– Не всі гинуть у поході, – намагався втішити старого Ферхад. – Чому ти оплакуєш мене заздалегідь?

– Я знаю, що таке війна, сину. На ній убивають людей…

Гамід деякий час похмуро мовчав. Потім сказав:

– Високоповажний Ісхак-бею, мій дорогий Ферхаде, послухайте, що я скажу вам. Аллах розгнівався на мене, наслав люту зграю розбійників, і ті знищили моє гніздо, моє майно. Я не знаю, чи залишився хто живий там… Серце моє обливається кров'ю, а розум відмовляється вірити в те, що сталося… Помсти! Ось чого я жадаю. Кривавої помсти!.. І, клянусь Аллахом, я зумію помститися, хоч би довелося винищити все населення Аксу!.. Але зараз не про те мова. Мені жаль Ферхада, чоловіка моєї улюбленої Хатче. І хоч я постарів, однак ще зумію утримати шаблю в руці. Якщо твоя ласка і згода, мій дорогий Ісхак-ефенді, я стану на чолі вашого загону замість Ферхада. А Ферхад зостанеться вдома. Причина у нього є – він ще не одужав після нападу гяура.

Ферхад намагався протестувати, але Ісхак-бей розчулено обняв Гаміда і притис до грудей.

– Спасибі, Гамід-ага. Аллах дав тобі добре серце, і він не обмине тебе на дорогах війни своєю милістю. Ти повернешся з походу переобтяжений славою та здобиччю. І знову розцвіте долина Аксу, знову завирує життя в твоєму маєтку, а нащадки прославлятимуть твої подвиги!

– У всьому воля Аллаха! – промовив урочисто Гамід.

Після успішного нападу на замок Аксу повстанський загін Чорнобородого вже третій день відпочивав у малодоступній улоговині на березі гірського озера.

Перед наметами з кошми, бичачих шкур і сукняних ковдр та перед печерами, вимитими дощовими потоками в м'яких вапняках навколишніх скель, палахкотіли вогнища. В казанах на триногах варилася баранина, приправлена лавровим листом і пахучим корінням якогось їстівного зілля.

Хоч іслам забороняв правовірним пити вино, в таборі було багато п'яних. Повстанці пили, горланили пісень і розповідали нескінченні байки про вдатного на вигадки Ходжу Насреддіна.

Це не подобалося Звенигорі. Люди розбещувалися і, замість військового навчання, займалися хто чим хотів.

– Ми погано закінчимо, – ремствував козак, коли Мустафа зібрав усіх ватажків загонів на раду. – Крім ближніх дозорів, ми не маємо іншої охорони, не слідкуємо за дорогами і за ворогом. Та й ближні дозорці п'яні. В таборі крик і співи, немов це не військовий загін, а зборище ошаленілих віслюків! І потім – чого ми сидимо склавши руки? Треба нападати, поки не пізно!

– Ти забагато береш на себе, урусе, – незадоволено промовив Мустафа. – Люди заробили в бою відпочинок і хай використовують його, як їм бажається. А заведемо в загоні муштру, як у яничарів, усі розбіжаться…

– Військова справа – це важка наука, – не здавався Арсен, пригадуючи, як навчали запорожці молодих козаків. – А наші люди не вміють зброї тримати в руках… Порядку немає.

– Замовкни, урусе! – гаркнув Чорнобородий. – Не твоє діло! Дякуй Аллахові, що лишився живий!..

Це була неприхована погроза, і Арсен замовк. Сидів насупившись, склавши під собою по-турецькому ноги, і неуважно слухав повільну мову турків.

Радилися про підготовку нового нападу на маєток якогось спагії, сперечались, де можна більше поживитися. Арсенові здалося, що коли б не загроза голоду, ніхто б із них не подумав про новий збройний похід. Це настроювало козака на невеселий лад.

Нараду перервав шум і галас, що раптом зчинився по той бік намету.

– Що там? – роздратовано спитав Мустафа вартового.

– Дозорці захопили якогось гяура. Він такий побитий, що ледве тримається на ногах.

– Давай його сюди, – наказав Мустафа. – Коли це спагія, що видає себе за безсловесного гяура, ми швидко розв'яжемо йому язика, клянусь Аллахом!

Два спітнілі дозорці ввели до намету обірваного, закривавленого чоловіка, що майже повис у них на руках.

– Ой боже, що вони зі мною зробили! Ой горенько моє нерозважнеє! – приказував чоловік, розмазуючи шкарубкою долонею кров на обличчі. – Не жилець я на білому світі!.. Ой помалу, хай вам чорт! Не тягніть так, іродові душі!

Дозорці поставили незнайомця перед ватажком загону і відійшли вбік.

Арсен стримав себе, щоб не скрикнути від несподіванки: перед ним стояв Многогрішний. Крізь драні лахи просвічувалося сполосоване батогами тіло. Під лівим оком красувався великий припухлий синець. З розбитої губи стікала на бороду густа, аж чорна кров.

– Хто ти? – спитав його Мустафа.

– Я раб спагії Енвера Ісхак-бея, хай буде прокляте його ім'я і ім'я його сина Ферхада! – вигукнув Многогрішний каліченою турецькою мовою. – Це він із сином, якого я на свою погибель виходив од смерті, мало не вбив мене в долині Трьох баранів…

– Чому в долині Трьох баранів! І звідки ти знаєш цю долину, гяуре?

– Як? Хіба ваша милість не знає, що там стоїть військо Гамід-бея і Ферхад-бея? – вигукнув вражений Многогрішний.

– Гамід живий! Пощастило втекти собаці! – заговорили навколо.

Арсен схопився на ноги і став перед Многогрішним, той враз упізнав запорожця, і його очі блиснули злобою.

– А, це ти, шибенику! – закричав він. – Бодай я з тобою не зустрічався!.. Бачиш до чого привела ота зустріч? На мені живого місця немає…

– Не про це зараз мова, – перебив його запорожець. – Скільки у Гаміда й Ферхада війська, і з кого воно складається?

– Ферхад має тридцять воїнів, своїх слуг… Та ще Гамід привів півсотні чи, може, трохи більше… У нього теж наволоч різна.

Звенигора переклав Мустафі відповідь і знову спитав:

– Чому вони стоять у долині Трьох баранів?

– Вони чекають підкріплення від санджак-бея, який обіцяв через кілька днів підійти з великим загоном яничарів…

– Які їхні наміри?

– А хто зна!.. Та, мабуть, не для розваги смажаться на сонці в цих богом проклятих міжгір'ях! Особливо лютий Гамід. Такий лютий, що ладен без допомоги санджак-бея напасти на вас…

– А як же ти, дядьку Свириде, опинився серед них?

– Після того як я одволав Ферхада, він проникся до мене повагою і зробив своїм слугою. Тягав мене всюди за собою. Годував як на убій. Одягнув, узув, дав коня. Здавалося, кращої долі для невільника і бажати не треба…

– Чому ж ти втік від нього?

Многогрішний плямкнув розбитою губою, спохмурнів, маленькі жовтаві очиці люто заблищали.

– Посилав мене вивідачем до вас. А я відмовився. За це Ферхад зацідив мені в зуби, а Гамід звелів приготувати з мене шашлик… Мало й справді не зробили, шайтанові діти, та я вночі втік. Ледве живого підібрали мене ваші люди.

Арсен переказав розмову з Многогрішним Мустафі.

– Він приніс важливі вісті, якщо все це правда, – роздумливо обізвався Чорнобородий. – Безперечно, Гамід зробить усе, щоб розгромити нас. Але ми будемо хитріші. Треба ще сьогодні напасти на Ферхада і Гаміда, поки до них не підійшов санджак-бей. До долини Трьох баранів – два фарсахи. Якщо ми виступимо через годину, то надвечір будемо там і схопимо обох ворогів разом з їхніми людьми.

– А якщо Гамід заманює нас у пастку?

– Ти підозріваєш цю людину у зраді? – швидко спитав Мустафа. – Він твій земляк. Тобі видніше.

– Я не підозріваю, я просто не відкидаю й такої можливості.

– Пошлемо попереду розвідників. Якщо вони виявлять більші сили, ніж сказав цей старий, ми заметемо сліди. Піднімайте людей! Через півгодини виступаємо… А цього перекинчика візьмемо з собою. Якщо обдурив – гнів Аллаха на його голову! До загонів, друзі! Поспішайте! На цей раз Гамід не вислизне з моїх рук!

Сонце швидко спускалося за далекі узгір'я. В долинах згущалися прохолодні сутінки і наливали силою притомлені ходьбою тіла повстанців.

Дозорці донесли, що в долині Трьох баранів, названій так, напевно, тому, що її обрамляли скелі, чимось схожі на диких жителів цих пустельних місць – баранів, стояв невеликий загін ворога. Мустафа Чорнобородий наказав з ходу напасти на нього і винищити всіх до ноги. Лише Гаміда хотів піймати живцем.