Споглядання рідних вуличок, синагоги й течії річки дитинства переривалися думками про Берту. Можливо, не тільки про Берту як жінку, чиє тіло викликало нестримне бажання, яке виникає поміж двома двадцятирічними молодими людьми. Усе в житті, що відбувається вперше, найдовше потім пам’ятається. Але про це Шає і Берта ще не здогадуються. Була ще одна причина — вони обоє чекали на стипендію від академії, щоб поїхати до Франції. Отримавши вчора Бертиного листа з Городка, в якому вона описувала перебування вдома, розмови з батьком і свої замальовки, Шає розумів, що Берту також непокоїть мовчанка академії. Коли Саша, скупавшись, ніс на поштове відділення зранку написаний лист-відповідь, то потрапив під зливу й побачив райдугу — одумав тоді, що це знак, що вістка про стипендію ось-ось буде. Саме тому відкрив на пошті заклеєний конверт і олівцем дописав, що після кількагодинної зливи над Чортковом з’явилася райдуга — однією ногою увійшла в Серет, а другу перекинула через пагорб Горішньої Вигнанки. Заклеїв конверт і подав його працівникові пошти. Через два дні Берта, відкривши лист і дочитавши до двох речень, написаних олівцем, зраділа. Впурхнула до батькової кімнати з листом у руках і запитала, що означає побачена райдуга. Її батько, ребе Ґрюнберґ, книжник й енциклопедист, відірвавши голову від паперів, розкиданих по дерев’яному столу, хвилину подумавши, сказав:
«Книга Буття, глава восьма».
«Що?» — перепитала Берта, не зрозумівши спочатку, що батько вказує їй на першу згадку про веселку.
Старий ребе знову опустив голову глибоко в розгорнуту книжку й, короткозоро прижмурившись, сказав, наче за його спиною стояла не рідна дочка, а порохнява порожнеча:
«Райдуга — це добрий знак, Берто», — і далі бурмотів собі під носа. І не було зрозуміло, чи він молиться, чи читає.
Саша домальовував «Водоношу з Чорткова». У дворі власного будинку він розклався під сливою. Було рано. Місто пробуджувалося. Можна було почути шум електростанції, гудки паровозів збоку залізничного двірця. За Сашиними малюнками споглядала коза, яку випустили у двір. Спершу коза, плутаючись своїм великим вименем між ногами, спокійно паслася, а тоді вирішила подивитися на Сашині малюнки, і поки Блондер розбавляв фарби, тварина стала задніми ногами на один шкіц і висцялася. Жовтий потік відразу підфарбував намальовану вулицю і протік саме по дахах будинків. Саша помітив шкоду, коли коза задерла голову й намагалася дістати листки сливи. Художник припнув козу. Накинувши кілька ліній на полотно, вирішив помістити водоношу в центр картини, а на задньому плані водовоза — Білґорая. Ці дві розмиті фігури, здалося йому, найкраще пасуватимуть до стиснених в один простір будинків і мосту через Серет. Попервах він намалював кривий міст, а тоді ліворуч і праворуч почав тулити один до одного будинки, відділяючи їх лише грубими темними лініями. Йому хотілося, щоб на картині одночасно зійшлися теплі й холодні кольори, бо такий контраст найкраще пасував до цегляного й тинькованого міського пейзажу. Угорі проглядалася вежа з годинником, а геть в імлі — Домініканський собор. Щойно прокинулися на вулиці когути — більшість сусідів, якщо не всі, тримали в курниках із десяток курей — місто і природа стали чекати на рипучий звук колеса сонця. Оживала вулиця — запах диму свідчив, що господині або їхні наймички порозпалювали печі. Якщо дими стелилися низько над дахами й тягнулися до річки, то вулиця здогадувалася, що по обіді або вночі задощить. Якщо дими йшли просто в небо — то на сонячну погоду. Першими прибігали заглянути, що цього ранку робить Саша, сусідські хлопчаки. Вони дражнили козу — просували крізь штахети листки подорожника. Коли коза підходила вхопити — хлопці віддалялися від загорожі. Реготали.
На мить вони забули про козу й почали підглядати, як Саша вмочає пензлі у фарбу. А що там на полотні — бешкетникам не видно. Шає бачив малих гунцвотів, але вдавав, що не помічає їх. Хлопці вовтузилися і штовхалися за право першим просунути руку з подорожником. Він згадав себе і свої дитячі пустощі. Кожного літнього ранку вулиця оживала. Першими виходили зі своїх домів водоноші. На їхніх коромислах похитувалися порожні відра. Вони голосно гуділи грубими голосами, аж поки не зникали в кінці вулиці. Тоді виходили різники, які за десять хвилин доходили до своїх крамниць на Ринку. Двоє з цієї вулиці працювало в залізничних майстернях станції. Кілька мешканців, такі як Мордехай Блондер, перепродували по селах свої товари. Готували коней та вози. Виїжджали в неділю, аби повернутися в п’ятницю перед Шабесом.
Мешкав на їхній вулиці один гебрей, який щоп’ятниці перед заходом сонця бив калаталом по металевій трубі, сповіщаючи гебрейські дільниці про Суботу. Громада платила йому за це якийсь гріш. Вулиця знала кожного і про кожного, бо жили поруч і разом молилися в синагозі. Сусіди знали, що син Мордехая — Шає — вчиться на художника.
Короткий шнурок, на який припнули козу, дурна тварина врешті намотала навколо себе так, що змушена була присісти на траву. Стиснуте задніми ногами велике рожеве вим’я, з ночі наповнене молоком, видавлювало з двох цицьок срібні краплі молока. До Блондерів доїти козу приходила українка з Вигнанки, але інколи Мордехаєві доводилося це робити самому. Складаючи пензлики й фарби, Шає побачив батькову тінь на порозі дому. Сьогодні Мордехай нікуди не їхав. Прихопили крижі. Він дозволив собі полежати нині довше, хоча біль не минав. Казав Мордехай, що й тварина повинна перепочити. Спочатку виніс стільчик. Сорочка з вицвілим коміром і витерта до залисин камізелька, об яку Мордехай витирав руки, — одяг для порання вдома. Коли вибирався продавати товар, то одягав іншу сорочку та іншу камізельку й також брав із собою сюртук, залежно від погоди. До синагоги одягався в білосніжну сорочку, яку виварювала в розчиненому милі прачка. Раз на місяць вона приходила до Блондерів, особливо після того, як захворіла Естер Двора. Разом із Мордехаєвими сорочками прали постільну білизну й фіранки. Раз на місяць у Блондерів пахло лоскотливим милом. З відчинених дверей запах клубочився вулицею. Тепер, після смерті дружини, старий Блондер кожного ранку доїв козу. Він поглянув угору, а потім підійшов до кози, погладив її наївну мордочку, наче вибачаючись за припізнення. Козяче вим’я розпирало молоко. Мордехай закотив рукави.
«Шає, сину», — гукнув Мордехай із закинутим на шию рушником. Він стояв посеред двору, чекаючи на синову допомогу.
Син підняв із землі приготовлену для цього випадку мидничку з водою. Мордехай змив праву, а потім ліву руку, так, як миють перед молитвою й Шабесом. Обтер рушником. Сидячи на маленькому стільчику, обмивав теплою водою, нагрітою від рання в мидничці, козине вим’я й довгі, як пальці, цицьки. Подоївши, перецідив через марлю, бо в молоко встигла потрапити дрібна мушва. Налив у склянку й подав Шає. Син, що не раз голодував у Кракові, бо всіляке трапляється у великому місті, тамував свій минулий і майбутній голод жирним козячим молоком. Шає пив так спрагло, що не помітив, як молоко потекло по бороді й по сорочці. Тепер Мордехай поливав на синові руки воду.
Коза щасливо пощипувала траву, літали з космічною швидкістю перламутрові мухи, гуділи джмелі, а налетілі нізвідки хмарки кинули тінь на Блондерів двір.
Майже одночасно листоноші в Чорткові та Городку несли за адресою листи з Академії мистецтв про призначення стипендії у Франції. Шає бачив, що листоноша появився на їхній вуличці — зблиснув лискучий дашок на його фірмовому кашкеті. А в Городку Берта, лежачи на животі, розглядала свої малюнки, коли батько, який сам завжди приймав від листоноші пошту, покликав дочку. Для обох — Шає і Берти — це було останнє літо, пережите в домах свого дитинства. Вони ходили знайомими вуличками, бачилися з багатьма людьми, яких ніколи більше в житті, так само як і своїх рідних, не побачать. Бо ніщо з ними не повториться.
Пізніше, у Франції, Саша згадає залишену в Кракові картину «Водоноша в Чорткові» і відчує в голодному шлунку тепле козяче молоко. Він витирає підборіддя, поки що батько підсміхається й каже до нього:
