На порозі стояв агроном Шипракевич, одягнений у військову уніформу.

«Не смію питати якими вітрами, пане агрономе? — почав Феліціян, — хоча, прецінь, війна…»

Вони сіли за стіл, де було свого часу зіграно стільки партій у бридж і переговорено про все на світі.

«Так, війна», — продовжив Шипракевич думку Коритовського.

«Нещодавно переїхали… — наче виправдовуючись сказав Феліціян. — Протягом війни, як мені повідомили, квартирував у нас кавалерійський полк москалів. Ну, а потім дещо розтягнули селяни».

«Усе зруйновано».

«І руйнується далі», — у словах Коритовського прозвучав легкий докір.

Шипракевич промовчав.

Розмову перебив хриплий скрип дверей — у дверях показалася Гелена в темному платті. Під очима синіли мішки. Шипракевич помітив також зміни на Гелениному обличчі — павутина зморшок причепилася на колись гладку шкіру.

«Пане Шипракевич, — привіталася Гелена, — вітаємо в нашому домі!» Шипракевич встав і галантно вклонився, наче запрошував Коритовську до танцю.

Надворі починало світати. Ескадрон, із яким приїхав Шипракевич, напував коней. Коні задоволено фиркали.

«Я розпоряджуся про сніданок…», — сказала Гелена.

«Ні, ні, пані Гелено, — не маю часу — відмовився Шипракевич. — Просто хотів вас побачити».

«Дякуємо», — в один голос, але мляво відповіли Феліціян із Геленою.

«Хіба кави?» — ще раз запропонувала господиня.

«Секунду, — завагався Шипракевич. — З вашого дозволу».

Вийшов у двір.

«Чого він приїхав?» — пошепки, боячись власного голосу, запитала Гелена Феліціяна, коли Шипракевич про щось гугнявив у дворі зі своїми вояками.

«Не знаю. Не думаю, що просто відвідати».

За кілька хвилин увійшов Шипракевич і, подякуваши за запрошення на каву, сказав:

«Перепрошую, але ми мусимо щось у панства забрати… війна».

«Що саме?» — поцікавився Феліціян абсолютно байдужим голосом.

«Заберемо коней і віз».

«Кому виставляти рахунок? Вам?» — поцікавився граф.

«Україні».

«Україні? — Коритовський роздратовано перекривив Шипракевича, — а де тут Україна?»

За якийсь час Коритовські побачили з вікон, що старий форналь вивів зі стайні двох кобил і, запрягши їх до фіри, поблагословив Шипракевичів ескадрон. Він помітив прилиплих до вікон Коритовських, ніяково розвів руками й пішов додому.

Коли українські війська здобули Чортків, лінія фронту між українцями й поляками встановилася в Митниці. Трирічний Дмитро Баревич стояв перед своїм домом і дивився, як марширує третя бригада — займати ті ж шанці, які в 1916 році утримували російські війська. Малому текло з носа, і він облизував язиком верхню губу. Данило Босяк послав свого сина, щоб той запитав, чи йде на війну Семен Матвіїв. А Матвіїв послав до Остафійчука, а Остафійчук до Кардинала. До обіду зібралося в Митниці біля п’ятдесяти чоловіків, переважно старші або покалічені війною демобілізовані австрійські вояки. Коритовський бачив ті п’ять фір, що вирушили повз фільварок на Ягільницю. Їхали митницькі на війну поволі, у возах набрали кілька мішків бараболі, борошна і цукру, щоб не голодувати. Про це говорили покалічені, що не раз голодували в шанцях, чекаючи похідної кухні. Босяк дізнався, що Матвіїв збирається на війну. Остафійчук порався з худобою, а Кардинал повіз петлювати жито до млина. Збиралися вони тиждень. За неповний місяць поляки знову відвоювали Чортків, і митницькі повернулися з півдороги, з’ївши лише половину припасених на війну харчів. Українська Галицька Армія перейшла Збруч, і поляки замкнули кордон. До осені України вже не було.

Десь у тридцятих Алєксандру пошлюбив поручник Уланів Язловецьких Станіслав Созанський. Весілля справляли в «Брістолі», шлюб молоді взяли в Домініканському костелі. Гелена хотіла, щоб усе відбулося в тому самому місці, де вона вперше зустрілася з Феліціяном. Созанський, звичайно, не був найкращою партією для великих землевласників Коритовських-Волянських. Жив тільки з військової платні, але Коритовські, переступивши через себе, погодилися. Якщо ж пригадати, то Феліціян перебував у такому ж становищі, коли посватався до Гелени. Після весілля Гелена щоночі молилася, щоб у молодого подружжя народилася дівчинка. Рівно через дев’ять місяців по шлюбі в Созанських народиться рахітичний хлопчик Феліціян Анджей, із появою якого на Гелениному лиці тепер два павуки сплетуть павутиння.

Перші місяці після пологів Алєксандра перебуватиме в митницькому домі. Через півтора року в кволого сина Созанських однієї ночі зупиниться сердечко. З того часу, відколи Алєксандра виїде під Варшаву на місце чоловікової служби, Гелені причуватиметься, що в домі, окрім неї та Феліціяна, живе їхній внук. Кожного ранку вона скаржилася чоловікові, служниці й навіть форналям, що, мовляв, чує голос померлого, коли виходить шпацерувати навколо дому. До середини тридцятих Коритовський займався фільварком, який приносив чималий прибуток. Феліціян відремонтував чортківську віллу, але нечасто був там. Власне, через Гелену, яку переслідував дух покійного Миця. Коритовські придбали автомобіль, яким Феліціян навчився кермувати. Збулася довоєнна мрія — купити у Львові чиншовий дім. Тоді ж, через п’ятнадцять років після смерті Владислава Алоїза, Коритовські перевезли прах сина до родинного гробівця на сільському цвинтарі. Щоранку для їхньої родини сонце в Митниці сходило, торкаючись вершечків високих сосон, посаджених котримось із Волянських навколо будинку. Сонце ковзало зеленим дахом дому, а тоді скочувалося в селище. Коли Алєксандра з Владиславом були малі, стара служниця, щоби заохотити їх до снідання, розповідала про сонце, яке скочується зранку з високого горба, а на ніч ховається у Джуринці. Перед тим, як сонце викочувалося зі своєї небесної комори, пробуджувалися митницькі когути, потрясаючи червоними гребенями й фіолетовим пір’ям, вітаючи народження нового дня. Кожного ранку когути чекали на велике колесо сонця, щоби привітати його співом. Першокласні голоси цього невидимого оркестру, змагаючись один із одним, переспівуючи, підніматимуться до неба, наче біла пара з нічної Джуринки, і долітатимуть до будинку Коритовських. А коли сонце стане над Митницею, посунувши в інший простір ще помітний на горизонті білий місяць, когути, виспівавшись, продираючи крилами порохняві обори, накидатимуться на сонних курей, схопивши золотим дзьобом першу-ліпшу за гребінь. От у сльотаві дні, можливо, тому що у відкриті дзьоби когутів потрапляла дощівка, їхнього співу в селищі не чули.

Влітку падали затяжні дощі, і тоді Гелена питала Феліціяна:

«Ти таке пам’ятаєш?»

«Що, люба?»

«Ну хіба так ішли коли-небудь у червні дощі?»

«Та трохи було», — відповідав Феліціян.

«Ніколи», — категорично заперечувала Гелена, вважаючи, що після війни змінилося навіть повітря. Літні вечори в домі, заповнені колись грою в бридж, розмовами, сміхом, перетворилися тепер на нудні розмови на веранді. Деколи траплялися автомобільні прогулянки вздовж Джуринки та польовими дорогами до Ягільниці. Інколи о. Феліштан навідувався з Попідлідвзеленікукурудзи, якого Гелена не зносила, поділитися новинами. Коли служниця накривала на веранді стіл для гостя, Попідлідвзеленікукурудзи розповідав слугам Коритовських, як вони з отцем, повертаючись учора з Чорткова ягільницьким шляхом, погналися за зайцем. Митницький брехун запасався хлібом і водою, знаючи, що Коритовська ніколи не розпорядиться його нагодувати. Служниця виходила з дому іншими дверми і, знайшовши брехуна серед форналів, які душилися від сміху, приносила обід. Останнім часом йому з отцем завжди щось потрапляло на очі посеред поля. Якщо брехунові спадало на думку, що то був вовк, то, звичайно, він рятував перестрашеного пароха від зграї хижаків. А якщо заєць, то він першим кидався за куцохвостим, щоб упіймати.

«Парох, знаєте, — почула служниця голос Попідлідвзеленікукурудзи, — не годен бічи, як я. То лишивім ’го під кущем, аби чекав, коли сполоханий мнов заєц побіжит на отця. Я дав отцеви мішок, а сам, занюхавши заєчий запах, пішов шукати заєчі нори. Поки я бігав за зайцем, так стемніло, що ледво’м знайшов перестрашеного отця коло куща».