Литмир - Электронная Библиотека

Та Арсен, видно, дуже знесилів. Голова упала на груди. Мокрі повіки опустилися, очі заплющились. Він знову знепритомнів.

Сафар-бей підвівся:

– Джаббар, залишаю цього в'язня на тебе. Ти відповідаєш за його життя! Він мені потрібен тільки живий! Даси йому їсти, пити… Бережи, як зіницю ока, поки не приїду. Зрозумів?

– Зрозумів, ага. Аякже.

Сафар-бей ще трохи постояв, морщачи в задумі гладенького лоба.

Яку таємницю ховає в своїй пам'яті цей гяур? Як і чому схрестилися їхні долі? Чому ім'я Ненко все життя переслідує його, стукає в серце? Чи не з ним пов'язане його далеке дитинство, про яке іноді зринають окремі неясні спогади? А як би хотілося проникнути в те туманне минуле! Може, в нього десь є батьки? Брати і сестри? Він знав, що дехто з яничарів знаходив своїх рідних. А йому хоча б дізнатися, хто він і звідки…

Нахмурений Сафар-бей вийшов з підземелля.

Джаббар підсунув пораненому жмут соломи під голову, поставив на долівку цеберце з водою і миску плову з бараниною. Хмикнув, дивуючись, чому так піклується про цього собаку-гяура бюлюк-баша, й поколивав по сходах нагору.

Через хвилину знадвору почувся брязкіт засува. Затихли кроки вартового. У підземеллі запанували непорушна тиша й темрява.

Ненко

1

Надвечір Арсенові стало краще. Розплющив очі і затуманеним поглядом обвів похмурі стіни льоху. Тихо. Темно. Де ж поділися Сафар-бей і Гамід? Невже їм набридло катувати його? А-а… Вони, здається, говорили щось про похід на гайдуків… Супроти Младена!..

Свідомість миттю прояснилася. Він схопився і сів. Різко заболіла голова. Торкнувся рукою – туга пов'язка з полотна. Це здивувало його. Він не пам'ятає, щоб перев'язував себе. Тоді хто ж це зробив? Невже Сафар-бей?.. А це що? Дивись! Навіть воду і їжу поставлено!..

Не знайшовши відповіді на ці запитання, вирішив не гайнувати часу. Спочатку підкріпився тим, що знайшов у мисці, котра стояла збоку, запив із глечика холодною водою. Потім, трохи відпочивши, звівся на ноги.

В голові ще паморочилося, гуло, як у вулику. Нестерпно щеміла збасамужена батогами спина. Але, перемагаючи біль і слабість, поволі піднявся крутими східцями нагору, до дверей, і припав оком до шпаринки.

Сонце вже зайшло – над фракійською долиною догорів малиновий вечір, а з Синіх Каменів поволі опускалися густі сутінки. На подвір'ї – ні душі! Мовби всі вимерли… А було ж людно і гамірно!

Цікаво – чи його вартують?

Легенько натиснув плечем на двері – вони протяжно скрипнули. В ту ж мить хтось кашлянув, загримів засув – і в погріб заглянув яничар.

– А-а, гяур! Тобі краще? Очумався?

– Так. Мені зовсім добре, – відповів трохи іронічно Арсен.

– Ну то й лежи спокійно, поки повернеться бюлюк-баша.

– А коли він повернеться?

– Як тільки зловить отого розбійника Младена.

Отже, Сафар-бей… ні, не Сафар-бей, а Ненко, син воєводи Младена, виступив із загоном проти свого батька! Яка несподівана гра долі! Який пекельний задум визрів у Гамідовій голові в далекі роки молодості, коли він викрав дітей воєводи! І як усе сплелося в один нерозривний клубок! Младен, Анка, Сафар-бей, Адіке… Тільки він та Гамід знають таємницю цих людей. Але Гамід ніколи добровільно не розкриє її, а він ув'язнений!

Тим часом Сафар-бей зі своїми людьми пробирається гірськими дорогами й стежками до Чернаводи… У нього доволі війська, щоб винищити всіх прибічників воєводи, а самого Младена, живого чи мертвого, притягти до бейлер-бея.

Треба попередити Младена про небезпеку, а головне про те, що Сафар-бей – це Ненко! Не допустити, щоб син убив батька й матір! Чи, навпаки, сам Сафар-бей загинув од руки Младена чи його воїнів.

Але як попередити? Як вирватися звідси?

Роздумував Арсен недовго. З підземелля один вихід – через двері. Іншого немає. А двері замкнено, і ключі у вартового. Отже… Таки потрібна зброя!

Він ухопився за гак руками, почав розхитувати його і гнути. Незабаром гак став податливішим і нарешті відламався. Загнавши вістря в щілину між камінням, випрямив його і, відірвавши шматок штанини, обмотав ним відламаний кінець, щоб зручніше було тримати. Серце радісно закалатало в грудях. Він має зброю – справжній кинджал чи спис! Тепер його доля у власних руках.

Трохи відпочивши, голосно заохкав, застогнав. З-за дверей почувся голос:

– Що тобі, гяуре?

– Ой, щось мені погано! Сюди! Сюди!

Грюкнули двері. На порозі з ліхтарем у руці з'явився вартовий. Поволі почапав униз, вивергаючи цілий потік проклять на голову в'язня.

– Бодай ти був здох, паршивий гяуре! Чим ти так сподобався, невірний пес, бюлюк-баші, що я мушу доглядати тебе, як зіницю ока? Тьху! – Він спустився з останньої сходинки. – Де ти тут, хай би забрав тебе шайтан!

У ту ж мить Арсен виступив з темного кутка і щосили вдарив аскера в груди. Той охнув, важко упав на долівку.

Хутко зірвавши з убитого одяг, поки не закривавився, переодягнувся, схопив ятаган, пістоль і кинувся нагору.

Надворі вже стояла ніч. Голуба імла оповила землю. Із-за Синіх Каменів сходив вузький серп місяця. Над містом повисла сторожка нічна тиша, яку зрідка порушував гавкіт собак.

Ховаючись у затінок, Арсен обережно пробрався до Сафар-беєвого будиночка. Вартового ніде не було. В саду пахли троянди, шелестіли верхівки дерев, скрадливо шаруділи під ногами дрібні камінці.

У крайньому вікні тьмяно блимало світло. Арсен заглянув, сподіваючись побачити Златку чи Якуба. Але там, схиливши голову на стіл, дрімав яничар.

– Спішний наказ Сафар-бея! – стукнувши в шибку, гукнув Арсен.

Не підозріваючи небезпеки, яничар за хвилину з'явився на ганку, та не встиг промовити й слова, як від удару по тім'ю звалився додолу. Спритно зв'язавши йому руки й ноги, Арсен втягнув його в кімнату і запхнув під ліжко. Виживе – хай живе.

З сусідньої кімнати почувся приглушений шурхіт.

– Златко! Якубе? Ви тут?

– Хто там? Це ти, Арсене? – почувся голос Якуба.

– Я! Відчиняйте!

– Легко сказати! Ми на замку!

Арсен підняв угору свічку. Відщіпнув важку ковану защіпку. Двері розчинилися. На порозі стали стривожені Якуб і Златка.

– Друже, як ти сюди потрапив? Сам! Уночі! – щиро здивувався Якуб. – А де ж Сафар-бей?

– Краще запитай, хто такий Сафар-бей!

– Як тебе розуміти?

– Сафар-бей – це Ненко! Розумієш – Ненко, син воєводи Младена, брат Златки!..

Якуб і Златка отетеріли, їм відібрало мову, а в очах світився жах. Звістка вразила обох, мов блискавка.

– Не може бути! – вигукнув Якуб. – Де ж він зараз?

– Хто зна, де він зараз! Вранці вирушив у похід на Чернаводу. Щоб розгромити гайдуків, убити або полонити Младена!..

– О Аллах! – простогнав Якуб. – А може, ти помилився, Арсене? Може, Сафар-бей зовсім не син воєводи?

– Я бачив у нього на руці три довгі шрами… Пам'ятаєш?..

– Як не пам'ятати!

– Я бачив, як блиснули у нього очі, коли я сказав: «Ненко»… Він щось пригадує… І хотів розпитати, але Гамід вистрелив мені в голову. Я знепритомнів. А коли отямився, ні Гаміда,ні Сафар-бея вже не було.

– То й Гамід тут?

– Атож.

– Аллах екбер! – простогнав Якуб. – Ти знову зводиш мене з тим негідником! Коло замикається на тій землі, де розпочало свій біг. Це щаслива прикмета. Тепер, Гаміде, ти не вислизнеш з моїх рук!.. Але що нам робити з Ненком і Младеном? Може трапитись непоправне лихо!

– Ми повинні випередити їхню зустріч! Найкраще розповісти Сафар-беєві усе відверто, щоб знав, хто він такий і хто для нього воєвода Младен.

– Як же це зробити? Ми вийдемо звідси?

– Ви вільні.

– А наш вартовий?

Арсен показав на ноги, що стирчали з-під ліжка.

– Він нам не заважає. Ходімо!

2

Урочище Чернавода – маленький гірський потічок, прозваний гайдуками так, напевно, тому, що в'юнився між чорними кам'яними берегами у дикій і похмурій долині, відрізаній од усього світу неприступними скелями і непрохідними лісами. Там, у предковічних нетрях і хащах, у надійному, самою природою укріпленому місці, зачаївся гайдуцький стан, або, як його називали самі повстанці, – гайдуцьке зборище. Мов зіницю ока, оберігали його гайдуки від султанських вивідачів, котрі не раз і не два намагалися проникнути до нього, але кожного разу безуспішно.

51
{"b":"170237","o":1}