У 1918 році Коритовські вкотре перебралися до Митниці.
На чортківському двірці Феліціян зустрів Гелену з Алєксандрою, вони поверталися з-під Кракова. Приїхав до Чорткова заздалегідь, полишивши назавжди залізничну станцію в Сяноку, щоби подивитися, де краще замешкати: на чортківській віллі чи в митницькому домі? Країна, офіцером якої він був до кінця, перестала існувати. Дорогами Європи поверталися домів австро-угорські вояки, дізнаючись у дорозі, що в їхніх домівках постають нові держави. Добираючись до Чорткова, Феліціян бачив на станціях озброєні полки, які, здається, не вірили, що все закінчилося. «Цікаво, — думав Коритовський, — де їх розформують?» Війна залишила гіркий осад, хоча сам він прослужив комендантом Сяноцької станції. У бойових діях участі не брав, однак санітарні потяги, що поверталися з передових ліній Східного фронту, набиті сотнями тяжкопоранених, справляли на нього моторошне враження. Інколи через затримку такого потяга Коритовський заходив до військового лікаря у вагон або запрошував його до себе в кабінет на другому поверсі станції поговорити про війну. Одного разу при такій розмові лікар повідомив, що багато поранених у його ешелоні — з-під Язлівець, де прорвано всі лінії оборони, а війська залишили позиції. Вони знайшли пораненого, який розповів Феліціянові про бої, що точилися на відтинку між Митницею та Язлівцями. Навколо Митниці, зі слів пораненого, усе вигоріло. Коритовський не сумнівався, що дім під час російської окупації постраждав найбільше.
У Чорткові Коритовського зустріла розграбована вілла, натомість дім на митницькому фільварку, куди він навідався, був у куди кращому стані, аніж він сподівався, хоча за роки війни і квартирування російських кавалеристів дещо з меблів, посуду й білизни було безповоротно втрачене. З породистих коней у стайні залишилося дві старих кобили, а корови симентальської породи, перевезені на військових платформах, можливо, бродять тепер лугами Костромської губернії. Дещо прибрали до рук митницькі селяни, про що міг би знати о. Феліштан, якщо б вони сказали йому на сповіді. Про агронома Шипракевича Феліціян нічого не чув. От придався би!
Від запеклих боїв найбільше постраждала вулиця на Тій Горі, яка заросла по коліна кропивою та колючими будяками. Особливо на початку літа, коли буйна рослинність завойовувала собі життєвий простір. Стебла кропиви набирали жилавого росту, напоєні життєвим соком землі та затяжними тогорічними дощами. Попелища підживили митницький ґрунт. Після кількох весняних злив рослинність зашивала собою всі латки, що витрамбовувала холодом і снігом зима. Запустіння, яке надійшло на Митницю, проглядалося всюди. Але поруч із порожніми полями Коритовського зеленіли поля митницьких людей. Цвіт бараболі білів поміж зелених кущиків. Зеленіла пшениця, вився по землі горох, пахли коноплі. Люди садили квасолю, біб, тютюн, гречку. Повсюди звивалися ластівки, літали низько, майже торкалися крильми землі.
Збиралося на дощ. Феліціян, розвернув свою бричку вбік селища. Перед поверненням до Чорткова вирішив заглянути до Феліштана, але того не було вдома — поїхав до сусіднього селища сповідати смертельно хворого. Поговоривши з паніматкою Катериною, Коритовський сказав, що повертається до Чорткова, бо завтра прибуває Гелена.
«З дітьми?» — запитала їмосць.
Коритовський відповів, що з дочкою. Розповів, що минулого місяця вві сні помер восьмилітній Владислав Алоїз. Катерина сказала, що все в Божих руках. Коритовський погодився. Смерть Владислава Алоїза, якому вкоротив віку вроджений горб, схиляла Коритовського покинути військову службу, щоб назавжди оселитися на фільварку. З того, як описувала Гелена в листі до Феліціяна, заадресованого до Сяноку, причину смерті сина, було зрозуміло, що горб побільшав за два місяці до смерті — наче обруч, здавив дихальні шляхи. Про це Гелені сказав лікар, що оглядав тіло померлого. Тимчасово сина поховали в Кракові, але при першій нагоді перевезуть до родинного гробівця в Митниці. Переїжджаючи місток через річку в центрі селища, Феліціян згадав, як вони з Владиславом Алоїзом перед війною поїхали на Ставища дивитися річкових бабок; у нагрітій за день воді борсалися сільські хлопчаки, засмаглі й здорові, а Владислав Алоїз, надкусивши щільник, закашлявся від задушливого смаку липового меду. У пам’яті Коритовського залишилося тепле липневе надвечір’я й солодкі медові щільники, які вони захопили тоді з собою.
Коли паротяг наблизився до чортківського двірця, на залізничних торах стояв ешелон із мадярським полком. Мадяри ґелґотіли. Командир про щось домовлявся з комендантом станції, який хотів швидше позбутися захмелілих від свободи вояків. Гелена цілу дорогу, поки їхали до «Брістоля», розповідала про зруйнований Бучач. Чортків, на щастя, постраждав менше, принаймні на жодній вулиці Коритовські не зауважили зруйнованих будинків. Потім вони дізнаються про пошкоджений рабинів палац. Переїжджаючи Колійову, Феліціян помітив кількох мадярських солдат, що виходили з дому Бенціровської. «Ага, — подумав граф, — життя продовжується». Коритовські переночували у «Брістолі». З їхньої чортківської вілли винесли все, а перед відходом з міста хтось із російських солдат на прощання її підпалив. Розплавлене скло, цурпалки від старовинних крісел, запах згаслого попелу. Наступного ранку Коритовські подалися до Митниці. Їхали мовчки, думаючи про різне. Поки виїхали на бучацьку дорогу, дочка Алєксандра, п’ятнадцятирічна дівчина, встигла зібрати усмішки молодих австрійських офіцерів, які прогулювалися вулицями. З її тілом і думками останнім часом відбувалися дивні речі, яких молода й недосвідчена дівчина соромилася. Феліціян розумів, що означає лоскотний жіночий запах, який випромінювала Алєксандра, спостерігав за її гострими поглядами на молодих чоловіків. Гелена також бачила зміни в доччиній фізіології. У Митниці вона поговорить із Алєксандрою так, як належиться матері з дочкою.
У 1919 році війна знову зайшла до Чорткова, як давня знайома. Військові частини Української Галицької Армії та не розформовані підрозділи Січових Стрільців почали воювати з поляками. Звичайно, Феліціян Коритовський був цілковито на боці нової польської держави. Усі вони — Коритовські, Волянські, Козєбродські, Боґуцькі — з гербами й виписаними родоводами на телячих пергаментах, володарі фільварків і сотень морґів землі, не хотіли й навіть думки не допускали ні про яку Україну. До того ж, п’ять чи шість поколінь їхніх родин народилися тут. Тут збудовано їхні фортеці й замки, тут на молочних берегах течуть кисільні ріки, у яких вони купалися, тут у стилізованих під римську архітектуру гробівцях сільських цвинтарів покояться їхні предки. Взагалі, «тут» — це вони.
Приїхавши з родиною до Митниці, Коритовський зголосився до польської комендатури в Чорткові. Того дня, коли Коритовський відправив перші секретні відомості про склад українських військ для польського штабу, в Митниці збиралися на війну. Події навколо Чорткова та успіхи українських військ занепокоїли Феліціяна. Таємно він отримав від польського командування прохання сповіщати про переміщення українців та діставати розвідувальну інформацію. Протягом червня він сам та кілька його форналів часто їздили до Дністра, де дислокувалися українські частини.
На початку червня, коли Чортків зайняли українські війська, звідкись до фільварку перед ранком прибув кавалерійський загін. У порожньому домі Коритовських, окрім господарів, були тільки служниця і старий форналь. Коли перед будинком почулися голоси й кінський храп, Гелена засвітила свічку в спальні. Коритовський прикипів до парадних дверей. Він стояв босий, відчуваючи підошвами холодний паркет. У сутінках розібрати, хто це завітав, було неможливо. Господар відійшов від дверей углиб вітальні, сів у крісло й чекав. У двері загупали й попросили відчинити. Така чемність під час війни насторожила Феліціяна. Він підійшов, присвічуючи каганцем, знайденим у вітальні на столі, і нервово почав перекручувати в замку великий металевий ключ.
