Дорозі, здавалося, не буде кінця. Лиш десь опівночі зупинилися в рідкому чагарнику. Чорнобай зник у темряві. Незабаром повернувся в супроводі вершника, в якому не важко було впізнати татарина.

– Їдьте за нами, – наказав Чорнобай пахолкам, а сам з татарином поїхав попереду.

Вони спустилися в глибоку балку, де горіло багаття. На березі паслися стриножені коні. Під горбом сиділи і лежали на холодній засніженій землі люди. Це був ясир – захоплені в полон чоловіки, жінки, підлітки. Біля них з шаблями наголо ходили дозорці.

Побачивши прибулих, від багаття підвівся кремезний віспуватий татарин. Радісно оскірнувся. Чорнобай поручкався з ним і теж усміхнувся по-приятельськи.

– Алі, дивися товар, бо в мене обмаль часу!

З цими словами він наказав пахолкам зняти з коней дівчат. Ніжні, бліді від страху та переживань, вони злякано дивилися на татарина, який прицмокував язиком і розплився в радісній усмішці.

– Ай-вай! Якші! Туже топре! – плутав він татарські й українські слова. – Якші ханум![10] Ага[11] знає толк. Я радий, що недаремно зробив цей небезпечний похід. Буде з чим з'явитися в Кафу[12].

Він підійшов до дівчат, брудними пальцями піднімав їхні білі підборіддя і, цмокаючи язиком, заглядав у очі. Нещасні німіли від страху, здригалися від огиди, та Алі не звертав на те ніякої уваги. Його просмерділі кінським потом і баранячим лоєм руки швидко обмацали тугі дівочі груди, руки, стегна.

– Ай-вай, якші ханум, – задоволено повторював він. – Спасибі, мій торогий труже, спасибі, ага Петро!

– Товар для ханського гарему, – сказав Чорнобай. – Плати гроші, Алі!

Подзьобане віспою обличчя татарина враз стало суворе, непроникне. Очі звузилися.

– Скільки?

– Півтори тисячі цехінів![13]

Алі ковтнув слину, ніби вдавився. Вирячив очі.

– Ай-вай. Ти збожеволів, труже!.. П'ятсот!

Чорнобай заперечливо похитав головою.

– Шістсот! – Алі облизав язиком пошерхлі на морозі губи.

– Ти виручиш три тисячі, Алі. Я знаю. Таких дівчат ще ніколи не продавали ні в Кафі, ні в самому Стамбулі. Вони більше варті, ніж усі твої невільники. – Чорнобай скосив око в той бік, де ясир. – Мені вони теж не даремно дісталися…

– Знаю. Кожен мисливець, коли виходить на лови, ризикує… Але ж грошей ти за них не платив?

– Не варта була б шкурка вичинки… То яке твоє останнє слово?

– Вісімсот – і ні цехіна більше!

– Гаразд, – погодився Чорнобай. – Але в разі небезпеки… Сам розумієш – вони повинні навіки замовкнути. Я ризикую головою!

– Про що мова! – образився Алі. – Не маленький – знаю. Удар шаблею – башка з плечей!

З-під поли засмальцьованого кожуха дістав капшук, відлічив гроші, потім кивнув на Звенигору.

– А цього батира за скільки?

– Цей не продається, – похмуро відповів Чорнобай.

– Жаль. Видно, міцний батир. Був би добрим веслярем на каторзі! І гроші за нього дали б добрі! Може, продаси?

Чорнобаєві пахолки перезирнулися. Один з них аж крякнув, певно, бажаючи щось сказати. Але Чорнобай поспішно відрізав:

– Ні, він мені потрібен. Прощай, мурзо. Наш договір залишається в силі?

– Безперечно. Я ж думаю, що не перевелися ще на Україні красиві дівчата? – Алі хихикнув. – Прощай, ага Петро! Хай береже тебе Аллах!

Чорнобай скочив на коня, ще раз махнув на прощання Алі рукою, і невеличкий загін з п'яти вершників пірнув у темряву.

Мерзла земля лунко гула під копитами коней. Шелестів колючий зледенілий бур'ян. Щербатий місяць розгойдувався посеред неба, ніби п'яний, і, здавалось, от-от зірветься і торохнеться лисиною об круті горби. І тоді настане тьма.

Арсен розумів, що то не місяць гойдається, а він сам коливається в сідлі. Тіло його заніміло. Туго зв'язані руки й ноги затекли, і він перестав їх відчувати. Цупкий кляп обідрав йому язика і рота, доводилося ковтати власну солонувату кров. Нестерпно хотілося пити.

Його везли на страту. Він знав про це. Але де вона буде і яку смерть придумав для нього Чорнобай, – його вже не цікавило. Аби лишень швидше все скінчилося…

Біля високої могили, що бовваніла на тлі синього неба, Чорнобай зупинився.

– Митрофане, на шпилі чимало всякого каміння… Піди принеси одну каменюку, щоб прив'язати цьому байстрюкові до шиї. Та не барись! – Пахолок кинувся до могили, а Чорнобай повернувся до полоненого: – Тільки не думай, хлопче, що ми тебе втопимо. Ні, голубчику! Це була б занадто легка смерть для тебе. Ми посадимо тебе на палю і будемо дивитись, як вона вилізе тобі горлом… Ось якою смертю помреш, небоже!.. Зате й на тому світі радитимеш усім обходити Чорнобая десятою дорогою!.. А вже потім прив'яжемо тобі до шиї камінь і кинемо в озеро. На поживу карасям. Щоб і сліду не лишилося!.. Ну, як? Подобається таке?.. Ні?.. Отож!

Він говорив би довше, бо уявні картини майбутніх мук ворога втішали його, але пахолок повернувся з каменюкою і загін рушив далі.

Через годину вони виїхали на битий шлях.

– Незабаром озеро, хлопці, – сказав Чорнобай. – Ще милі дві…

Зненацька він замовк і почав прислухатись.

– Ви нічого не чуєте?

Всі зупинились.

– Ніби вершник скаче, – невпевнено промовив довготелесий Митрофан.

– Не ніби, а справді вершник, – промовив другий пахолок, у білому башлиці. – О-о, чуєте? Наближається сюди… Здається, один.

Здалеку почувся дзвінкий тупіт – кінь мчав галопом.

– Хтось поспішає в Чорнобаївку, – сказав Чорнобай і звернувся до пахолка в башлиці: – Тхоре, від'їдь з козаком за кущі, а ми почекаємо тут – дізнаємося, хто це…

Тхір смикнув Арсенового коня і зупинився за кущем.

Тупіт наближався. Ось на шляху показалась темна постать вершника – він мчав щодуху. В мертвій тиші нічного степу лунко дзвеніла мерзла дорога.

Побачивши на шляху незнайомців, вершник осадив коня.

– Хто ви? – запитав збентежено.

– А ти хто? І куди прямуєш? – в свою чергу спитав Чорнобай.

– Я їду в Чорнобаївку.

– До кого?

– До Петра Чорнобая.

– Я і є Петро Чорнобай. Що трапилося? Чому така спішність? Під'їжджай сюди!

Вершник трохи під'їхав, пильно вдивляючись у незнайомців, готовий при найменшій небезпеці повернути коня назад.

Та ось Чорнобай підвів голову, і місяць освітив його обличчя. З грудей вершника вирвалося полегшене зітхання.

– Ху, це таки ви, пане! – Він стьобнув коня і під'їхав упритул. – Я від полковника..

– Що з батьком? – кинувся Чорнобай. – Йому погіршало?

– Помирає… Просив, щоб ви негайно прибули до нього. Їдьмо!.. Дорога кожна мить!

– Мати божа! – скрикнув Чорнобай. – Чи ж устигнемо? У мене такий стомлений кінь…

– Будемо сподіватися на краще. Але не гаймося!

– Їдемо! Герасиме, ти зі мною! А ти, Митрофане, з Тхором…

Він щось шепнув пахолкові на вухо і з місця рвонув коня галопом. Пахолок Герасим і посланець погнали за ним.

Тхір, ведучи на поводі Арсенового коня, виїхав з-за кущів на шлях, спитав:

– Що він сказав, Митрофане?

– Щоб ми самі зробили з цим хлопцем усе, що треба.

– Хай йому чорт! Мені вже набридло волочитися по степу! І хоч би було з-за чого!.. Чорнобай поклав у кишеню капшук грошей, а нам – дулю з маком!.. Повернемося додому – ні за що буде й горло промочити.

– То що ти радиш? – запитав спроквола Митрофан. – Порішити запорожця тут і не сурганитися до озера?.. Про мене, і так можна! Чорнобаєві хотілося помучити його, а нам це ні до чого! Хай помирає легкою смертю!

– Який ти недоумкуватий, Митрофане, – пробурчав Тхір, підводячись на стременах, щоб хоч трохи зрівнятися з високим, мов жердина, товаришем. – Тобі розжуй і в рота поклади!.. Я верну до того, що Чорнобай за дівчат не дасть і злотого. А нам би непогано мати з цієї тяганини хоч який-небудь зиск…