– Ти, Драгане? Що трапилося? Чому ти тут?

– Біда, воєводо. Сафар-бей спалив колибу Момчила, а самого господаря забрав з собою. Боюсь…

Драган раптом замовк і сумно глянув на Марійку. В дівчини затремтіло підборіддя. Воєвода поспішив загладити промах хлопця.

– Будемо сподіватися на краще. Коли схопили Момчила?

– В суботу.

– Отже, Сафар-бей досі в Сливені, якщо не робить інших безчинств по дорозі. Ну що ж, ми дізнаємося про все і постараємося визволити Момчила.

– Спасибі, воєводо, – прошепотіла Марійка і, знесилена, опустилася на лаву.

– Господарю, – звернувся воєвода до кмета Петкова, – запрошуй другарів до вечері.

Кмет підсунув лаву до стола. Всі посідали, почали їсти.

– Ти не з балканджіїв, друже? – перегодя запитав воєвода Арсена. – Я щось не пам'ятаю твого обличчя.

– Я козак, бай Младене… З України, – відповів Арсен. – Ми тікали з турецької неволі разом з Якубом…

– Яким Якубом?

– Вашим другом по медресе Якубом Махмет-агою…

– Що-о? Ти знаєш Якуба Махмет-агу?

– Так, він мій друг.

Воєвода рвучко підвівся з-за столу. Його бліді щоки порожевіли від хвилювання.

– Подумати! Стільки років я не мав звістки про Якуба – і ось на тобі! Виявляється, він живий-здоровий і тікає разом з козаком-руснаком з турецької неволі!.. Дивина!.. Друже, ти мусиш негайно розповісти мені все, що знаєш про Якуба!

– Розповім, бай Младене, – підвівся Арсен, – але тільки наодинці. Я маю для вас ще інші важливі вісті.

Воєвода проникливе подивився на козака і раптом зблід. Неймовірна думка вразила його в серце.

– Ти хочеш сказати, що… Стривай! Ми підемо зараз звідси. Петков, проведи нас у свою опочивальню.

Голос воєводи затремтів. Кмет Петков підозріло подивився на незнайомця, обмацуючи поглядом кожну складку одягу, ніби хотів пересвідчитися, чи немає там зброї.

– Бай Младене, але…

– Не думай нічого поганого, Петков. Проведи нас.

Кмет провів їх до невеликої кімнати, що служила йому за спальню, засвітив свічку і, підкоряючись твердому поглядові воєводи, з великою неохотою вийшов і причинив за собою двері.

– Ти знаєш щось про мого сина, друже? – спитав воєвода, стискаючи Арсенові руку.

– Ні. Про Ненка ми з Якубом нічого не знаємо.

– Тоді що ж ти маєш мені сказати?

– Златка жива. Ми прибули з нею в Болгарію.

Воєвода схопився рукою за серце.

– Златка! Моє дитя! – прошепотів задихаючись. – Де ви її З Якубом залишили?

– І Якуба, і її захопив Сафар-бей.

– Що?

– Разом з Момчилом. Якуб видає її за свою доньку.

– Їй загрожує небезпека?

– Не думаю. Якуб – турок…

– Це правда. Однак мала втіха. Треба негайно щось робити, щоб вирвати її з пазурів Сафар-бея!

– Я теж такої думки, – сказав Арсен.

– Ми зараз їдемо в Чернаводу!

Воєвода Младен не приховував хвилювання. Вийшовши в світлицю, зразу ж наказав кметові готувати коней на всіх.

Опівночі загін вершників прибув у дику й малодоступну ущелину на Чернаводі, де високо над прірвою, на вузькому уступі, чимало років тому гайдуки збудували невеличку, але міцну кам'яницю, обнесену дубовим палісадом і приховану від стороннього ока густим ялинником. Тільки довірені люди знали про це таємне гайдуцьке гніздо, де жив воєвода, де зберігалися казна загону, зброя і харчові припаси і куди доставляли поранених та хворих, щоб вилікувались та відлежалися в теплі і затишку.

Ця кам'яниця не була фортецею, але при потребі могла захистити від несподіваного нападу. І гайдуки упродовж років берегли її від хижого ока султанських вивідачів.

Ніч була тепла, місячна. Безмовні Балкани спокійно спали, оповиті голубими туманами. Тільки десь глибоко внизу, на дні ущелини, глухо вуркотів гомінкий невсипущий потік.

На воєводу чекали. Брама безшумно розчинилася – гайдуки взяли коней і, освітлюючи дорогу ялиновими смолоскипами, підвели до дверей невеликого кам'яного будинку. Коли всі спішились, воєвода сказав:

– Другарі мої, всі ми стомились, а тому справи відкладемо на ранок. Зараз вас одведуть на нічліг… Але я хочу попередити про заведений тут порядок. Як би хто пізно не ліг, зі сходом сонця мусить бути на ногах. Спіть спокійно, вас розбудять… На добраніч, другарі!

Вранці до Арсена підійшов гайдук.

– Друже, воєвода чекає на тебе. Іди за мною!

У невеликому покої, куди він завів козака, було прохолодно і напівтемне, але воєвода сидів біля столу і щось швидко писав. Привітавшись, Арсен зупинився. Воєвода присипав написане піском, відклав аркуша набік.

– Тепер ми можемо спокійно поговорити про справи, – сказав неголосно, жестом запрошуючи Арсена сідати. – Так трапилося, друже, що ти опинився в самій гущі подій, які хвилюють мене вже кілька місяців. Небезпечних подій.

– Ви маєте щось нове про Златку?

– Про Златку – ні. А про інші справи маю.

Воєвода пильно глянув на козака, ніби хотів проникнути в його найпотаємніші думки.

Тепер, при ранковому освітленні, Арсен помітив і втому, що просвічувала в чорних очах воєводи, і сітку дрібних зморщок попід очима, і сиві скроні. На вигляд йому років п'ятдесят. Одягнутий невибагливе, але зі смаком. Чорний сукняний чепкен[73] щільно облягає міцні плечі. За широким шкіряним поясом два пістолі, а при боці – багато оздоблена шабля.

– Дорогий мій друже, – підвівся воєвода, – дозволь познайомити тебе з моєю дружиною Анкою. Вона хоче сама розпитати тебе про нашу доньку. Але прошу: будь небагатослівний. Нас чекають інші важливі справи…

Воєвода відчинив важкі дубові двері, що вели до внутрішніх кімнат, гукнув:

– Анко!

Зразу ж на порозі з'явилася ставна красива жінка у темному одязі. Побачивши її. Арсен мало не скрикнув: так вона була схожа на Адіке. Тепер немає ніякого сумніву, що Адіке і є дочка воєводи Златка.

– Я не могла дочекатися ранку: хотіла бачити вас, – сказала жінка, простягаючи замість привітання Арсенові руку. – Ви найбажаніший наш гість, бо приносите нам щастя, на яке я вже давно не сподівалася. Прошу, сідайте, дорогий друже!

– Я теж радий, бо, побачивши вас, переконався, що Златка справді ваша донька…

– Ви впевнені, що вона так схожа на мене?

– Безперечно. Ті ж очі – такі темно-сині, що здаються чорними, ніс, рот, навіть голос – усе ваше, пані Анко… Поки я не бачив вас, у серці в мене інколи зринав сумнів… Тепер він зник, – і я радію разом з вами.

– Радіти рано… Златки нема, і ми не знаємо, що з нею.

– Гадаю, вона жива. І до того часу, поки Сафар-бей не знає, чия вона дочка, їй не загрожує небезпека. Для життя, в усякім разі. А ми тим часом зробимо все, щоб визволити її.

Воєвода переглянувся з дружиною.

– Ми всю ніч думали про це, – сказав він. – Я вже послав вірних людей у Сливен – завтра чи післязавтра ми матимемо докладні вісті про Златку, якщо вона там. Ми вдячні тобі, друже, за щиру готовність допомогти нам у визволенні нашої дочки, але, думаю, ми не повинні вимагати від тебе участі в цій справі. У тебе своя дорога.

– Так, у мене своя дорога… Але вона так тісно переплелася з дорогою Златки, що тепер їх розведе хіба що сам господь бог! Ось чому я хочу і мушу зустрітися з Сафар-беєм!

Воєвода знову переглянувся з дружиною. Сказано досить прозоро. Без сумніву, козак закоханий у їхню доньку і не приховує цього. Ба, навіть дає зрозуміти, що він має на неї не менші права, ніж батьки. Це не сподобалось Анці. Вона міцно стулила губи, розмірковуючи, як повестися з чужинцем, щоб і не образити і не дати приводу сподіватися на схвалення його почуттів.

Зміна в настрої Анки відразу кинулась у вічі і Арсенові, і воєводі. Козак не надав цьому значення, а воєвода, який, мабуть, був іншої думки, ніж дружина, постарався згладити натягнутість, що раптом виникла між співрозмовниками.

– Якщо так, справа вирішена: тобі, друже Арсен, доведеться їхати в Сливен.