На лівому березі Сяну, з часів, коли ще в книгах не було записано ні боржників, ні поселенців, стояло на кордоні торговельних шляхів селище Романова Комора.
За Сяном, на правому березі, починалися землі русинських селищ і містечок. Тому перші поселенці ще безіменного поселення пантрували навколишні торговельні й річкові шляхи. Висланий для охорони невідомим нам руським князем невеличкий загін вибрав в усті Вислоку й Сяну місце для поселення. Місце почали називати Романовим. Очевидно, за іменем князя чи воєводи, що їх прислав сюди. З часом збудували на березі річки комори. Купці там перетримували свій крам або сіль, видобуту в руських жупах і транспортовану човнами. До першої назви селища Романове додали слово «комори».
Дерев’яну пристань збудували майже одночасно з коморами. Річковий портик, купецькі комори, митні будки і сторожові вежі існували до того часу, поки була в них потреба. На правому березі Сяну розпочиналася Русь, яку згодом поглине польська Корона. З колишніх руських поселень на лівому березі Сяну залишиться тільки Романова Комора. І довго не було в ній ні латинників, ні юдеїв, ні лютеран. У пізньому середньовіччі, відколи було прокладено інші шляхи — пристань розібрали, залишивши догнивати у воді кілька паль.
Надцяте покоління Романової Комори з початком двадцятого століття, згідно з григоріанським календарем, піддалося рекламі про Америку й Канаду. Майже половина мешканців виїхала за океан. Одні — осіли там назавжди, інші — з часом повернулися. За неповний десяток років селище відбудувалося й дочекалося нової війни. У 1914 році російські війська дійдуть через Романову Комору до Лежайська. На місці середньовічного річкового порту, найбільш придатному для переправи, налагодять понтони. Селище прийме на себе артилерійські обстріли австрійців, які частково поруйнують збудовані на американські гроші будинки і спалять давніші рублені дерев’яні хати. У новітніх часах на жирних землях родитиме жито-пшениця, якої вистачатиме на хліб насущний і на виробництво горілки та спирту в Акційній Спілці графа Альфреда Потоцького. Після великої війни надійшов довгожданий мир і до Романової Комори.
Перебувши в Америці десять років, повернеться до рідного селища Олекса Мехамет і розпочне будівництво дому. У 1924 родина Мехаметів завершить будівництво нового цегляного будинку, покривши дах червоною черепицею. Перед війною, у 1913 році, Олекса виїде до Філадельфії морською лінією «Norddeutscher Lloyd». Їхав зі сподіванням, що, облаштувавшись на новому місці, викличе дружину Пелагію з дітьми — дев’ятирічним Юрієм і семирічною Катеринкою. Перший лист від чоловіка Пелагія отримала через пів року з пенсільванського містечка Вілкіс Беррі. Олекса детально написав про свою подорож із Бремена до Філадельфії та про те, що його зустрів Степан Ванат, односелець із Романової Комори, який доводився їм далеким родичем. У Вілкіс Беррі Степан володів готелем і крамницею, то він, Олекса, перший тиждень жив у Ванатовому готелі на одній із центральних вулиць. Повідомляв також чоловік Пелагію, що його прийнято на працю до антрацитової копальні з тижневим заробком сімнадцять доларів. Ще кілька речень про те, до якої ходитиме церкви, і побажання дружині, дітям та родині завершували коротке письмо. На кольоровій листівці було зображено краєвид містечка — центральну частину, забудовану добротними каменицями над широкою річкою. Угорі виднівся напис — «View Looking West, from Mineral Bank Biulding, Willkes Barre, Pa». Війна втрутилася в наміри Олекси Мехамета перевезти родину до Америки. З початку 1914 року листування перервалося, відновилося через два роки. Через десять років розлуки Олекса повернувся до Романової Комори, одягнений у добротний американський костюм, у капелюсі й з валізою в руках. Зійшовши на залізничній станції в Ланьцуті, спочатку випив пива у станційному буфеті, а тоді подався додому. Десятирічна розлука з родиною наклала на нього свій відбиток. У першу ж ніч, коли він ліг із Пелагією в ліжко, не міг призвичаїтися до запаху жінчиного тіла. Під ранок Пелагія зажадала з ноткою ревності, щоби чоловік розповів, із ким він там жив? Про себе сказала, що будь-хто в Романовій Коморі може підтвердити її вірність. Олекса подумав, що село не ходить ночами по хатах, але промовчав. Він не хотів про це говорити, бо там, у Вілкіс Беррі, Олекса зійшовся зі словачкою. Найгірше було з дітьми — поки тато перебував у далекій Америці, син Юрій і дочка Катеринка подорослішали. Під час першої спільної вечері вони мовчали, слухаючи батькову оповідь про далеку країну, що уявлялася їм великою копальнею. Батько, що для них був окрайцем дитячих споминів та раз на пів року з’являвся в хаті листом, — тепер знову повернувся в їхнє життя. Олекса розповідав про Америку, а Пелагія з дітьми — про війну. На другий день, обійшовши господарство й постоявши на місці давньої пристані на Сяні, Олекса вирішив будувати новий дім. Відновивши в пам’яті після кількох ночей запах Пелагіїного тіла, Олекса поділився з дружиною планом нової будови. Вони пошепталися ще трохи та й заснули. А зранку обоє поїхали до Лежайська й повернулися по обіді у бричці, запряженій двома кіньми карої масті. Поки Мехамети будувалися — вийшла устава про загальний обов’язок військової служби в Речі Посполитій від 23 травня 1924 року. Згідно зі статтею п’ятою, син Олекси й Пелагії Юрій Мехамет, якому наступного року виповнювався двадцять один рік, підлягав службі.
Чоловіча лінія Мехаметів виводилася від османського сіпага Мегмета. Той осман утрапив у полон під час походу султанського війська до Європи. Угорці полонили його, перепродали купцям, перевізникам солі. Одного дня, коли великий човен пришвартувався до пристані в Романовій Коморі, залишили слабого Мегмета помирати в цьому селищі. Якась невідома хвороба, а може, виснаження підкосили молодий організм османа, у якого одне око було зелене, а інше — синє. Купці остерігалися, щоби хвороба не перекинулася на інших працівників, або, не дай Боже, на них самих, тому залишили Мегмета біля пристані. Яке було їхнє здивування, коли через рік, припливши тими ж човнами, наповненими сіллю, побачили живого і здорового Мегмета серед місцевих вантажників. Оповів їм тоді їхній колишній полонений, що вижив, прийняв християнство і взяв собі за жінку місцеву дівчину, у якої також одне око було пофарбоване смужкою неба, а друге — зелене, як течія Сяну. Батько Мегметової дружини наглядав за пристанню й, побачивши помираючого чужинця, змилосердився. Від того далекого середньовічного османського воїна й пішов рід Мехаметів. Прізвище перекрутили збирачі податків. Від того Мегмета стали всіх його нащадків записувати Мехометами, а згодом Мехаметами. Зрештою, помилка несуттєва, бо пішли вони від визнавця магометанської віри, про що свідчив корінь прізвища. Як би там не було, Мехамети вважалися давнім родом селища з усіма правами на свої землі, почесне місце в церкві й на цвинтарі. Як називалася родина, до якої пристав Мегмет, нам не відомо, бо податкові книги з відповідними записами зберігалися в Лежайську, який однієї ночі 1811 року спалахнув, і вогненні язики вилизали всі папери. Вигоріло все дощенту. Залишилися муровані будинки костелу, монастиря, ратуші, вежі й суду. Будинки вціліли, але церковні, податкові й судові книги, які там зберігалися, спопеліли. Так-от, той Мегметів тесть мешкав біля пристані. Щовесни, коли Сян виходив з берегів — зруб підтоплювало. Мегмет вирішив будувати інший дім і вибрав місце подалі від води, а тестів зруб, перебудувавши, почали використовувати як комору.
На місці, вибраному колись османом Мегметом, його внук у сьомому коліні Олекса Мехамет заклав фундамент нового дому. Запліччя Мехаметової обори торкалися води Сяну. Олекса відновив невеличку пристань — придасться, бо перепливав на човні від одного берега до другого, якщо треба було щось перевезти. А в зарослих очеретом місцях Віслоку ловив рибу. З дитинства знав глибини й мілководдя. У вітряну погоду човен терся бортом об палі пристані, наче кіт зі сверблячкою. Від цього на правому борті виднілися витерті білі смужки. Раз на два роки Олекса виймав протерту дошку й заміняв новою. Перед осінніми дощами, щоб не набиралося дощівки, витягував човен на берег і перевертав черевом догори. На зиму затягував до комори, а навесні, прив’язавши до пристані, тримав кілька днів, щоби перевірити, де човен розсохся. А тоді смолив зсередини дно. На Мехаметову обору нерідко зліталися річкові чайки й ходили за курми, видзьобуючи риб’ячі голови, якими їх підгодовувала Пелагія. Від весни до осені Мехамети, їхні коти й річкові чайки їли свіжу рибу. Олексині діти вчилися плавати й одночасно промовляти перші слова. Улітку, коли вода в річці прогрівалася, як пряжене молоко, а всіляка комашня дірявила гаряче повітря, Юрко й Катеринка Мехамети, запливаючи човном на середину Сяну, стрибали в його теплі води. Коли їхні дитячі тіла стягувало від холоду, і сироти пробігали, змушуючи дітей тремтіти, то, стоячи з довгою жердиною, Юрко підпливав на мілководдя — вони спостерігали за маленькими рибками.
