Всюди по путі я бачив сплюндровані села і містечка, трупи людей: татари, мов сарана, прокотилися нашим краєм. Я розумів, що єдиний порятунок для нас – тікати на Лівобережжя, під владу московського царя.

Забравши рідних, я вирушив у путь. Ми йшли вночі, ховаючись удень від татарських чамбулів. Мати, Стеха й дідусь не переставали плакати за батьком і гаразд навіть не тямили, куди я їх веду. По дорозі до нас приставали такі ж вигнанці-втікачі, як і ми, і наш загін, коли ми біля Черкас перебралися через Дніпро, налічував близько сотні чоловік.

Лівобережжя зустріло вигнанців привітно, як рідних. Лубенський полковник виділив пустирище над Сулою, що звалося Дубовою Балкою, і ми там до осені поставили хутір. Я з дідусем збудував хатину, розорав шмат землі… Але, видно, не судилося мені стати хліборобом. Захотілося потримати шаблю в руці. Та й час був дуже неспокійний, жорстокий.

Молодь ішла до війська гетьмана Самойловича. Я, залишивши рідних, подався на Запорожжя – став козаком. Ну, а звідти вже доля закинула мене сюди… Але про це іншим разом. Мабуть, спати пора, ага Якуб. Досі надворі стоїть глуха ніч.

Гримкочучи кайданами, вони лягли на холодну долівку. Якуб ще довго вертівся, зітхав. А молодий Звенигора заплющив очі і враз міцно заснув.

Минула коротка турецька зима. Безконечні розмови в'язнів ще скоротили її. Якуб умів яскраво розповідати, і Арсен в уяві мандрував з ним по безмежній Османській імперії, заходив у темні хижі каратюрків-селян і світлі просторі зали спагіїв, у казарми яничарів і в похмурі вежі замків, бродив по гамірливих вулицях і майданах Стамбула… Так наче менше відчувалися голод і сирість підземелля, забувалось нерадісне життя і не таким похмурим уявлялося темне майбутнє.

Одного разу замість глухонімого наглядача на порозі з'явився Осман і гучно крикнув:

– Гей, ти, невірна собако, виходь!

Арсен підвівся, потис руку Якубові і вийшов надвір. По очах боляче різнуло давно не бачене яскраве сонячне світло. Примруживши очі, він поспішив стати у тінь горіха, що вже вкрився молодим ніжно-зеленим листям.

На подвір'ї панувала тиша. Осман десь зник. Призвичаївшись до світла. Арсен оглянувся. На подвір'ї – нікого.

Раптом з галереї пролунав сміх. Арсен підвів голову і стрівся поглядом з Гамідом, що розмовляв з молодим монголуватим чоловіком у дорогому одязі.

По обличчю Гаміда перебігла гримаса гидливості.

– Фе, яка брудна свиня – скривився він, дивлячись на козака. – Поглянь, друже Ферхад, на це чудовисько. Не людина, а звір! Заріс, мов гяурський піп! Нігті на пальцях аж позаверталися. А тхне від нього так, що аж сюди чути. І це падло хотіло мене вбити!

– Ну що ж, убий ти його, – спокійно промовив Ферхад, ніби мова йшла й справді про якого-небудь звіра.

– Убити мало! Смерть ворога приносить насолоду тільки тоді, коли ти бачиш його муки й жах, що спотворює йому обличчя. Дух ворожої крові п'янить, як добре настояне вино! Я приберіг цього гяура до твого приїзду, Ферхад-ага, щоб потішити тебе незвичайним видовищем… Гей, Осман, відчиняй клітку!

Арсен ще не знав, що приготував для нього Гамід. Однак у його словах відчув смертельну небезпеку для себе. Обвівши поглядом подвір'я і галереї, він переконався, що єдиними глядачами є Гамід і його гість.

Отже, затівається криваве видовище. Щоб не застукали зненацька, став спиною до горіха.

– А-а, боїшся! – зареготав Гамід. – А мені казали, що запорожці й самого шайтана не бояться.

Що йому відповідати? Краще промовчати.

Ліворуч, під вежею, почувся скрип завісів. Стукнули дерев'яні дверцята. Арсен різко повернувся і побачив пругке тіло в'юнкого плямистого барса. Звір вийшов із клітки, вмурованої в стіну фортеці, і зупинився.

По тілу козака пробіг холодок. Он яке видовище приготував для гостя Гамід! Хоче нацькувати лютого голодного звіра на беззбройну, виснажену і заковану в кайдани людину!

Що робити?

Думка запрацювала блискавично. Плигнути на дерево? Ні, це не врятує. Барс і там дістане. До того ж Гамід зніме з дерева стрілою або кулею. Тікати? Куди? Всі двері зачинені, ворота на замках… Вступити з барсом у єдиноборство? Саме на це розраховує Гамід. Та що це дасть? Голими руками звіра не візьмеш. Хіба схопити каменюку? То вже хоч яка-небудь зброя! Гострою каменюкою можна розкраяти череп хижакові. А може, вичікувати? Може, звір і не нападе?

Барс ще не бачив людини. Потягнувся, позіхнув, широко роззявивши ікласту пащу, а потім облизався тонким рожевим язиком. Тільки після того нюхнув повітря, ступив кілька кроків наперед – і зустрівся поглядом з напруженими сірими очима… Зупинився, присівши на задні лапи, ніби роздумував, що за дивна істота перед ним. Потім, напевне, вирішив, що це здобич, яка може наситити його порожній шлунок, бо вже другий день його не годували і він відчував нудотний пекучий голод. Правда, людина – небезпечний ворог. Барс це знає. В усякім разі, не заєць і не козуля. Навіть не гірський баран. Та вибирати ні з чого. Голод допікає все дужче, і барс зажмурює жовті вузькі очі, щоб краще виважити і розрахувати стрибок.

Арсенові м'язи теж напружилися. Він повільно почав підводити вгору брудні руки з закрученими довгими нігтями, схожими на пазурі хижака.

Тихо забряжчали кайдани. Звір насторожено підняв вуха, збентежений підозрілим, досі не чуваним звуком.

З галереї долинуло схвильоване дихання Гаміда і Ферхада. Арсен на мить скосив око, глянув угору. Його вразила зловтіха, що світилася в Гамідових очах. Спагія наперед смакував криваву битву звіра і людини.

Барс напружився, готуючись до стрибка. Та стрибнути не встиг. На нижній закритій галереї почулися тупіт, сміх і вереск. З грюкотом відчинилися двері. З них прудко вибігла молода дівчина в барвистих шароварах. Від швидкого бігу її обличчя пашіло рум'янцем. Пухнасте чорне волосся розвівалося за спиною. Слідом за нею вискочила, сміючись, молодша, тендітніша, і кинулась доганяти втікачку.

Гамід і Ферхад схопилися з місць, перелякано закричали:

– Назад! Назад!

– О Аллах екбер[48], врятуй їх!

Дівчата побачили барса – зупинилися. Пронизливий зойк забринів смертельним жахом. Дівчата кинулись назад, але менша спіткнулась, упала під ноги подрузі, й обидві покотилися по землі.

Барс не довго роздумував, на кого нападати. Звичайно, на того, хто тікає, а не на того, хто рішуче чекає нападу. В повітрі промайнуло його плямисто-жовте тіло.

На галереї заверещав Гамід. Ферхад перехилився через поручні вниз і теж витиснув з горла хрипкий дикий крик.

Арсен не встиг обдумати своїх дій. Якась внутрішня нестримна сила метнула його вперед, коли звір був у повітрі. Тіла зіткнулися. Удар – і барс покотився по землі. Та за якусь блискавичну мить звір уже схопився і, зрозумівши, що йому не уникнути сутички з нападником, кинувся на нього. Паща звіра люто ошкірилась. Хижо блиснули гострі ікла.

Арсен простягнув уперед сковані кайданами руки. Барс, замість того щоб учепитися зубами й пазурами в живе тіло, ударився грудьми об холодний метал. В ту ж мить ланцюг обкрутнувся навколо його шиї, щосили здавив горло.

Звір дико заревів, заборсався, намагаючись пазурами дістатися до ворога. Щоб не дати йому змоги порвати груди, Арсен подався назад. Барс захрипів, забив задніми лапами об землю. Передніми рвав ланцюг, але визволитись із петлі не міг. Вона все дужче врізувалась йому в шию. Барс робив відчайдушні зусилля, щоб дотягнутися лапами до грудей людини. І коли це йому щастило, з одягу летіло шмаття, забагрене кров'ю.

Та Арсен уже не відступав. Напружував усі сили, щоб якнайдужче затягнути металеву петлю.

Хряснули кістки. Звір завив од болю і замовк. Опустилися передні лапи. З пащі перестало вириватися важке хрипіння. Тіло хижака обм'якло, обважніло.

Та переможець все ще боявся послабити зусилля: барс – живучий звір. Навіть напівзадушений, він може в останню мить завдати противникові смертельного удару.