До колиби Якуба принесли на руках і поклали на старих сітках, застелених ліжником. Марійка подала холодної джерельної води, однак йому було ще погано.

– Це твій батько? – поцікавилась дівчина.

– Так, – відповіла Златка.

– А мама де?

– Нема. Я сирота.

Це була майже правда. Адже Златка не знала своїх батьків. Та й невідомо, чи живі вони зараз.

– Бідненька, – пожаліла Марійка гостю і принесла сухий одяг, щоб Златка переодяглась. – Не горюй. Добре, що сама зосталася жива. А сиріт багато на світі. Я теж сирота.

– А хіба то не твій тато?

– Ні, то мій дідусь. Він один у мене з рідні. Тата й маму я не пам'ятаю навіть. Їх було страчено, коли я була ще зовсім маленька…

– Страчено? Ким?

Марійка запнулась, ніби завагалась – казати чи ні? Її засмагле кругле обличчя посмутніло, а очі заблищали вологою. У дівчини міцні натруджені руки, широкі, як у чоловіка, але по-жіночому округлені плечі. Невисока, повна, туга, як молодий огірок, вона була міцна і по-своєму гарна. Всі, хто знав Марійку, навіть дідусь, звали її дундою, тобто товстункою. Вона не ображалась і радо відгукувалась на прізвисько.

– Колись у нашому селі переховувались гайдуки, повстанці, – сказала Марійка тихо. – Яничари дізналися про те, наскочили – спалили всі колиби, а людей перебили. Тоді загинули й мої батьки… Дідусеві пощастило вихопити мене з пожарища і втекти в гори. Назад він не повернувся. Збудував тут собі хатину, і ми стали з ним жити над морем. Дідусь ловить рибу, а я доглядаю овечок та кіз, у лісі збираю гриби, горіхи, груші, аличу…

– А гайдуки, про яких ти мені розповідала… вони ще й досі у вас є? – Златка понизила голос.

– А чого це тебе цікавить?

– Страшно стало… Ще сюди прийдуть…

– Дурненька… – Марійка засміялась. – Гайдуки добрі, хороших людей не займають… Та й ти, хоч туркеня, а так гарно по-нашому балакаєш. Ніби справжня болгарка.

– У мене няня була болгарка.

– От воно що…

Хоч слова у Марійки звучали ласкаво, однак в очах чомусь був холодок. Пильно глянувши на Златку, вона схопилася з місця.

– Ой леле! Я й забула, що в мене чорба[62] вариться!

Утікачі сушили проти сонця одяг. Арсен наточив на камені ятаган – поголився. Пан Спихальський підставив і своє заросле обличчя.

– Поголи, пане добродзею, – сказав, умощуючись на камені і підставляючи руду щетину. – Тільки вусів не чіпай. Вуса – то найперша ознака шляхетності… Та ще такі, як у мене! Пхе! Не одна панєнка сохла через них. А були й такі, прошу пана, же клали до моїх ніг цілі маєтки, абись тільки став їм за мужа!

– Ну, і де ж ті маєтки? – спитав Арсен, підморгнувши Яцькові і щосили шкребучи тугу щоку шляхтича.

Щетина аж тріщала. Пан Спихальський морщився, кректав од болю, на очах виступали сльози, але терпів.

– Е-е, пане добродзею, Спихальський не жебрак, щоб позаздритись на якісь там маєтки. – Він підняв угору палець. – Воля – то найліпший маєток, прошу пана!

– Але ж пан усе-таки одружився, наскільки я пам'ятаю з розмов?

– То був чорт у подобі янгола! Але дай-но мені добратися додому!.. – почервонів Спихальський.

Він не сказав, що буде, коли добереться додому, та з того, як оскаженіло завертів ясно-голубими очима і як налилося кров'ю обличчя, можна було догадатися, що пані Вандзі перепаде на горіхи.

– Е, вся заковика, пане Мартине, як добратися додому.

– Дуже просто! З Туреччини втекли, а з Болгарії – і поготів!

– Ти дуже прудкий, пане Мартине. Але не поспішай! У мене тут є одна пильна справа. – І Арсен розповів про Сіркового брата, якого мав визволити.

Спихальський і Яцько задумались. Це міняло їхні наміри. Замість того щоб зразу пробиватися гуртом додому, мали розлучитися з Звенигорою? Яцько такого і в гадці не мав. Спихальський теж полюбив козака і високо оцінив його за розум, хоробрість і кмітливість.

– Що ж, тоді й ми зостаємося, – сказав він. – Виручимо того невільника і разом повернемось на батьківщину.

З колиби вийшов старий. З-за його спини визирала Марійка, підозріло поглядаючи на чужинців.

– Будь обережний, дідусю, – шептала. – Я чомусь думаю, що це небезпечні люди… З часу на час має прибути Драган, може, розмову відкласти до його приходу?

– Гаразд. Готуй на стіл. А я вже сам знаю, що мені робити.

Марійка зникла в сінях, а старий поволі наблизився до гостей.

– Прошу, другарі, до господи старого Момчила. Марійка наварила чорби, а до неї є хліб і бринза. Та й ракії знайдеться сулія.

– Спасибі, бай[63] Момчиле, ми з великим задоволенням скористаємося з вашої гостинності, – відповів Арсен. – Бо, правду кажучи, добре-таки охляли за ці дні…

– А звідки путь держите, другарі? І хто ви?

Арсен чекав такого запитання. І хоча дід Момчил здавався йому чесною людиною, відповів так, як домовились:

– З Трапезонта пливли до Варни. Зі своїм хазяїном, купцем. Ми козаки… А віри християнської…

– Руснаки, виходить! – зрадів старий. – То добре! А чого ж панькаєтесь із господарем? Можна подумати, що він ваш вуйко чи брат… За ноги б – та в море, невіру! А самі – гайда додому!

Втікачі полегшено зітхнули. Виходить, потрапили до друзів? Чи, може, хитрий дід випитує їх? Здається, ні.

– Про волю ми й самі думаємо, бай Момчиле, – відповів Арсен. – Хто ж не хоче додому, на волю? Але ще не прийшов час… А господар наш Якуб добра людина, дарма що турок… І Адіке, його донька, теж мила дівчина. Ми не можемо заподіяти їм зла. А як хто нападе – захищатимемо. Чи не так, друзі?

– Авжеж! – вигукнув Спихальський. – За пана Якуба живіт покладемо!

– Гм, схоже, що цей турок вам ніби й справді родич, – засумнівався Момчил. – Ну, та бог з ним… Ходімо обідати!

Арсен помітив, що Момчил якось підозріло глянув на них, але не надав тому значення. Хотілося швидше поїсти і заснути. Кілька безсонних ночей на морі виснажили їх украй.

Обід був смачний. Духмяна чорба з рибою всім припала до смаку. Пан Спихальський, випивши кухоль ракії, забув про шляхетські звичаї і голосно сьорбав наваристу юшку, як звичайний хлоп. Арсенові виноградна ракія здалась не такою міцною, як запорозька горілка, але він не хотів ображати гостинного хазяїна і на всі заставки розхвалював і ракію, і чорбу, і солонувату бринзу.

Після обіду всіх потягло на сон. Златку Марійка повела в комірчину, а чоловікам послала на горищі. Там лежало лісове сіно, і натомлені втікачі миттю поснули.

Коли Арсен прокинувся, стояла вже ніч. На горищі було темно. І Яцько, і Спихальський міцно спали.

Арсен повернувся на другий бік, підклав під голову кулак і знову заплющив очі. Та на цей раз заснути не пощастило. З сіней долетів приглушений шепіт. Говорив Момчил:

– Чекай, Драгане, я причиню ляду на горище, щоб гості не злізли бува. Хай рухтять собі до ранку!

Арсен затамував дихання. В чім справа? Що там скоїлося внизу? Чому Момчил боїться їх?

Стукнула ляда. Заскреготав засув. У сінях знову заговорили, але тепер не можна було нічого розібрати. Потім заскрипіли надвірні двері, і наступила тиша.

«Еге, тут щось не гаразд, – подумав Арсен. – Чи не затіває старий чогось небезпечного? Може, хоче видати турецьким властям? За спійманого невільника-втікача платять добрі гроші».

Він хотів розбудити товаришів, але передумав. Утрьох у цій непроглядній темряві вони зчинять такий шум, що Момчил і його спільники зразу почують їх. Ні, краще самому про все дізнатись.

Ще вдень він, за старою козацькою звичкою, лягаючи спати, обдивився горище і помітив, що в зашитому дошками причілкові є невеликі дверцята, через які, напевне, Момчил заносив сіно. Обережно намацуючи руками бантини, добрався до стінки. На щастя, дверцята були не замкнені. Він тихо відчинив їх і виглянув надвір.

Прямо перед ним, на тлі зоряного темно-синього неба, чорніли гори. Десь позаду, по той бік колиби, шуміло море. Арсен виглянув з-за причілка на подвір'я. Там, схилившись один до одного, стояло кілька чоловіків. Серед них біліла чуприна Момчила. Збоку Марійка тримала за поводи двох мулів.