– Що? Ти жартуєш?
– Я не жартую. Адіке – твоя сестра… Найкраще знає про це Гамід.
– Гамід? А він при чому?
– Це він розлучив тебе з батьками і сестрою. Викрав вас маленькими і вивіз у Туреччину. Тебе помістив на виховання у яничарський корпус аджем-огланів[92], а Златку завіз до себе в Аксу… Хіба ти не пригадуєш цих кімнат, у яких провів раннє дитинство? Оглянься навкруги – тут ти зростав разом із Златкою…
– Отже… ти викрав і Адіке? А хто ж такий Якуб?
– Я не викрав, а визволив Златку… А Якуб… Це довга історія. Зараз ніколи, та й не мені розповідати її.
Сафар-бей важко опустився на стілець, охопив голову руками і безтямно втупився поглядом у протилежний куток.
– Розповідайте! – простогнав він, не дивлячись ні на кого. – Все хочу знати: хто я і чому так трапилося зі мною…
Він не змінив пози: як сів – так і закляк.
Воєвода переглянувся з дружиною, ніби домовляючись, хто повинен розповідати, нерішуче кашлянув. Видно було, що зустріч з сином більше збентежила і вразила його, ніж порадувала. Не такою уявляв її собі старий воєвода, ох, не такою! Не міг і досі збагнути страшної істини, що Сафар-бей, найлютіший ворог гайдуків, – його син… Не хотілося вірити! Але ж сумніву не може бути. Такий знайомий шрам на руці.. А очі? Це ж Анчині очі… А крутий чистий лоб і ніс з горбинкою – це від нього, від батька!.. Син, безперечно… Усе їхнє, рідне… Одне чуже – серце!..
Воєвода важко зітхнув і почав розповідати. Здалеку. З того дня, коли Ненко з'явився на світ…
Сафар-бей не перебивав, не перепитував. Сидів мовчки, нахиливши голову. І важко було зрозуміти, які думи борознять його душу. Лише коли почув про підступну подвійну зраду Гаміда, про викрадення воєводиних дітей, ще нижче опустив плечі, а руками вп'явся в бильця ліжка.
– Тепер мені все зрозуміло… – сказав глухо, з болем. – Але досить спогадів. Я чую, хтось сюди іде. Це, напевно, посланець від Гаміда… Що ж робити з вами?
За дверима почувся шум голосів: «Де ж бюлюк-баша? Де Сафар-бей?»
Арсен розчинив двері. В залі товпилося кілька яничарів. Побачивши агу, вони радісно вклонилися, загелготали:
– Слава Аллаху, перемога! Нас прислав Гамід-бей!
– Взято в полон кілька десятків гайдуків!
– Багатьох порубано!
Сафар-бей підняв руку. Галас стих.
– А де ж сам Гамід-ага?
– Він не зможе прибути. Поранений. Його повезли до Сливена…
– Умгу. – Сафар-бей замислився. – Гаразд. Ідіть!.. Або ні, чекайте! Візьміть оцього гайдука в яничарському одязі! – Він показав на Арсена. – Але обережно: у нього зброя!
Яничари вмить оточили козака, схопили за руки.
– Сафар-бею, це ж підло! – вигукнув вражений Арсен. Ага не відповів на його слова.
– Відведіть його до полонених! Посильте варту! Я незабаром прийду…
Арсена вивели. Сафар-бей залишився наодинці з батьками. Ті пригнічено мовчали.
– Ну от, – промовив тихо, – ми самі, і можемо тепер поговорити відверто… Напевно, я повинен вам вірити, що я ваш син. Але мушу вас розчарувати: особливої радості від цього не відчуваю… Все життя я розшукував своїх рідних, хотів зустрітися з ними. Та, мабуть, я дуже прогнівив Аллаха, що він посміявся з мене! Хіба ж це не глум – бути сином гайдуцького воєводи!
– Ненко! – вигукнув Младен. – Опам'ятайся! Гайдуки – такі ж вояки, як і ти, але вони борються за волю свого народу, а ти пригнічуєш його! Це не твоя вина, звичайно! Тебе насильно потурчили, зробили яничаром…
– Я дякую за це Аллахові! – гордовито перебив його Сафар-бей. – І горджуся тим, що я яничарський чорбаджія! Така честь випадає не кожному!
Воєвода замовк і з жалем похитав головою. Бліда, мов полотно, Анка простягла до сина руки:
– Ненко! Синку! Невже ми вдруге втратимо тебе?
– Краще б ви не знаходили мене!
Ці слова хльоснули матір, мов батіг. Руки опустились, і вона враз зів'яла, знітилася. В очах заблищали сльози.
– Нелюд! – тихе слово впало, мов камінь. Сафар-бей стрепенувся:
– Ні, я не нелюд! І щоб довести це, я врятую вам життя. Хоча мені це, мабуть, дорого обійдеться… Звідси є потайний вихід?
Батьки мовчали.
– Мусить бути. В подібних місцях завжди роблять потайний хід на випадок облоги.
– Ми вийдемо звідси тільки тоді, коли з нами вийде і козак Звенигора, – сказав воєвода.
– Він не вийде разом з вами! – рішуче відповів Сафар-бей. – Він мені потрібен. Але я обіцяю і йому зберегти життя! Де хід?
Воєвода відтягнув ліжко, підняв за кільце дерев'яну ляду. Внизу зяяв чорний отвір.
Сафар-бей сумно посміхнувся:
– Лізьте!
Анка спустилася першою. За нею поспішив Младен. Уже стоячи на східцях, так що над підлогою здіймалась тільки його голова, він глянув на Сафар-бея якимось затуманеним через сльозу поглядом, схопив агу за коліна і притисся до них щокою.
– Прости мені, сину, що не догледів тебе і Златку! Я сам винен, що втратив вас. Сам… Бо не розгадав до кінця підступного задуму собаки Гаміда… Прощай!
Він швидко зник у темряві.
Сафар-бей довго стояв над лазом. Потім мовчки нагнувся, насунув ляду і поставив на місце ліжко. З болючим стогоном, схожим на ридання, опустився на нього і схилив голову на бильце.
«О Аллах! – простогнав глухо. – За віщо ти покарав мене сьогодні? Навіщо розбив моє серце і поселив у ньому змію терзань, болю і сумнівів?.. Чим завинив я перед тобою, о всемогутній, що ти відібрав у мене чисте сумління і душевну рівновагу?.. Я відчуваю, як пекельний вогонь пожирає мою душу і палить нутрощі!.. Аллах екбер, я намагаюся бути твердим і холодним, мов камінь, – тому й відштовхнув од себе людей, які щиро хотіли прийняти мене в свої серця… Прости мене, о Аллах, – я все це роблю в ім'я твоєї могутності і слави!.. Я – твій раб, я – твій син. Навчи мене, як стати мудрим, і захисти від підступних зазіхань шайтана на мою душу!»
Він бився головою об тверде бильце тисового ліжка, піднімав до неба руки і гаряче шепотів молитви й прокльони. А в його збудженій, завихреній, збентеженій душі нуртували незнані досі почуття і думки…
Він пригадував, як глухими темними ночами думав про те, що і в нього, одинокого, безрідного яничара, десь, можливо, є мати, батько, родина, що, може, одного дня він зустріне їх…
І от зустрів… Та радості не відчув од цієї зустрічі. Лише біль і муку!.. Хіба міг він отак зразу прихилитися серцем до тих, кого довгі роки вважав своїми найлютішими ворогами?
А Гамід?..
Він здригнувся, згадавши товстого спагію, якого все життя, відколи пам'ятає себе, мав за старшого друга, майже за родича… «О Гамід! – скрикнув люто. – Ти не людина – гадина! Шайтан! З тобою ще буде у мене крута розмова!.. У-у!»
Згадка про Адіке холодним ятаганом пронизала йому серце. Він розумів, що, втративши її як кохану, знайшов як сестру, але не знав, чи радіти йому з цього. Все переплуталося в його розпаленій уяві: «Адіке… Златка… Сестра… О Аллах! Спасибі тобі хоча б за те, що не дав мені побратися з сестрою!..»
Пригадав, що служба в єні чері – новому війську, тобто яничарському корпусі – не принесла йому багатства, а тільки сумнівну славу вбивці…
«Але ж я все робив для прославлення і зміцнення влади сонцеликого султана, – виправдовувався перед самим собою. – В ім'я пророка! В ім'я могутності Османської імперії… Чи, може, й тут я помилявся, о Аллах?»
Подумав і про Звенигору…
Яка примхлива доля звела його з тим невільником? Коли б не він, все, може, було б якось інакше…
Інакше?
Але як? Забив би воєводу, Анку віддав би бейлер-беєві на тортури? А зі Златкою одружився б?
Він здригнувся. Ні, добре, що Аллах не допустив до цього!.. І зразу подумав, чи правильно вчинив, затримавши козака-уруса. Це був хвилевий порив – звести Гаміда з його колишнім невільником. Подивитися, як Гамід буде викручуватись, справдовуватись. І що скаже, коли побачить свого колишнього раба в ролі свідка на справедливому суді над собою? А може, краще було б відпустити козака?.. Так, треба відпустити! З Гамідом він поговорить сам, без свідків!
