Десять теплушок із переселенцями підкралися до джуринської станції, як злодії.

Станцію між Бучачем і Чортковом збудували за Австрії. Мала вигляд звичайного переїзду з поруйнованим під час нещодавнього наступу радянських військ будиночком колійовця та кількома побіленими вапном складами. Від головної колії колись проклали про всяк випадок дві тупикові гілки, що згодом придалися. Тепер тут простоювали порожні вагони і платформи. Якщо виникала потреба, їх переганяли до Чорткова, Білобожниці або Бучача. За Австрії цією гілкою тричі на тиждень курсував пасажирський потяг, прямуючи до східного кордону. За Польщі цією дорогою перевозили карпатський ліс, а з угорського боку — солотвинську сіль. Доїжджали сюди пасажири та польські прикордонники. У роки війни німці перевозили на схід через Джурин резервні військові підрозділи, жандармерію. На захід — відправляли євреїв та контингент. Згромаджували місцевих євреїв із околичних сіл і, загнавши у вагони, залежно від наказу, переправляли до чортківського або бучацького гетто. Знаходили їх по пивницях, картопляних ямах, на горищах, під мостами, в бузкових розлогих кущах, перестрашених і перемащених брудом. Дехто за мовчання платив селянам золотом, бідніші покладалися на Господній промисел. Поширювалися чутки, що в євреїв у чортківському, бучацькому та товстенському гетто можна виміняти швейні машинки Зінгера, годинники, золоті та срібні кульчики, персні й ланцюжки на хліб, крупу, муку, яйця. Від початку війни українців також відправляли до Німеччини. Спочатку тих, хто з власної волі намірився податися до Райху, а від 1943 року — примусово, за списками, складеними сільськими адміністраторами. У 1944 році радянська авіація, бомбардуючи Бучач, помилково скинула бомби на станцію. Пошкоджені рейки невдовзі замінили, і рух відновився.

Паровоз ковзнув вогнями по навколишніх полях. У теплушці, зайнятій Мехаметами з худобою й мішками, Олекса, найстарший із родини, погладжував теплу голову теляти. На кучугурі соломи, застеленій веретою, біля корови сиділа Пелагія. Вслухалася в скреготіння металевих коліс, тривожно поглядаючи то на чоловіка, то на сина. Юрій порався біля пічки. Обклавшись сонними дітьми, Текля лежала на дерев’яних нарах. Над пічкою, на шворках сушилися дитячі штанці і спіднички. Від холоду молодші діти Мехаметів обсцикалися, тому цілу дорогу Текля, щойно випадала нагода — прала й сушила. Переселенський ешелон, заповнений родинами з Романової Комори, третю добу рухався на схід. На вузлових станціях простоював, перепускаючи військові ешелони з технікою й солдатами. Весна того року почалася пізно. Сніги лежали на полях, дитячі та старечі очі дивилися на них крізь шпари, із яких свистів березневий вітер. Чорніли незнайомі містечка, інколи до вагонів заносило димом з паротягової труби. Усередині вагона на бебехах, зібраних поспіхом, лежали втомлені подорожжю дорослі й діти, а в дальніх кутах, відгороджені прибитою латою, стояли корови й коні. Деколи ходили по вагону вівці, збивалися в купу від страху чи холоду, румиґали разом із кіньми й коровами почорнілу солому та сіно. Будь-яку зупинку, що траплялася дорогою, у вагонах сприймали за неабиякий дарунок — тоді відчинялися двері й морозяний вітер заносив усередину сніжок. Місця, де стояла худоба, вичищали від товаричок, гімнюхів і боберків, викидаючи тваринячий послід просто під час руху. Провітривши вагон, хтось із дорослих зачиняв двері, щоби не вихолодити, але людський сопух, змішаний із тваринним, не вивітрювався.

Коли до Ґродзіска Дольного прибув потяг, Романова Комора різала худобу. Переселенці брали з собою найнеобхідніше, решту — спродували або знищували. Приготувався різати стару корову і Юрій. М’ясар, із яким він домовлявся, пообіцяв прийти нині. Позаяк худобу різали в багатьох дворах села, м’ясара не можна було допроситися. Над селищем пахло липкою коров’ячою кров’ю. Пси, сама шкіра й кості, що в голодні воєнні роки розтягували криваві обрізки, захлиналися від власної слини. Потім, наївшись, відригували. Це не було схоже на коров’ячий сказ, що інколи зводив десятки корів до заздалегідь викопаних ям, які потім заливали вапном. Поки комісія з переселення займалася заповненням анкет та укладанням списків, на протилежному боці Сяну все частіше ночами пострілювали, і вітри заносили їдкий дим. Хто стріляв і хто палив — не знали, але здогадувалися. З Лежайська й навколишніх сіл почали з’являтися втікачі. Інколи на роверах, інколи пішки. Ночували в Романовій Коморі — по дорозі в нікуди. Не знали, куди їм іти. Щойно на Мехаметовому подвір’ї утворилася червона калабаня крові, господар кинув псам коров’яче ребро, і вони потягли його за городи до річки. Добігало до полудня. У Мехаметів на все про все була доба. Юрій устиг привезти родину на станцію, розпрягти коней і загнати їх до теплушки. Цілу ніч по ешелону велися одиночні постріли. Супровідна варта червоноармійців відстрілювалася, але все одно сліпа куля потрапила у скроню одній жінці. Її відвезли на селищний цвинтар і поховали. Після цього, коли потяг рушив, через шпари до вагонів донісся запах диму. Горів польський присілок. Цю пожежу бачив увесь ешелон. Чорні дими косо здіймалися догори. Не могли знати переселенці, що до Халупок увійшов загін УПА. Спочатку поклали всіх польських озброєних чоловіків. Останньою вогневою точкою була дзвіниця, з якої лупив кулемет. Пригасивши її гранатами, йшли від хати до хати з запаленими смолоскипами й підпалювали. До вечора присілок згорів, а вцілілі мешканці подалися до покинутих хат Романової Комори.

За списками, укладеними в Романовій Коморі, ціла родина Мехаметів — усі десять душ — підлягали переселенню. Згідно з документом, складеним Переселенчою комісією, власноруч підписаним Юрієм Мехаметом, його родина переселялася в такому складі — Юрій, Текля, їхні діти Петро, Ганна, Марія, Іван і Софія та ще Юрієві батьки Олекса й Пелагія. Найстаршим був вісімдесятирічний Олекса, а наймолодшою — півторарічна Софія. Юрієві видали на руки папери. Усе майно — хату, комори, стайню, криницю, реманент та меблі оцінили в рублях. Згідно з умовами йшлося про те, що кожен переселенець із Романової Комори отримає на місці прибуття рівноцінну компенсацію. Не були прописані компенсації за поле та пристань на річці Сян, які навіки зникали з Мехаметової власності. Хтось пустив чутку, що переселення тимчасове, поки війна. Цю звістку приніс до хати старий Олекса Мехамет, але Текля почула, що поляки домовилися з совітами, щоб усіх вивезти в Сибір. Поночі чулася стрілянина. Дим горілих хат пропливав над укритим кригою Сяном. Тривожні поголоси про вбитих кружляли над селищем. У Романовій Коморі люди організували самооборону. Мехамети щоночі вартували на своєму причалі, остерігаючись нападу од правого берега ріки. В околицях пострілювали, але до Романової Комори не заходили. Дочекавшись березня, Мехамети потрапили до першої переселенчої партії. Тоді до Ґродзіска Дольного прибули теплушки зі взводом супровідної варти. Мехамети почали збиратися в дорогу. Виносили з хати подушки, перини, пошевки, полотно, одяг. Складали на сани й перевозили до призначеного вагона. Потім із комори на плечах тягли мішки зі збіжжям. Наостанок зняли зі стін образи й фотографії. Аби нічого не пропало — Олекса ночував на станції, у теплушці, порозкладавши домашнє начиння та збіжжя, готувався, коли Юрій прижене корову та двох коней. До останнього у стодолі різав січку, щоб мали чим годувати худобу. Корова була тільна, а кіньми син перевозив з дому до станції бебехи. Запаслися в дорогу смальцем, в’яленою рибою, сушенею з яблук і грушок.

Від Лемківщини до Білосточчини тягнулися вздовж неба й річок поселення — містечка не більші за горіх, а селища — з макове зерня. У трикутнику трьох міст — Ланьцута, Ярослава й Перемишля — протягом століть, від часу перших переписів і боргових книг, покотилися містечка-горіхи й засіялися селища-мачинки: українські неподалік польських, а польські — біля українських. Церкви, наче кури, з гребенями позолочених хрестів, заглядали на індичі гребені костелів. І біля одних і других за кілька століть понавмирало та покоїлося по цвинтарях не менше двадцятьох поколінь, якщо вірити записам у податкових книгах. У середні віки прийшли сюди євреї, а за ними, під час Тридцятилітньої війни, німці. Переходили також караїми — чи їм не сподобалося тут, чи чергове заворушення погнало їх до Литви? Не затрималися. Кочували циганські табори, для яких вічне колесо сонця вільно котилося небом, бо не було на ньому жодних кордонів. Отак за сонцем, від ярмарку до ярмарку, їхали цигани, вивчаючи дорогою чужі мови, крадучи коней і ворожачи по долоні. Пострахавши місцевих, зникали, наче їх ніколи тут не було, але з першим весняним цвітом знову поверталися. Хіба щось тут забули? І якщо буджацькі татари задовольнялися Червоною Руссю, а османські військові походи просувалися мадярською стороною, то на цих рівнинах, захищених дубовими лісами й тихоплинним Сяном, множився люд.