помився і переодягся в пристойний одяг.

Після того як гість трохи втамував голод і випив келих солодкого шербету, господар сказав:

– Ми з сином цими днями збиралися до тебе, дорогий Гамід-бею.

– Я був би радий бачити вас у себе, – чемно відповів Гамід, не запитуючи про причину візиту і чекаючи, поки Ісхак-бей сам пояснить її.

– Мій невільник-пастух повідомив, що замах на Ферхада вчинив твій невільник-утікач…

– Мій невільник? – вигукнув схвильовано Гамід. – Проклятий урус! Це ж він одним із перших удерся в мій замок і намагався вбити мене! О, коли б він потрапив до моїх рук!..

– Ми спіймаємо його, – вставив слово Ферхад. – Якщо він у повстанському загоні, то ми знайдемо шлях проникнути туди.

– Як?

Замість відповіді Ферхад сплеснув у долоні. Ввійшов слуга.

– Поклич Свирида!

Після того, як пастух Свирид врятував молодого хазяїна, Ісхак-бей оточив невільника не баченою досі увагою. Дав йому новий одяг, наказав годувати з хазяйської кухні, навіть обіцяв відпустити на волю. Свирид ніби помолодшав. Плечі розправились, щоки округлились, в очах з'явився хижий блиск. На товаришів-невільників почав дивитися з неприхованою зверхністю.

Зайшовши в кімнату, він низько вклонився і тихо проказав привітання:

– Мир вам, о правовірні! Вітаю тебе, мій добрий хазяїне Гамід-бею! – вклонився окремо колишньому господареві.

Ісхак-бей показав на повстяний міндер, що лежав біля порога. Це була висока честь для вчорашнього раба.

– Алекюм юсселям, Свирид-ага, – відповів старий хазяїн. – Ласкаво прошу. Сідай. З тобою хоче говорити мій син Ферхад.

– Свирид-ага, напевно, добре запам'ятав того розбійника, що вчинив на мене напад? Чи не так? – запитав Ферхад.

– Так, ефенді.

– Мій дорогий батько і я обіцяли тобі, Свирид-ага, волю за те, що ти врятував мене… Але ти мусиш зробити для нас ще одну послугу. Після цього я сам відвезу тебе в Стамбул, розшукаю польських чи молдавських купців, які за винагороду доставлять тебе на Україну…

– Що я мушу зробити? – запитав з погано прихованою радістю Многогрішний.

– Ти мусиш розшукати того мерзотника і вбити його або сповістити мене про місце його перебування. Є відомості, що він пристав до банди злочинців, які називають себе повстанцями. Ти проникнеш до них під виглядом втікача. Дізнаєшся, скільки їх, яка в них зброя і де вони отаборились. Намагайся сподобатися їхнім ватажкам і вивідай їхні найближчі наміри. Якщо все закінчиться щасливо, ти станеш вільною людиною.

– Дякую, ефенді. Я зроблю все, що зможу.

Коли пастух вийшов, Гамід підвівся теж.

– Дозволь мені, шановний Ісхак-бею, трохи відпочити, бо на зорі я повинен їхати далі. Завтра з військом санджак-бея вирушу в зворотну путь, а десь днів за два-три ми вступимо в бій. Я чекатиму тебе, Ферхаде, з твоїм загоном. Гадаю, що у вас набереться сотня відданих і сміливих людей.

На другий день вранці на подвір'я влетів султанський чауш-гонець. З коня клаптями падала на землю жовта піна, а сам він ледве тримався на ногах. Слуги ввели його до селямлика, де Ісхак-бей, Ферхад і Гамід снідали після ранкового намазу.

– Воля і слово падишаха! – стомлено об'явив замість привітання чауш.

– Хай славиться ім'я його! – схилилися в низькому поклоні спагії.

– Що привело тебе до нас, шановний чауше повелителя півсвіту? – спитав господар, коли гонець відпив з піали шербету.

Той мовчки витягнув з-за пазухи паперовий сувій. Ісхак-бей здивовано вигукнув:

– Фірман[60] султана! О Аллах, війна з невірними! З урусами!

Гамід і Ферхад переглянулись: цей фірман зобов'язував їх у тижневий строк зібратися разом зі своїми людьми до походу. Але кого міг зараз виставити Гамід? Уся його варта загинула, а зброя розграбована, їхати самому?

Коли чауш, попоївши і відпочивши трохи, поїхав, Ісхак-бей дав волю почуттям.

– О вай, вай! – захитався він уперед і назад, піднявши молитовне вгору руки. – Яке нещастя! Гординя охопила серце падишаха! Мало йому перемоги над Ляхистаном! Хоче покорити ще й урусів. Але ж тій землі ні кінця ні краю, народу там незліченно, ліси непрохідні, а зими такі люті, що птахи замерзають на лету!.. О вай, вай, горе мені! Єдиний син, єдина втіха старості моєї мусить іти походом у той далекий край!.. Три мої сини уже склали голови в ім'я і славу падишаха! Ферхад – одна моя радість, єдина моя надія!.. І його забирають у мене! О вай, вай!