– Поки що не потопаємо, але… потонемо, будьте певні, пане Квочко, – похмуро відповів Спихальський, здригаючись від холоду. Тільки тепер до нього дійшло, що був на волосину від смерті, і йому стало по-справжньому страшно.

– Потонемо? – Квочка надовго замовк, а потім тихо сказав: – Це через мене…

– Як то? – спитав Арсен.

– Я чув старе козацьке повір'я: якщо на море випливе грішник, то обов'язково накличе на себе і своїх товаришів біду. Буря потопить або розметає по морю їхні човни. А я великий грішник – коли тікав од пана Яблоновського, обіцяв матері і братові вирвати і їх з лядської неволі, забрати з собою. Щоб не знущалась над ними панська сволота…

– Ну, ну, пане Квочко, не так круто! – підняв голос пан Спихальський. – Можна знайти інше слово!

– Я й кажу: панська наволоч щоб не знущалась над ними! А я – та й до цих пір. Проклятий! Забув матір і брата… Немає мені прощення! За це бог і карає мене, а разом зі мною і вас.

– Не мели дурниць! – підвищив голос Арсен, зрозумівши, до чого той верне. – Всі ми грішники, крім Яцька та Златки.

– Не вмовляй мене, брате, – заперечив Квочка. – Я відчуваю, що наступає час, коли мушу стати перед богом. Тож в останню хвилину, може, зараджу вашому лиху. За Квочкою плакати ніхто не буде: жінка й діти в неволі, мати, мабуть, померла… А братові не до сліз – встигав би вичухуватись від панських канчуків, чума б їх побрала!

– Кгм, кгм, – закашлявся пан Спихальський, але промовчав. А Квочка говорив далі:

– Чув я від старих людей, що коли такий грішник добровільно кинеться під час бурі в море, то воно прийме жертву, і буря стихне.

– Дурниці! – знову вигукнув Арсен, але голос його прозвучав невпевнено. – Я не дозволю тобі зробити це!

– Друже, навіть господь-бог не має влади над смертю. А ти хочеш зупинити її. Даремні намагання!

Вони замовкли. Фелюку кидало з боку на бік, мов суху шкаралупу. Все в ній тріщало, скрипіло. Кожна хвилина могла бути для неї останньою.

Після особливо могутнього удару грому і пориву вітру, коли здавалося, що судно стало сторчма і от-от перекинеться. Квочка, стогнучи, зіп'явся на ноги, пересунувся по лаві до ляди, відчинив її.

– Ти куди? – схопився Арсен.

Але Квочка зупинив його, піднявши перед собою руку.

– Прощайте! Я однак не жилець на білому світі! А вам ще, може, пощастить добратися до рідної землі. Поклоніться їй від мене… Мало я її орав, скородив, засівав… Хай пробачає… Але скажіть, що любив безмежно! Хоч і не наша була, а панська!.. Любив…

В його словах вчувалась якась незвичайна сила і проникливість. Арсен здригнувся, бо зрозумів, що так можна говорити тільки перед смертю, тому не посмів затримати цього змученого, але сильного духом чоловіка.

Квочка помахав рукою, усміхнувся й, обіпершись здоровою ногою об поріг, вистрибнув на палубу. В ту ж мить велетенська хвиля накрила його з головою і понесла у киплячу вируючу каламуть.

– О свята Марія! – прошепотів побілілими губами пан Спихальський.

Усі мовчали.

Наступний день теж не приніс затишшя. Від нещадної хитавиці і морської хвороби обличчя втікачів позеленіли. Світ перекидався їм перед очима: то провалювався в безодню, то ставав дибки, лізучи на стрімку водяну стіну.

Лише на третій день буря почала вщухати. По небу пливли похмурі сірі хмари, море важко здіймалося, стогнало і кидало фелюку, мов стеблинку. Куди вона пливла, без стерна і вітрила, ніхто не знав. Крізь хмари годі було побачити сонце чи зорі, щоб визначити напрям. Доводилося сидіти й терпеливо чекати своєї долі.

До всіх бід фелюка поволі почала кренитися на один бік. Відкривши трюм, побачили, що він до половини затоплений водою.

Десь протікало. Якщо не запобігти лиху, судно через кілька годин піде на дно.

Арсен плигнув униз – вода сягнула йому попід руки. Чим же вичерпувати? Він згадав про бочку з прісною водою. Намацав її в кутку під вітрилом, вибив ногою дно, відв'язав і подав Спихальському на палубу. Той приладнав до неї канат, утворивши якусь подобу велетенського відра. Його витягали втрьох. Вода в трюмі не спадала, але й не прибувала. Це вже був порятунок.

Минув день, а потім ніч. Утікачі працювали без відпочинку. Яцько намагався не відставати від дорослих, та під ранок зовсім знесилів, і Арсен відіслав його в комірчину. Яцько не послухався, сів на палубі під зламаною щоглою.

Раптом скочив на ноги і хрипко вигукнув:

– Берег! Я бачу землю!

Всі глянули в той бік, куди показував хлопець. Крізь сіру ранкову імлу виразно вимальовувались обриси гористого берега, порослого лісом. Вітер гнав фелюку просто на нього.

Втомлені втікачі кинули бочку і втупились очима в невідому землю. Куди їх прибило? Знову до Туреччини? До Криму? Чи, може, до Болгарії?

Арсен знав напевне – це не гирло Дніпра і не береги Добруджі чи Буджака, низькі і безлісні. Отже…

Та гадати ніколи. Фелюка швидко наближається до бурунів. Уже чути шум прибою.

Стривожені втікачі домовились, як поводитися, коли виявиться, що вони знову опинилися в Туреччині. Все залежатиме від обставин. Але всі погодилися, що Якуб удаватиме з себе купця з Трапезонту, Златка – його доньку, а Звенигора, Спихальський і Яцько – невільників.

Біля берега сіріла вузька піщана коса. Їх несло на неї. Зустріч могла бути фатальна не тільки для судна, а й для людей. Хоч буря ущухла, прибій був дуже сильний.

Арсен став біля Златки, щоб допомогти їй. Якуб молитовно склав руки, наче благав Аллаха послати їм порятунок. Один Яцько почував себе спокійно, не уявляючи, що зустріч з берегом може обернутися чиєюсь смертю або каліцтвом.

– Берег зовсім дикий, – сказав хлопець, вдивляючись у гори, що уступами спускалися майже до самого моря.

Та йому ніхто не відповів. Фелюка раптом ударилась об підводну скелю, затріщала, похилилась, і люди з криком полетіли сторчма в пінисту каламутну воду.

Берег тільки здавався пустельним. Насправді, коли б Яцько мав можливість уважніше роздивитися, то помітив би в затишній улоговині, під захистом покручених морськими вітрами дерев стару чорну колибу з грубо обтесаних соснових колод.

Низькі двері хатини були розчинені. На порозі сидів старий, тримаючи рибальську сітку, усіяну тугими поплавками з кори. Старий перебирав її вузлуватими зморшкуватими пальцями, знаходив дірки і вправно заплітав суканими конопляними нитками.

Обличчя в діда темне, пооране зморшками, але по-старечому красиве. Сиве волосся обрамлює високого загорілого лоба і спадає на боки важкими хвилями. Примерхлі чорні очі пильно дивляться з-під кострубатих брів. Чиста біла сорочка, стягнута на комірі синьою стьожкою, свідчить, що в колибі є дбайливі жіночі руки.

Справді, з-за колиби вибігла присадкувата пишнотіла дівчина з дерев'яним цеберком у руці і, розхлюпуючи густе козине молоко, кинулась до старого:

– Леле, мале![61] Гляньте, дідусю, на море! Там потопає корабель! З нього попадали у воду люди!.. Допоможімо їм! Нумо швидше на берег! Ну ж, не баріться!

Старий відкинув сітку, підвівся і, приклавши руку до лоба, глянув на море. Там, де проходить прибережна піщана коса, чорніло над водою перекинуте судно. Прибій шарпав його, наближав до берега. Віддалеки бовталися у воді люди. Крізь шум вітру ледь проривались розпачливі крики.

– Швидше! – вигукнув старий і прудко, що ніяк не пасувало до його статечної постаті, помчав за дівчиною до моря.

У невеликій, але добре захищеній од вітру затоці стояв рибальський човен. Дівчина добігла перша. Старий поспішав за нею.

– Чекай, Марійко! Я з тобою!

Під дужим помахом весел човен швидко виплив з затоки і полинув навперекіс бурунам до потерпілих.

Першим видерся на нього Яцько. Він допоміг нежданим рятівникам витягти з води Златку і Якуба, що вже зовсім знесилів. Звенигора і Спихальський, взявшись руками за борти, пливли поряд.