– Пане! – спалахнув Спихальський.

– Не сердься, пане Мартине, – примирливо сказав Арсен. – Бракувало ще нам тут пересваритись. Я ось що хочу сказати. Ховатися в горах не буду. Мені треба в Бургас добратись, а звідти до Рудника.

– До Рудника? – перепитав Момчил. – Ми бували там з Марійкою. Але що примушує тебе, Арсене, їхати туди?

– Я повинен розшукати там одного невільника і викупити його. Якщо зможеш, бай Момчиле, дати мені човен, щоб допливти до Бургаса, буду тобі дуже вдячний.

– Але ж ти сам не справишся в дорозі.

– Мені допоможе пан Мартин…

– Атож, – буркнув Спихальський, одстовбурчивши вуса.

– Я не про те, – заперечив Момчил. – Ви чужинці, і вас дуже швидко схопить стража. Якщо так, то я попливу з вами. Я знаю дорогу, звичаї…

– Ні, дідусю, – втрутилась Марійка, яка уважно вслухалася в розмову, – якщо на те пішло, то попливу я. Хто знає, скільки днів піде на цю поїздку, а тобі треба бути дома. Хіба ти забув, що днями прибуде стамбульський гість? Та й Драган незабаром повернеться.

– А й справді, – замислився Момчил. – Мені не випадає їхати. Доведеться тобі, Марійко, супроводжувати наших гостей.

Арсен недовірливо глянув на дівчину. Момчил перехопив той погляд.

– Ти сумніваєшся в ній? Козаче, ти не знаєш наших балканджійок! Марійка варта доброго юнака.

– Дідусю! – зашарілася дівчина.

– Не буду, не буду, внучко! Іди приготуй усе в дорогу. Візьми запасів на тиждень. І не барись. Ви повинні через годину вирушити.

Човен плив шпарко, злегка погойдуючись на хвилях. Спихальський помостив сухі рибальські сіті, приліг на них, і скоро почулося його могутнє хропіння. Арсен сидів біля стерна, а Марійка задумливо дивилася на далекий синій берег, що пропливав з правого боку.

На другий день надвечір вдалині показався Бургас. Човен вирішили залишити під наглядом Спихальського між очеретами у затишному гирлі якоїсь річки. Повечерявши, лягли спати.

Ніч минула спокійно. З першими променями сонця, що піднімалося з-за моря. Арсен і Марійка вирушили в дорогу. Ішли швидко, бо хотіли до вечора повернутися назад.

Дорога весь час піднімалася вгору і петляла поміж зеленими виноградниками. Назустріч котилися важкі незграбні гарби, запряжені сірими круторогими волами. На гарбах сиділи поважні болгари у білих штанях, чорних сукняних камізельках і високих овечих шапках, їхні худі запечені на сонці і вітрах обличчя були суворі, ніби витесані з каменю.

Всіляке добро: шкури, зерно, сушений виноград, поташ – текло тими гарбами до портового міста Бургаса, а звідти морем до Стамбула чи в заморські краї.

Ніхто не звертав уваги на ставного молодика і дівчину, що поспішали, заклопотані, збиваючи ногами дорожню куряву. Опівдні вони зупинилися на високому горбі, звідки відкрився вид на широку долину, де розкинулося село з рудими черепичними та сірими очеретяними покрівлями.

– Оце й Рудник, – сказала Марійка. – А ген і маєток спагії!

То був кам'яний будинок, оточений високим муром і дворовими будівлями. Здалеку він скидався на фортецю. Насправді то був звичайний маєток турецького спагії, викладений руками райя – селян-кріпаків. Однак міцні стіни будинків, стаєнь та інших будівель надійно захищали господаря від раптового нападу і в разі потреби могли витримати облогу гайдуцького загону.

Дубові ворота були на замку, і Арсен загрюкав у них кулаком. Спочатку з подвір'я долинув собачий гавкіт, а потім у хвіртці відчинилося невеличке віконце і в ньому показалася скуйовджена чуприна сонного сторожа.

– Що за люди? Кого вам? – блимнув круглим совиним оком.

– Ми хочемо бачити господаря, – сказав Арсен і тицьнув у віконце срібну монету. – Відчини, будь ласка, чоловіче.

Ворота відчинилися, і подорожні зайшли на просторе подвір'я.

– Прошу сюди, на лавочку, – зігнувся турок. – Почекайте, поки я дізнаюсь, чи захоче господар допустити вас перед світлі очі.

Незабаром він повернувся і завів Арсена до невеличкої кімнати. Там посередині стояв низенький столик, а довкола нього жовтіли пухкі шовкові подушки.

– Хай ага почекає тут, – промовив старий. – Господар зараз вийде.

Він одхилив важкого килима, що заміняв двері, і зник за ним. Через кілька хвилин до кімнати зайшов підстаркуватий, з жовтим брезклим обличчям спагія і сонно глянув маленькими очицями на чужинця.

– Хай буде небо милостивим до тебе, високошанований Сараджоглу-ага, – вклонився Арсен. – Пробач, що турбую тебе в такий час, коли правовірні відпочивають.

Спагія байдуже хитнув головою і простягнув м'яку холодну руку, яку гість потис із відразою, мов слизьку жабу.

– Мені казали, що ти маєш до мене справу, – промовив глухо турок, відступаючи на крок.

– Так, ага. Я чув, що ти продаєш невільників…

– Дурниці. Це хтось тобі набрехав. Я сам купив би десяток або й два. Молодих, звичайно. Старих маю досить.

– Я купив би старого. Мені якраз старий і потрібен.

Спагія поплямкав товстими губами, щось розмірковуючи. Потім сказав:

– Якщо тебе муляють зайві гроші, то я можу виручити тебе від такої біди. У мене є кілька старих шкапин.

– Чи не можна було б глянути на них?

– Чому ж? Ходімо. Вони вийшли на подвір'я.

Спагія плеснув у долоні. Підбіг сторож, що пантрував збоку, біля дверей кам'яниці.

– Випусти отих ледацюг, – наказав господар. Сторож брязнув ключами.

– Виходьте! Ви! – гукнув, одімкнувши замок. Арсен здригнувся. Чи давно й він ночував у такій смердючій холодній ямі? Чи давно й на нього отак кричали, мов на тварину?

З льоху долинув дзенькіт кайданів, стогін. По крутих сходах піднімалися брудні, сиві, худі, жовті, як мерці, люди і, жмурячись від яскравого сонячного світла, ставали в ряд перед господарем.

– За цих дорого не візьму, – проскрипів спагія. – Купуй, якщо бажаєш!

Арсен напружено вдивлявся в незнайомі лиця. Хто ж із них Нестор Сірко? Люди похмуро дивилися на господаря та чудернацького купця, який чомусь захотів купити їх, живих мерців.

– Здорові будьте, люди! – привітався він схвильовано.

– Здоровий будь, молодче, – врізнобій відповіли ті.

– Чи серед вас нема, часом, Нестора Сірка?

– Нестора Сірка? – здивувалися невільники. – Хто ж, ти такий, чоловіче добрий? Звідки знаєш Нестора?

Арсен розумів схвильованість і радість невільників, які, може, вперше за багато років почули рідну мову з уст вільної людини. Однак ніхто з них не відповів на його запитання, і це почало його злити.

– Та відповідайте ж, коли вас питають! – крикнув гнівно.

– Його нема серед нас, – відповів один тихо.

– Немає? А де ж він?

– Господар продав його… Кажуть, на галери…

– Продав? Коли?

– Кілька тижнів тому. Ходять чутки, що султан готує війну, і йому потрібні веслярі на галери. Всіх молодих та й немолодих, але дужих невільників забрали султанські посланці. І Нестор потрапив туди. Хоч йому й за п'ятдесят, але він ще міцний.

Арсен нахмурився. Всі його надії, які він плекав останнім часом, на щасливе завершення небезпечної подорожі розвіялися в одну мить, як дим. Доведеться повертатись додому, не виконавши одного наказу Сірка.

– Може, ви знаєте, куди його повели? – спитав тихо.

– Де там! – відповів сивобородий дід з чорними, як вуглини, очима. – Повели – та й кінець… Сам спагія не знає куди… – Він довго й уважно вдивлявся в Звенигору пильним поглядом. Потім спитав: – А ти, козаче, приїхав сюди, часом, не для того, щоб викупити Нестора?

– Так, – безнадійно махнув рукою Арсен. Невільники враз загаласували:

– То викупи нас!

– Синку, вік бога молитимемо за тебе!

– Все майно віддамо, коли прибудемо додому…

Всі, наче змовившись, упали на коліна. Арсен аж сторопів і розгублено глянув на спагію.

– Чого вони? – спитав той здивовано.

– Просять, щоб я викупив їх.

– Ну, й що ж ти вирішив? Бачиш, який товар? Купуй! Для мене вони – зайві роти. Їдять як не в себе! А роботи з них – катма! Хоч вішай або топи клятих!.. Але не думай, що дешево продам. Видно, вони тобі для чогось потрібні…