В кінці коридора, перед зачиненими дверима, стара жінка перегородила Ісметові дорогу. Судячи з одягу, то була няня. Ісмет хотів відштовхнути її, але вона, мов кішка, міцно вчепилася йому в руку, не даючи вільно орудувати шаблею.
– Не заходь! Благаю тебе! – кричала хрипко. – Не вбивай Адіке! Вона не дочка Гаміда!
Почувши ім'я Адіке, Арсен метнувся вперед.
– Геть, стара відьмо! – тим часом ревів Ісмет. – Відпусти мене! Смерть Гамідовому кодлу!
– Божевільний! Схаменися! Адіке – теж Гамідова жертва! Це дочка болгарського воєводи… Її звати Златкою!.. Пожалій її!.. Я теж болгарка. Мене Гамід вивіз із Болгарії, щоб я доглядала дівчину, коли вона була малою. Будь людиною!.. Схаменися! Убий краще мене, а її не чіпай!..
Арсен на мить закам'янів, вражений почутим.
А Ісмет не розбирав розпачливих слів старої. Одірвавши від себе її сухі руки, відштовхнув до стіни і рубонув шаблею. Жінка впала. Ісмет ударив ногою в двері. З кімнати пролунав розпачливий дівочий зойк.
– Чекай, Ісмете! – крикнув Арсен, вриваючись за повстанцем у кімнату і стаючи поперед нього. – Не руш! Не чіпай дівчини!
Ісмет ніби не розумів, чого хоче від нього козак. З налитими кров'ю очима, похмуро дивився на Адіке, яка стояла в кутку на ліжку в білій сорочці, схрестивши на грудях руки. В її очах світився жах. Мертвотна блідість поволі заливала обличчя. Вона, здається, не пізнавала Звенигори, вважаючи його за одного з убивць.
Бачачи, що Ісмет намагається обійти його і вдарити дівчину шаблею. Арсен схопив юнака за руку і щосили рвонув її назад, за спину. Ісмет крикнув від різкого болю. Шабля упала додолу.
Біль протверезив повстанця.
– Чого ти хочеш, Арсене? Чому став мені на дорозі? – спитав кволо.
– Я хочу, щоб ти не чіпав цієї дівчини! Ти ж чув – вона Гамідова жертва. Розумієш? – І відпустив руку юнака.
Ісмет понурив голову, трохи помовчав, а потім з глибокою тугою в голосі сказав:
– Роби як знаєш. Тепер мені однаково. Нема моєї Іраз! Немає мого щастя! Навіщо мені жити на цьому світі?
Він підняв шаблю і, похнюплений, убитий горем, поплентав з кімнати.
Тоді Арсен повернувся до Адіке. Дівчина все ще, мабуть, не вірила, що небезпека минула. Стояла в кутку і широко розплющеними очима дивилася на струмочок крові, що тоненькою змійкою вповзав з коридора по фарбованій підлозі.
– Адіке, не бійся мене, – промовив козак, подаючи їй руку. – Йди сюди! Я захищу тебе. Ну, ходімо! Тут небезпечно лишатися. Сходь з ліжка, Адіке!.. Чи краще я зватиму тебе Златкою… Ти знаєш це ім'я? Його щойно вимовила твоя няня…
– Де вона? – шепнула дівчина, не зводячи погляду з крові, що вже протекла на середину кімнати.
– Її нема… Але ціною свого життя вона врятувала тебе…
Дівчина затулила обличчя руками. Плечі затремтіли від ридання. Арсенові здалося, що то під тонкою сорочкою затріпотіло її серце. Він глухо сказав:
– Не плач… Одягайся швидше. А я почекаю за дверима.
Вийшовши в коридор, відтягнув нянин труп до сусідньої кімнати, щоб не потрапив на очі дівчині.
Знадвору долітали радісні крики повстанців. Десь там загубився і Яцько. Та Арсен тепер не боявся за хлопця. Не маленький. Воїн уже – і довів це в бою. Зате напружено думав, як бути зі Златкою. Куди її подіти? Взяти з собою в загін? А потім?
Через кілька хвилин дівчина вийшла одягнута. Він узяв її за руку, ніжно сказав:
– Ходімо! Не відставай від мене. І не бійся – все лихе позаду!
На подвір'ї до них підбіг Яцько, збуджений, з блискучими очима.
– Арсене, я тебе скрізь шукаю! Треба відімкнути невільників! Я уже був там, але у мене не виходить… Міцні замки!
Арсен на мить задумався, а потім сказав суворо:
– Яцьку, я доручаю тобі охороняти цю дівчину… Відповідаєш за неї головою. Щоб ніхто й пальцем не зачепив її! Розумієш? Це – Адіке. Златка. Я розповідав тобі про неї. Гляди мені!.. А я відчиню підземелля.
– Розумію, – сказав хлопець, але по тому, як він глянув на дівчину, було видно, що це йому не сподобалось. Однак перечити Звенигорі не посмів. Сказав по-дорослому, поважно: – Раз треба – то об чім мова…
Тим часом небо стало ясно-голубим, аж бірюзовим. Десь за горами сходило сонце.
Повстанці зносили на подвір'я дорогі речі, зброю, тягли з погребів харчові припаси. Всюди стояв той нестихаючий гамір і лемент, що так притаманний для східних базарів або стихійних народних бунтів.
Збивши на дверях до підземелля замок. Арсен кинувся вниз. Невільники давно не спали. Розбуджені пострілами й криками, стовпилися біля віконця, намагаючись зрозуміти, що скоїлося на подвір'ї.
– Браття, воля! Виходьте на світ! Розковуйтеся!
Підземелля враз сповнилося радісними вигуками. Всі кинулись до виходу. Пан Спихальський, не соромлячись сліз, що текли по рудих вусах, затис запорожця у ведмежих обіймах.
– А най його мамі, я знав, що настане для нас такий день! Ти чуєш, пане Квочко? Не я мовив тобі, що ми ще станемо вільні? А що каже Мартин Спихальський, прошу пана, то є правда, то завжди збувається. А ти скиглив – пропадемо, згинемо!.. Тепер не пропадемо, хай йому перун ясний!
Квочка розпростав свої зігнуті плечі і враз став вищий на цілу голову і від Звенигори, і від пана Мартина. На його вузькому довгастому обличчі заблукала блаженно-радісна усмішка. Він садонув кулачищем Спихальського під бік, аж той ойкнув.
– Не пропадемо, пане Мартине! А якщо й пропадемо, то зі славою!
Кожен невільник намагався пробитися наперед, потиснути руку визволителю, обійняти, подякувати. Але Арсен поспішав. Хотілося швидше побачити Якуба. Він вирвався з чиїхось обіймів, кинувся через двір до Якубової темниці і зіткнувся з Ахмедом Змією, який ніс поперед себе величезний оберемок жіночого вбрання.
– Будь другом, ковалю, – усміхнувся Арсен, пригадавши, як той мало не взув його в червоні чоботи, – розкуй моїх земляків! Вік Аллаха молитиму за тебе!
Той бухнув свою здобич на землю.
– А чим? Не голими ж руками!
– Тут є кузня. Ходімо!
Невелика замкова кузня містилася біля самої брами. Ахмед Змія швидко знайшов молоток, зубило, стукнув по ковадлу:
– Ану, підходь!..
Його обступили радісно-збуджені невільники. А тим часом Арсен, схопивши важкий молот, вибіг з кузні: двері до темниці Якуба були масивні, а замки міцні. Хоча надворі майже розвиднілося, в підземеллі стояв густий морок.
Від кількох ударів замок злетів. Двері з гуркотом розчинились.
– Якуб-ага, ти живий?
Крізь розчинені двері всередину ввірвалося голубувате ранкове світло. Меддах заворушився, прикрив рукою очі. Сива кошлата грива спадала йому на плечі. Загриміли кайдани. На схудлому, змученому обличчі промайнула слабка недовірлива усмішка:
– Це ти, Арсене? Я радий знову чути твій голос, друже!
– Я прийшов, щоб визволити тебе, Якуб-ага. Ти сам казав – нічого нема вічного під місяцем. Сьогодні скінчилася твоя неволя!..
– Хай будуть благословенні твої дні! – промовив меддах. – Що трапилось? Як ти опинився тут? І зі зброєю…
– Замок у руках повсталих каратюрків, Якубе, – і Арсен з силою ударив молотом по шворню, вмурованому в стіну.
Шворінь зламався. Арсен підхопив Якуба попід руки, допоміг вийти з темниці.
Тим часом з-за далеких гір зійшло сонце.
Поява меддаха справила на всіх велике враження. На подвір'ї затих гамір. Повстанці мовчки дивилися на вихідця з того світу.
Якуб йшов з заплющеними очима: боявся осліпнути від сонячних променів. Довга сива грива спадала на плечі і на бліде обличчя. Одяг на ньому зітлів, – лишилися лахи, що ледве прикривали тіло. Руки й ноги заковані у важенні ланцюги.
– Правовірні, ви думаєте – це гяур перед вами? – вигукнув Арсен. – Ні, ви помиляєтесь! Це такий же, як і ви, правовірний магометанин, турок!.. Подивіться, що зробив з ним Гамід-бей!.. Скажіть, хто з вас забив того пса? Чи, може, його схопили живцем? Хай подивиться, клятий, на діло рук своїх!
Повстанці похмуро мовчали. А Мустафа Чорнобородий сказав:
