«Тримайся», — казав Іван.

«Я тримаюся», — відповідала.

«На кого вчишся?»

«На медсестру».

«Тепер будете телевізор дивитися?»

«Тато дуже хоче».

«А мама?»

«Вона за тим не дуже».

Митниця від якогось часу перетворилася на прохідний двір. Митницькі роди, що вважали себе місцевими, хоча хтозна звідки й коли прийшли до селища їхні предки, спочатку недовірливо поставилися до переселенців, а потім до того, що хлопці почали привозити з війська росіянок, білорусок, татарок із Донбасу, Уралу і Підмосков’я. Місцеві дівчата вискакували заміж за солдатів, що служили в Чорткові. Один такий прибився до Кланцаччиної Михалінки. Після Мехаметового весілля Михалінка втратила будь-яку надію, що Іван опам’ятається й прийде до неї жити. Але час минав — у молодого подружжя Мехаметів через рік народився син, і тоненька смужка надії, що тремтіла в Михалінчиній свідомості, зникла, як павутинка. Прийняла Михайлінка узбека-прапорщика. А через пів року вже стояла на автобусній із двома чемоданами і трирічною дочкою, яку тулила до себе Варвара. Виїхала Михалінка до Ульяновська. Узбек Міша безперестанку повторював Варварі на автобусній: «Всьо будєт, мамаша, харашо».

Навесні перед Паскою прорвали колгоспні ставки — потічком пішла риба. Глибокі сніги топилися несподівано швидко, та й крига після лютої зими важкими брилами напирала на береги. Ось чому дамби й не витримали такого напору. Ще зранку шум стрімкої течії, переповненої рибою й подрібненою кригою, наближався до Митниці. Потічок розширився, набух, як сонна артерія, захоплюючи на своєму шляху окрайці берегів. Течія широким засягом змивала залишені на зиму в городах підгнилі дерев’яні опудала, діряві відра та зрушувала камені, через які люди переходили потічок. Гул наростав, біг наввипередки течії, попереджав про небезпеку. Першими помітили весняний рибохід школярі, що нипали під мостом. Там, де течія потічку досягала півтора метра вшир, вони зривали мерзлу шипшину. Усе, що залишилося після горобців і синиць, потрапляло до кишень. Розломиш таку ягоду — натреш волохатим насінням долоні, а тоді помастиш обличчя однокласниці — і бідне дівча цілий урок чхає, бо свербить шия або пашать щоки. Ще здалеку, бо кущі росли не над самим потічком, а де їм забагнеться, найстарший із тієї хлопчачої зграї — верховода Івасенко, побачив сильну течію, що викидала на сніг разом із потрощеною кригою рибу. Перед їхнім зором відкрилося небачене — риба не поміщалася в руслі, вона пливла одна по одній. Більша випихала меншу на берег, перекидаючись у повітрі, наче від кисневого голоду в спекотні літні дні. Івасенко визбирав зі снігу рибу й почав запихати, скільки міг, у кишені пальта. Він забув про все на світі, а найперше про волохате шипшинове насіння, яким хотів натерти однокласницю Надьку. У нестримному потоці бовталися коропи, карасі й окуні. Про чудо дармової риби встигли переказати батькам хлопчики, що побігли наввипередки домів. Коли до потічка прибіг із‑за залізного склепу шеверногий Пуда, щоб на власні очі побачити чудо, про яке гули в селищі, злодійкуваті Долотки вже наладовували перший мішок. Усім у них керував однорукий дідо. Пуда побіг під міст, але одумавшись, повернувся до Долотків і поросив у них позичити мішка. Долотки збрехали, що не мають. Тоді Пуда помчав додому. Якщо б хтось тієї миті дивився йому вслід — то не зрозумів би, як ноги Пуди, виписуючи такі вісімки під час бігу, доносять його до потрібного місця. Поки він повернувся, на обох берегах потічка стояло стільки людей, скільки буває на весіллях або похоронах. Івасенки прибігли з мидницею і двома виварками. Навіть пожежники Несторцьо й Довгий примчали й тягнули шланг до потічка, штовхаючи людей. Ніхто цим лежебокам не вірив, що випадково приїхали набрати в резервуар води. Рибу брали голими руками! За годину риби поменшало. Збовтана течія заспокоїлася. Видно все, що було в тих промислових ставках, остаточно спливло. Що вдалося впіймати — впіймали, а решта потрапила в Джуринку, річку ширшу і глибшу. Долотки вирішили наздогнати те, що не втрапило до їхніх рук. Зрозумівши, що в потічок допливають залишки, вони завели мотоцикл із коляскою й, долаючи сніги, доїхали до Старого млина, а звідти бігом на Джуринку. Закинувши кілька сітей, наловили ще зо два десятки коропців разом із дрібними ковбликами й карасиками. Видно, решта таки попливла аж до Дністра.

Рибу смажили з понеділка до суботи, а риб’ячий запах оповив Митницю так, наче вона була справжнім рибальським селищем. Митниці пощастило того рибоходного року ще з одним — відкрили фельдшерський пункт. У просторій, збудованій за Австрії, на кілька кімнат хаті, хворих приймала фельдшерка. Інколи приїжджали лікарі з Чорткова. Фельдшерський пункт обладнали сяким-таким медичним устаткуванням. Коли надходила осінь, а за нею зима, тобто коли шляхи до Митниці спочатку розкисали, а потім їх задувало снігами з полів, то єдиною надією на спасіння була фельдшерка. Взимку фельдшерський пункт взагалі-то зачинявся. У приміщеннях було холодно. Грубки й комин, давно нечищені, погано розпалювалися. Ось чому фельдшерку кликали додому, якщо хтось хворів. Діти переважно хворіли на застудне: кашель, ангіна, грип. Тоді фельдшерка брала свій нікельований чемоданчик із двома шприцами на цілу Митницю. Один більший — для дорослих, а менший — для дітей. Припасалася ампулами й, незважаючи на погоду чи пору доби, йшла до хворого. Найчастіше — збивати дітям гарячку. Розпалювалося у грубі, у подовгастому металевому футлярі кип’ятилися шприци. Після цілого дня катання на лижах із високого горба перед Джуринкою, який діти висковзали, у кінці невеличкого трампліна утворювався лід. Якщо морози були тріскучими, то річка перемерзала навіть у мілководних місцях, а коли мороз попускав — вода підмивала лід, і він кришився. Цілий день, ковзаючись на лижах, дітлахи їли волохаті зерна шипшини та сніг. Кущів шипшини вздовж Джуринки чимало, щоби ягід вистачило птахам та бахурам, яких не докличешся додому.

Одного такого дня, надвечір, у фіолетових сутінках, Пуда вилетів із трампліна й шугнув на окраєць криги при березі, провалившись у воду. Намокла одежа, лижі тягнули вниз. Пуду швидко витягнули хлопці, але одна лижа пішла на дно. Болонієва куртка й байкові штани швидко вкрилися крижаною плівкою. Поки мокрий Пуда дійшов додому, мороз устиг схопити його горло, і до вечора ним теліпало від гарячки. Пудина мама взяла алюмінієву ложку, притисла йому язик. Горло було червоне, наче вугіль у пічці. Параска заметушилася й, накинувши на себе футерко й грубу хустину, побігла до фельдшерки. Жар пробирав — Пудою трясло. На кухні пахло нафтою. Параска, обліплена снігом, повернулася і стала чекати фельдшерку.

Баревич їхав до Чорткова на суд — чекав рейсового автобуса. Вбрався в зеленкуватий із білими тонкими смужками костюм і синю лавсанову сорочку. День у Чорткові не базарний — тому митницьких на автобусній небагато. «Менше розпитуватимуть», — думав Дмитро. Старший внук Сашко, який кілька років навчався в спецшколі, хлопець злодійкуватий і брехливий, утримувався під арештом у чортківській тюрмі. Нині мали судити. Вставши вдосвіта, Дмитро підголився електробритвою, змастив лице дешевим одеколоном. Тикєна попрасувала штани, злежані в шафі. Це вона переконала чоловіка одягнути костюм, який він кілька разів хотів продати. Випивши ячмінної кави, Тикєна почала завертати в газету передачу.

«Може, вдасться передати…» — сказала вона, знаючи наперед відповідь Дмитра.

«Я йому передам, скурвому синові», — бо відколи Вірка привезла Сашка з Казахстану — Баревичі втратили спокій. Але передачу взяв.

Побачивши свого ровесника, сухоребра Маринка, яка їхала на бадання до шпиталю, запитала:

«До кого їдеш, Митре?»

Баревич прокашлявся, сплюнув зелене харкотиння й по-господарськи розтер мештом:

«Та, так до савбезу чогось кличут».

«Як будеш, то запитайсє, чи будут підбільшувати пенсию? Я чула, шо будут».

«Єсли скажут мені — то ти перекажу».