Сюди, мов кров до серця, збігалися десятки і сотні мужніх синів Болгарії, щоб боротися за волю, проти гніту й насильства султанських намісників – бейлер-беїв, санджак-беїв, пашів, айянів та Їхніх прихвоснів.

Таких зборищ по всій Старій Планині і по всій країні налічувалося немало, та найбільше їх було у Сливенському окрузі, що став центром цієї боротьби.

Зразу після сумнопам'ятного 1396 року, коли після жорстоких і кровопролитних трирічних боїв роздроблена і знесилена феодальними міжусобицями Болгарія була уярмлена османською Туреччиною, розпочався гайдуцький рух. І Сливен дав йому найвизначніших ватажків – Богдана-воєводу, Мирчо-воєводу, Тимануша-воєводу, Страхила-воєводу, Стояна-воєводу і багатьох інших воєвод, байрактарів[86] та гайдуків, котрих народ упродовж віків прославляв у своїх піснях.

Ніколи не затухали тут іскри народного гніву. То розгоралися вони дужче і спалахували вогнями повстань, то пригасали. Але ніколи не затухали зовсім.

Гайдуцький рух носив сезонний характер. Як правило, дружини і чети збиралися на Юр'їв день, у травні, – гайдуки давали перед воєводою і товариством клятву на вірність, приймали урочисту присягу і після цього починали бойові дії. А розпускалися у вересні, на Хрестів день. Тоді більшість із них розходилися хто куди – хто додому, хто до вірних друзів, ятаків[87], які допомагали їм у всьому, а дехто навіть у Стамбул, де переховувався зиму серед збіднілого міського люду – ремісників, дрібних торговців, старців та волоцюг. І тільки найбільш завзяті і найвідоміші, котрим небезпечно було з'являтися в людних місцях, залишалися в станах, де жили до весни, зберігаючи зброю, порох, одяг та інші припаси.

Таким постійно діючим зборищем, окрім Аглікиної поляни, Гайдуцької печери, Гайдуцького колодязя та деяких інших, була і Чернавода воєводи Младена, котрий ось уже більше двадцяти років очолював гайдуцькі дружини і чети старопланинського краю. Для нього і для Анки, а також для їхніх найближчих друзів це поки що таємне гніздо стало рідним і надійним притулком, яке вони поклялися захищати до останнього подиху.

Після того, як Драган сповістив про можливий напад Сафар-бея, Младен стягнув усі свої чети, що налічували близько трьохсот вояків, до Чернаводи і перекрив нижню дорогу. На верхній, потайній, поставив чотирьох вартових, які в разі небезпеки мали запалити на вершині гори бочку смоли. В самому замку залишив п'ятнадцять гайдуків – особисту варту. Чекав нападу не раніше суботи. Тож послав двох гінців до воєводи Вилкова, свого давнього приятеля і соратника, з проханням прибути на допомогу.

Загін піших яничарів ішов у голові колони. Боячись раптового нападу гайдуків, Сафар-бей вислав сильні дозори, які пильно вдивлялись у кожну підозрілу галузку, в кожен кущик. В одному з дозорів онбаші[88] Хапіча був молодий яничар на прізвисько Карамлик. Він не відзначався ані сміливістю, ані силою, ані військовою хитрістю чи вмінням. Лише природна здатність Карамлика побачити на фарсах або далі людину, точно описати її одяг і зброю здобула йому славу неперевершеного гострозорця і виділила серед товаришів. Його звільняли від тяжких та набридливих вояцьких обов'язків, зате під час походів призначали в дозор.

Ось і зараз він ішов з товаришем високою полониною, пильно вдивляючись у далину. Раптом зупинився і присів за кущем. Товариш поспішив зробити те ж саме.

– Дивись, гайдуки! – сказав Карамлик.

– Де? Я нікого не бачу.

– Ось поглянь на той бік долини, вони йдуть нам напереріз… Двоє. У кожушках-безрукавках, у білих штанах. Зброї не видно, але я не сумніваюся, що вона у них схована під кожушками.

Яничар подивився туди, куди показував рукою Карамлик, але нічого не побачив. Карамлик розсердився:

– Та не витріщай очей! Мчи негайно до онбаші, скажи, щоб поспішав сюди! Я слідкуватиму за ними.

Яничар поплазував назад. А Карамлик, ховаючись за скелями й за кущами, рушив уперед. Він спритно перебігав від схованки до схованки. Кругла, мов кавун, голова його розгойдувалась на тонкій шиї, а чіпкі, широко посаджені очі невідривне стежили за незнайомцями.

Невдовзі до нього підповз онбаша Хапіч з кількома вояками.

– Де гайдуки? – спитав тихо.

– Ген переходять дорогу. Внизу, над потоком… О, вже здираються на гору з нашого боку!.. Дивіться!

Тепер усі побачили двох балканджіїв, які швидко піднімалися на кам'янистий схил. Онбаша суворо наказав:

– Перетнути дорогу! Взяти живцем! Але не зчиняти шуму.

Яничари шаснули в кущі, миттю пробралися на вершину гори і якраз на шляху балканджіїв улаштували засідку. Чекати довелося недовго. Балканджії, очевидячки, поспішали. Вони хутко дерлися по крутому схилу, допомагаючи собі міцними сукуватими палицями. Та не встигли піднятися нагору й перевести віддих, як їх заскочили яничари, зім'яли, заткнули роти ганчірками, а руки скрутили мотузками.

– Швидше до Сафар-бея! – наказав онбаша. – А ти, Карамлик, з Мустафою – вперед! Пильнуйте! Це розвідники, за ними можуть бути й основні сили розбійників.

Сафар-бей страшенно зрадів несподіваній удачі. По-перше, він допитає полонених, а по-друге, це щаслива, на його думку, прикмета: Аллах провіщає перемогу!

Війську було віддано наказ зупинитись, і вояки відразу поховалися від пекучого сонця в затінок. Сафар-бей зі своїм почтом і полоненими теж відійшов у тісну ущелину, захаращену камінням.

– Хто ви? – звернувся до полонених.

Перед ним стояли два хлопці, дуже схожі один на одного. Навіть побіжного погляду було досить, щоб сказати, що це брати. Тільки старший мав темне волосся і голені щоки, а молодший, русявий, був ще майже хлопчина. Його тонкого, по-дівочому ніжного обличчя не торкалося лезо бритви. Синіми очима з жахом дивився він на турецьких старшин і грізного Сафар-бея, про жорстокість якого вже багато наслухався.

Хлопці мовчали.

– Як вас звати? Відповідайте! У мене обмаль часу гратися з вами у мовчанку. Гайдуки? Ну?..

– Ні, ми не гайдуки, ага, – відповів старший. – Ми прості балканджії з Жеравни…

– Тоді для чого ж у вас пістолі, гайдуцьке плем'я? – Сафар-бей відкинув полу кожушка-безрукавки в старшого і витягнув із-за пояса пістоль. – Ви гадаєте, що я вам так і повірю? Ні, голубчики, Сафар-бея не так легко обдурити!.. Відповідайте: де Младен? Скільки у нього гайдуків? Як пройти в Чернаводу?.. Скажете – будете вільні.

– Ми нічого не знаємо, ага.

– Прокляття! – вигукнув Сафар-бей розлютовано. – Ви забули, щенята, хто я такий! Гей, всипте цьому розбійникові півсотні канчуків!

Він показав на старшого, але, побачивши якийсь дивний вогник в очах полоненого, змінив свій намір.

– Ні, ні, спочатку катуйте молодшого! Я бачу, що це брати. Хай послухає старший, як затріщать кістки в молодшого братика, то буде зговірливіший і розповість про все, що нас цікавить!

Молодшого схопили, зірвали одяг. У нього теж за поясом знайшли пістоль, а в шкіряних піхвах – короткий ятаган. Йому вивернули руки, ударили об землю.

– Як звати? – Сафар-бей став йому ногою на груди.

– Славчо… Влахов…

– Гайдук?

– Ні.

– Брешеш! Ламайте кістки!

Велетень яничар схопив важкий камінь, підняв над головою, щоб кинути полоненому на ноги. Але Сафар-бей зробив ледь помітний знак. Камінь застиг у повітрі.

– Як звати твого брата?

– Петр.

– Ти його дуже любиш?

– Дуже.

– А він тебе?

Славчо промовчав. Петр рвонувся з рук яничарів. Лице його потемніло від напруження. Очі скажено забігали, ніби мали от-от вискочити з орбіт.

– Ага, не губи хлопця!.. Славчо ні в чому не винен!.. Мене катуй, я гайдук!

– Петр, що ти кажеш! – закричав Славчо. – Опам'ятайся!

Але Сафар-бей уже повернувся до Петра:

– Ти із загону Младена?