– Я теж так думаю, – сказав спокійно козак. – Крім мене, ніхто з ваших людей не знає ні Златки, ні Якуба.

– Безперечно… Я радий, що ми дійшли згоди. Треба подумати, як це зробити. Анко, розпорядись, будь ласка, щоб нам подали сюди сніданок!

Дружина воєводи вийшла. Незабаром гайдук уніс на дерев'яній таці хліб, холодну телятину, мед і глек виноградної ракії.

Воєвода наповнив ракією чари і сказав:

– Багато років не було в цій кімнаті дорожчого гостя, ніж ти, друже. Звістка про Златку влила в наші серця нові сили, повернула нас до життя… За твоє здоров'я, друже! За наш успіх!

– За ваш успіх, воєводо! – з почуттям сказав Арсен. – За гостинну Болгарію!

– Ти маєш уявлення про наш гайдуцький рух? – оживився воєвода Младен. – Ти знаєш про його цілі? Тобі відомо, що ти опинився серед тих, хто поклявся не складати зброї доти, доки болгарська земля стогне під чоботом турецького султана і його сатрапів?

– Так, я знаю про це, – відповів Арсен. – Я кілька разів бував у Болгарії, багато чув про вашу боротьбу і від Якуба… Зараз бачу сам на власні очі.

– Ти співчуваєш нам?

– Ще б пак! Наші народи – брати. У нас спільний ворог. Я не тільки співчуваю вам, я ладен сам пристати до цієї боротьби. До того ж у мене є завдання, не виконавши якого, я не маю права повертатися на Україну…

– Яке? Ми не могли б допомогти тобі?

Арсен розповів. Воєвода розвів руками.

– Тільки щасливий випадок допоможе. Туреччина велика, і знайти в ній людину, особливо невільника,так само тяжко, як макове зернятко на піщаному морському березі. Що ж до іншого… то і я чув, що султан готує війну проти Москви і України… Власне, це ще треба перевірити. Завтра чи післязавтра ти підеш у Сливен з моїми людьми, щоб визволити Златку, і там тобі обов'язково доведеться зіткнутися близько з Сафар-беєм і його оточенням. Спробуй перевірити ці відомості. Чому я зупинив свій вибір на тобі, а не на комусь іншому? Тебе ніхто не знає, ти не болгарин, яким турки не довіряють. Ти можеш видати себе за заїжджого купця…

– Якщо турки дізнаються, що я з України, мене схоплять…

– Видаси себе за польського купця. Зараз султан заграє з польським королем, щоб відвернути його від спілкування з Руссю… До того ж ти вільно володієш турецькою мовою. Це сподобається твоїм новим знайомим у Сливені. Вдавай із себе прихильника ісламу або справжнього потурнака – і ти дуже швидко завоюєш їхнє довір'я. Якщо виявиться, що турки готують військовий похід, ми знайдемо можливість попередити Запорожжя і ставку князя Ромодановського. Таким чином ти зможеш якнайкраще прислужитися своїй батьківщині.

Арсен був вражений обізнаністю воєводи Младена в подіях, що відбуваються далеко від його рідних Балкан.

А воєвода, ніби вгадуючи козакові думки, говорив далі:

– Болгарія – маленька країна. Наших власних сил для боротьби з Портою мало. Занадто мало. До того ж ворог посіяв розбрат серед нашого народу: багато болгар стали помахами, потурнаками, по-вашому. Але, на щастя, ми не самотні! З нами і серби, і волохи[74], і молдавани, по той бік Чорного моря – вірмени, грузини… Греки теж з нами! Араби! Вони тільки чекають слушного часу… Та наша найбільша надія на вас, другарі! На Русь!.. Хай-но засуне пихатий султан голову в пащу північному ведмедеві! То буде початок його кінця і нашого визволення!… Тепер ти розумієш, друже, чому й мене так цікавлять ті чутки.

Воєвода замовк і запитливо глянув в очі козака.

– Розумію, – сказав Арсен. – І згоден усе зробити, що треба!

– Але ти не уявляєш небезпеки, з якою зустрінешся там. Я хочу попередити про це…

– Я ніколи не уникав небезпеки.

– То було зовсім інше: в бою, коли поряд друзі, небезпека не здається такою страшною. А тут ти зустрінешся з Сафар-беєм.

– Ну й що?

– Це наш найзапекліший ворог! Фанатичний прихильник ісламу і мужній воїн. Усього два роки він очолює великий загін, а лиха тут накоїв більше, ніж багато хто з турецьких воєвод за двадцять років. Палить села… вбиває всіх, на кого падає підозра у зв'язках з нами, нещадно розправляється з захопленими у полон гайдуками. Ми давно полюємо на нього, але безуспішно. Це хитрий і підступний ворог! Добре володіючи болгарською мовою, він часто сам переодягається в якого-небудь селюка, ходить по базарах, підслуховує, висліджує необачних балканджіїв, а потім зненацька налітає зі своїми головорізами на оселі і все пускає з димом. Я впевнений, що і про Момчила він щось пронюхав. Момчил – мій давній другар, моє око на побережжі, моя надійна рука там… Я завжди знав, скільки і якого війська турки перекинули морем. Через Момчила ми одержували від дубровницьких купців порох, олово і фузеї[75]… Тепер старого схоплено. Його смерть запишеться теж на рахунок Сафар-бея!.. Цьому негіднику треба… – Воєвода зробив різкий помах рукою, що мав означати одне – зняти голову з плеч.

– Розумію, – кивнув головою Арсен.

– Але основне твоє завдання, Арсене, друже мій дорогий, – визволити Златку… Про це мусиш думати передусім…

– Чекайте!.. У мене є ще одне прохання! – На порозі стояла Анка. Вона ввійшла тихо і, очевидно, чула кінець розмови. – Багато років минуло з того часу, як було викрадено наших дітей. Тепер ми натрапили на слід Златки. А Ненко?.. У мене ще й досі жевріє в серці надія, що я зустріну коли-небудь нашого Ненка… Він живий! Материнське серце чує… Може, вам доведеться, друже, зустрінути кого-небудь, хто пам'ятає негідника Гаміда, розпитайте обережно про ту давню історію. Чого доброго, це наведе нас на слід сина…

Воєвода нахмурився й одійшов до вікна. Анка зупинилась перед Арсеном.

– Я постараюся дізнатися, – тихо сказав козак. – Але минуло стільки років…

– Не думайте, що ми не шукали його! – жінка зблідла. Очі її затуманились. – Младен не жалів ні зусиль, ні грошей… Однак нічого певного ми не дізнались. Гамід ніби у воду впав. А з ним зникли і діти… Одна-єдина звістка дійшла до нас від старої ахчийки[76] з Ямболя. Вона розповіла, що одного разу в харчевні зупинився молодий чорбаджія з почтом. З ним було двоє дітей, яких чорбаджія наказав ахчийці викупати… Дівчинка сиділа тихо в кутку і злякано, мов зацьковане звірятко, дивилась на чужих людей, а хлопчик плакав, відбивався, відмовлявся від їжі і був дуже брудний. Стара вмовила малого роздягнутись і посадила в ночви, почала купати. Коли турок на хвилину вийшов, вона запитала, як хлопчика звати. «Ненко», – відповів він. Та чорбаджія в цей час повернувся знадвору і наказав замовкнути. Так ахчийка не встигла розпитати малого, хто він і звідки. Однак добре запам'ятала: у хлопчика на правій руці, нижче ліктя, три білі шрами… Такі шрами були у нашого Ненка…

Голос жінки затремтів, вона замовкла. Воєвода обняв її за плечі, втішаючи, і непомітно дав знак Арсенові, щоб залишив їх.

На другий день на перевал Вратник виїхала чимала купецька валка. Змилені коні з натугою тягли важкі криті вози. Візники то підбадьорювали стомлених тварин вйоканням, то періщили батогами.

Попереду валки, відірвавшись кроків на сто, їхало двоє верхівців. То були Арсен і Драган. Але їх годі було впізнати: Арсен переодягнувся в одяг заможного купця-турка, при боці в нього – кинджал і два пістолі, що виграють проти сонця перламутровими руків'ями. Драган одягнутий скромніше, широкі криси капелюха затіняють худе засмагле обличчя; в руці – важкий дубовий кийок.

Кам'яниста дорога круто здіймалася вгору. Обабіч похмурою темною стіною стояли соснові й смерекові ліси. Зелена тиша, напоєна густими пахощами трав і смоли, дихала тривожним спокоєм, примушувала подорожніх уважніше вдивлятися в густі зарості.

– Скоро вже? – спитав Арсен.

– Зараз і перевал, – відповів Драган. – За цим поворотом нас чекатимуть. А залога стражників – трохи далі… Почують стрільбу – прибіжать.