Де ж він тепер? Минуло вже чотири доби. А дід Момчил чекав їх ще третього дня надвечір.

Раптом до її слуху долинув глухий тупіт кінських копит. Вона розгублено глянула на Момчила. Підвелася.

– Ви чуєте?

Момчил схопився з лави, бо теж почув, що до колиби наближався кінний загін. Це могли бути тільки яничари. Що їм тут треба?

– Яцьку, гайда звідси! Заховайся десь, щоб тебе не помітили, – підштовхнув він хлопця в плечі, а Якубові й Златці махнув рукою, щоб залишались на місці. – Ви турки, вас не зачеплять!

Яцько швидко шмигнув надвір. Болгарин вийшов слідом за ним.

До колиби поволі наближалися вершники. В темряві Момчил не міг розгледіти, скільки їх було, – п'ять, десять чи більше. Побачивши старого, передній під'їхав ближче і ткнув нагайкою в груди:

– Хто такий?

– Здравей, ага! – вклонився той – Я Момчил Крайчев. А ти хто?

Замість відповіді спагія здивовано свиснув і повернув голову назад.

– Гей, дайте вогню!

Один із вершників спішився, викресав вогню і запалив смолоскип. Криваве світло затанцювало на суворих обличчях воїнів і на спітнілих конях.

– Ближче! – наказав передній.

– Слухаю, Сафар-бею! – і воїн підніс смолоскип мало не до бороди старого.

Момчил прикипів поглядом до обличчя чорбаджії[68]. Так ось який він, Сафар-бей, цей кат болгарських райя, селян-кріпаків, гроза балканджіїв-гайдуків! Ще зовсім молодий! Йому не більше двадцяти двох років. Побачивши вперше, ніколи б не сказав, що його, як вогню, бояться болгари: нічого страшного немає в його зовнішності. Середній на зріст. Тонке красиве обличчя, на якому чорніють опушені довгими віями гарні очі. Рука, що лежить на ефесі шаблі, біла і тонка, мов у дівчини… Невже ця рука шмагала нагайкою не тільки чоловіків, а й жінок і дівчат? Невже це вона, як кажуть, випікає розпеченим прутом очі втікачам-невільникам і посилає на шибениці повстанців-гайдуків?

Поки в голові старого Момчила снувалися ці думки, Сафар-бей саркастично всміхався, цвьохаючи в повітрі нагайкою. А потім сказав:

– Так ось ти який, гайдуцький пес! Старий шакал! Брудне болгарське ганчір'я!.. Ми давно підозрівали, що ти служиш воєводі Младену – гнів Аллаха на його мерзенну голову! – а сьогодні пересвідчився в тому… Признавайся, це ти вбив стражника Василева? Наші люди знайшли біля берега його тіло, поїдене рибами.

– Я нікого не вбивав, – спокійно відповів Момчил.

– Іншої відповіді я й не чекав від тебе, розбійнику! – скрикнув Сафар-бей. – Ви всі, болгари, брехливі, як раби!.. Тоді ти, може, скажеш, де сховав посланця від воєводи Младена? Ну?

Болгарин мовчав. Кожне слово чорбаджії приском падало йому на серце. Він розумів, що йдеться про Драгана, який мав сьогодні чи завтра прибути сюди. Яничари, мабуть, вислідили хлопця і прийшли до колиби по його слідах.

– Чого ж мовчиш? – Сафар-бей штурхнув старого в плече. – Чи хочеш, щоб ми силою змусили тебе говорити?

– Мені нема чого сказати, шановний Сафар-бею, хай Аллах продовжить твої літа. Хіба що таке: злі язики оббрехали мене, а ти повірив їм, ага… Про воєводу Младена я чув. Хто ж не чув про нього в нашому краї? Але я не знаю його. І ніякого посланця від нього у мене немає… Не вірите – шукайте!

– Побачимо. Гей, воїни, огляньте все навкруги. Якщо знайдете щось підозріле – негайно до мене!

Аскери спішились і метнулись на всі боки.

– Показуй свій барліг, старий, – Сафар-бей кинув поводи джурі і попростував до дверей.

Вони зайшли до колиби.

Перелякана Златка, закутавши голову й плечі тонкою чорною хусткою, стояла посеред кімнати. Якуб сидів за столом.

Сафар-бей підозріло глянув на них:

– Гайдуки?

– Ні, я купець, ага. А то моя донька Адіке, – промовив спокійно Якуб.

Сафар-бей повернувся до Момчила:

– Чому не сказав про них? Переховуєш підозрілих?

– Хіба не бачиш, ага, – це ваші люди. З Трапезонта. Їхній корабель розбився… Я врятував їх, – відповів старий.

– Ну, ми розберемось у цьому пізніше, коли прибудемо в Сливен, – відмахнувся Сафар-бей і схопив Златку за руку. – Ану, відкрий обличчя, пташко! Може, ти з вусами й бородою?

Златка відсахнулася. Та Сафар-бей встиг зірвати покривало. Дівчина скрикнула, але не відвернулась і обличчя не затулила руками, як зробила б на її місці кожна молода турчанка. Лише гнівно глянула на молодого чорбаджію.

Сафар-бей відпустив її руку. Він був вражений незвичайною красою дівчини. Вояки, що набились у колибу, теж з цікавістю розглядали її.

– О Аллах, яка неземна краса! – вигукнув Сафар-бей. – Я беру свої слова назад, джаним! Бо навряд чи серед гайдуків знайдеться хоч одна така красуня. Всі вони грубі, ті неотесані балканджійки! З порепаними від роботи руками, з брудними, скуйовдженими косами…

Златка почервоніла. На очах у неї виступили сльози. Кулачки її стискувалися, здавалось, вона ось-ось кинеться з ними на свого кривдника. Але в цю мить її заступив Якуб.

– Опам'ятайся, ага! Перед тобою не рабиня-гяурка, а дочка всіма шанованого в Трапезонті купця. Як же ти посмів зірвати з неї яшмак[69]? Я протестую! Я жалітимусь бейлер-бею або й самому візирові в Стамбулі!

Сафар-бей приклав руку до грудей:

– Заспокойся, ефенді. Я не хотів образити ні тебе, ні твоєї красуні доньки… Мені приємно, що доля познайомила мене з вами. Буду радий, якщо ви поїдете зі мною в Сливен і я зможу проявити там гостинність.

– Ми залишимося тут, ага, – перебив його Якуб.

– Ви не залишитеся тут! – твердо промовив Сафар-бей. – Цього старого я підозріваю в зв'язках з гайдуками і кину до в'язниці. Потім ми вирішимо, що з ним робити. А ви поїдете зі мною і будете моїми гістьми.

– Але…

– Ніяких «але»! Виходьте з колиби! Через хвилину вона піде з димом!

Сказано це було так різко, що Якуб вважав краще не сперечатись. Їхати в Сливен аж ніяк не входило в його наміри, та, видно, цей зарозумілий чорбаджія не відступиться від свого. Він узяв Златку за руку і рушив до дверей.

На подвір'ї вони побачили зв'язаного Момчила. Навколо нього стояло кілька аскерів. Інші нишпорили по березі, світячи смолоскипами.

– Ну що? – спитав їх Сафар-бей.

– Не знайшли нікого, ага.

– Підпалюйте колибу!

Смолоскипи полетіли всередину хатини, в хлівець, на дах. Запалахкотів сухий очерет, зашкварчало смолисте дерево. Через кілька хвилин червонястий стовп полум'я шугнув у темне тривожне небо.

Момчил похмуро дивився, як вогонь пожирав колибу, і по його поораному зморшками, закам'янілому обличчю текли скупі сльозинки.

Якуб наблизився до Сафар-бея, вклонився:

– Ага, я завдячую цьому старому життям доньки і своїм життям. Він урятував нас у розбурханому морі. Коли б не цей болгарин, я не мав би приємності розмовляти сьогодні з тобою, бачити радить серця мого – любу доньку Адіке.

– Адіке… Яке красиве ім'я, – вставив Сафар-бей, кинувши багатозначиий погляд на дівчину.

– Відпусти його, aгa, – благав Якуб. – Це безневинна людина.

– Даремно ти вступаєшся за нього, ефенді! Це гайдук! – відрізав Сафар-бей і дав наказ рушати.

Аскери підвели коней для Якуба і Златки, допомогли сісти в сідла. Незабаром загін зник у нічній темряві, освітлюваній відблисками пожежі.

Коли затих стукіт копит, з боку моря до палаючої колиби наблизився незнайомець. З його одягу стікала вода. Йшов він поволі, уважно вдивляючись у морок, що обступав Момчилове подвір'я чорною стіною. Переконавшися, що турки від'їхали, незнайомець швидко скинув з себе одяг, викрутив його і повісив на куші дроку насупроти вогню, щоб просох, а сам сів на перевернутий неподалеку човен і став грітися. Під вагою тіла човен схитнувся, з-під нього почувся глухий скрик.

Незнайомець схопився і перевернув човна. Там лежав хлопець. Побачивши, що він викритий, хлопець шарпнувся, щоб утекти, але міцна рука схопила його за комір.

– Чекай, ти хто такий? – спитав незнайомець.