Невільники, мабуть, розуміли, про що йдеться, бо, почувши останні слова господаря, заволали:

– Викупи нас, чоловіче добрий! Викупи!

– Нестора однак не знайдеш, а ми християни, земляки…

– Синку, зглянься на наші муки! Май добре серце! Ми віддамо тобі твої гроші, коли повернемося додому!

Арсен з жахом дивився на благаючі очі, на сухі струджені руки, на довгі сиві бороди. Що робити?.. Йому було нелегко вирішити це питання. Почуття було таке, ніби в грудях забилося раптом двоє сердець, – в одному заскімлила жалість до цих нещасних мучеників, а в другому – твердо, мов камінець, замуляло почуття обов'язку. Невільників усюди багато – всіх не викупиш. А що скаже Сірко, коли довідається, що кошти витрачено не за призначенням, а на якихось чужих немічних людей?

Однак почуття жалю перемогло. «Не везти ж гроші додому. Краще здобути волю цим бідолахам».

– Скільки хочеш за них, ага?

Турок перестав морщитись від болю. В його очах враз блиснули пожадливі вогники.

– За всіх – п'ятсот курушів.

– Це багато. Двісті. І ні куруша більше!

Арсен прикинув, що, навіть якщо він заплатить і п'ятсот, у нього ще залишиться досить грошей, аби викупити при нагоді і Нестора.

Однак поторгуватися треба, бо турок загилив зверх міри. Тому повторив твердо:

– І ні куруша більше!

– Діла не буде! – затявся спагія. – Ти хочеш мене обманути, гяуре!

– Яким чином? Хіба на базарі за це дрантя дадуть більше?

– Якщо ти купуєш, то вже розраховуєш на якийсь бариш.

– Авжеж розраховую. Тому і не даю більше.

– Ну, чотириста мусиш дати.

– Двісті п'ятдесят. Це моє останнє слово.

– Ти хочеш пограбувати мене, невірний собако! – вигукнув спагія, але без особливої злоби. Крізь припухлі повіки гостро, мов буравчики, свердлили молодого покупця хитрі коричневі очиці. – Гаразд, давай!

– Пиши купчу і папір про звільнення! І поспішай – я маю зовсім мало часу!

Через годину спагія виніс папери, а Арсен відлічив гроші. Сторож відімкнув замки кайданів, і невільники зі сльозами радості кинулися до свого визволителя. Кожен намагався обняти його, поцілувати руку. Дід з чорними очима притис Арсена до грудей.

– Синку, – шепотів крізь схлипування, – тепер ти найрідніша людина для Івана Крука… Будеш у Чигирині – не обминай моєї хати…

– А я з Корсуня…

– А я з Брацлава…

Кожен навперебій запрошував до себе. І Арсен з гіркотою подумав, що додому і їм, і йому ще далека дорога. На ній багато і явних, і потаємних небезпек. І хто зна, коли вони досягнуть своєї тихої пристані, свого затишного, рідного кутка…

Вивівши дідів із села, він віддав їм папери і сказав:

– Бувайте здорові, земляки! Хай вам щасливо дорога стелеться! Ідіть прямо через Планину на Волощину. А там – на Запорожжя. Передайте кошовому, що турки готують війну проти нас. Хай наші пильнують!.. Донесете цю звістку на батьківщину – вважайте, що ми з вами квити! Зрозуміли?

Старі упали на коліна. Крук запевнив:

– Зрозуміли. Донесемо! Передамо!.. Хай у всьому щастить тобі, синку! Бережи себе!

Розчулений Арсен ледве вирвався з гарячих обіймів, схопив Марійку за руку і подався геть. А діди, ошалівши від щастя, ще довго стояли на горбі і дивились йому вслід почервонілими від сліз очима.

Пізно ввечері Арсен і Марійка побачили море. До нього було ще далеко, але під місячним сяйвом воно мерехтіло тисячами таємничих вогників і, мов живе, швидко наближалося їм назустріч. Вони прискорили ходу. Під ногами здіймалася їдка пилюка, на зубах тріщав сухий пісок. Та ось прошелестів, дихнув свіжий вітерець, остудивши їхні стомлені, спряжені сонцем тіла, – і з горба відкрилося у місячному сяйві широке гирло ріки, де в очеретах на них чекає Спихальський з човном.

Спустившись вниз, звернули на ледь помітну стежечку. Довго петляли нею, все далі і далі заглиблюючись у темне море заростей. Під ногами хлюпає вода, а вгорі, над головами, тихо шелестить тверде, різкуче листя – ш-ш-ш!..

Арсенові здалося, що вони йдуть занадто довго. Вже і берег мав бути.

– Пане Мартине! Де ти? – окликнув голосно, не впевнений, що не заблудилися.

Прислухався – ніякої відповіді.

Рушили далі. Шурхотить високий очерет, чавкає рідка болотяна багнюка, десь удалині знялася, залопотівши крилами, налякана качка.

А в серце закрадається неясна тривога:

– Пане Мартине! Агов! Озовися!

Та ніхто не озивається.

Невже збилися з дороги? У плавнях, де перед тобою стоїть глуха зелена стіна, це було б і не дивно… Так ні ж, – це та сама стежка, по якій вони простували до Рудника!.. Ось – знайомий кущ верболозу… Трохи далі – темніє висока й тоненька, мов свічка, вільшина… А ось, нарешті, і довгожданий берег!.. Ріка… Блищить під місяцем нескінченна срібляста доріжка…

Тиша. Ні душі.

Де ж Спихальський?

Арсен пильно розглядається довкола. Густий очерет, що вранці стрімко пнувся догори, тепер лежить прибитий, столочений, ніби по ньому прогулявся табун диких кабанів. Біля берега з води виглядає напівзатоплений човен, а поряд з ним сторчма стирчить загнане держалном у мул міцне довге весло. Яка ж драма розігралася тут? Хто скаже?

– Пане Мартине! – з відчаєм скрикнув Арсен, не сумніваючись вже, що з поляком трапилося якесь нещастя.

Та у відповідь тільки луна розляглася. І знову настала тривожно-гнітюча тиша.

Море пустинне. Ні корабля, ні вітрила. Голубі хвилі з глухим шумом б'ються в прибережне каміння, набридливою одноманітністю навівають на Момчила глибоку тугу.

– Яцьку, – промовив старий, витягнувши вперед, до моря, зморшкувату шию, – у тебе молоді очі, поглянь: то не човен показався з-за кам'яного мису? Чи, може, чайка промайнула над водою?

Яцько довго вдивляється в далечінь, але нічого не бачить там.

– То вам здалося…

Момчил скрушно похитав головою і промовив глухо, втішаючи себе:

– Ну, не хвилюйся, будуть. Де б же їм дітися? Припливуть…

– Звичайно, припливуть, – упевнено сказав Яцько. – Звенигора не в таких бувальцях бував, а живим вертався. А це так собі, прогулянка. До того ж, не забувайте, бай Момчиле, що Арсен – козак!..

Момчил усміхнувся в сиву бороду й обняв Яцька за плечі:

– Знаю, хлопче. Тому й не дуже тривожусь… Але чи не пора нам вечеряти? Вже сонце заходить. – Він попрямував до колиби.

Вечеряли вчотирьох. Якуб уже почував себе краще і примостився на покуті. Златка йому постелила великий Момчилів кожух.

Колибу освітлювала лойова свічка. Жовтавий вогник блимав у кутку перед образами, і по кімнаті ходили тремтливі, боязкі тіні.

Златка сиділа навпроти вікна. Обличчя її загострилося, схудло, але від того вона здавалася ще ніжнішою, красивішою. Смутні темно-сині очі пильно вдивлялися в маленькі чорні шибки віконця, а думками дівчина линула в море, де, можливо, саме в цю мить Арсен розтинав веслами воду, поспішаючи до неї.

Дивно трапляється на світі. Вони так рідко розмовляли наодинці. І майже не говорили про свої почуття. Але обоє знали, як міцно кохають одне одного. Мовчазна мова поглядів їм сказала більше, ніж тисячі слів.

Дівчина поволі жувала солонувату бринзу, а перед її очима стояв над трупом переможеного ним барса закований у ланцюги невільник. Зарослий, брудний, заюшений власною кров'ю. Але не це кинулось їй у вічі. Її вразив його подвиг. Вона збагнула, що барс не випадково опинився у дворі, що його заздалегідь готували для двобою з людиною. А ще більше її вразив погляд незнайомця: в ньому був і подив, і захоплення, і збентеження, що межувало з соромом. Ще ніхто так не дивився на неї. Вона зросла в похмурому замку, серед жінок Гаміда і няньок, майже не бачила юнаків, а тим більше сміливців, про яких так цікаво розповідається в казках і піснях. І раптом з'являється мужній юнак – дарма що невільник! – і рятує її від страшних пазурів дикого звіра! Вона була безмежно вдячна козакові і намагалася хоч чим-небудь допомогти в його безрадісному житті. Думала про нього довгими вечорами. З цього, мабуть, і виросло її перше кохання…