Доню, доню, хоч би востаннє поглянути на тебе, побачити твоє миле, ще таке дитяче личко, притиснути до серця, поцілувати! Донечко, люба, хоча б хвилинку побути з тобою!

Та навколо самі чужі, холодні, люті вороги, цікаві людці, які зійшлися сюди, щоб розважитися, на власні очі побачити, чи не здригнеться перед сокирою ката зацькована, змучена людина в строкатому арештантському одязі. Не буде цього! Він триматиметься мужньо, хоч би для цього треба було зібрати останні сили, він не здригнеться, оточений байдужими ворогами. Тримайся, Педро Дорілья, тримайся так, щоб Фредо Вікторе, старий і випробуваний твій друг, взнавши про останні твої хвилини, мовив зворушено: "Так, Педро не здав, він пройшов останній шлях з честю, як і належить мужньому робітникові!"

Схудле обличчя Педро Дорільї просвітліло, немов його осяяло якесь тепле внутрішнє світло. Тепер він відчував себе інакше, вище від усіх тих, хто оточував його зараз у цьому замкненому кам’яному мішку. Він обвів поглядом людей внизу, які вороже, але з неприхованою цікавістю дивилися на нього, підвівши голови. їх цікавило, мабуть, що ще зробить цей кремезний, непримиренний ув’язнений.

А, ви чекаєте, хижаки, звірі! Ви хочете ще щось побачити, почути? Гаразд! Педро дасть вам таку приємність, тільки зробить це по-своєму, як він вважає за краще. І гучно, чітко вимовляючи кожне слово, Педро Дорілья заговорив, гнівно кидаючи ці важкі слова в огидні, ворожі обличчя людей, що скупчилися навколо ешафота.

— Ось вам моє останнє слово, кати! Запам’ятайте його! Ви вбиваєте мене, як убили раніше сотні й тисячі інших чесних людей в країні. Ті люди боролися з вами, з кривавими фалангістами, вони загинули за священне діло!..

— Спиніть його! — гукнув обурено начальник поліції. Та жандарми лише перезирнулися: як спинити? Адже ця людина зараз нічого вже не боїться, ніяких погроз, бо вона стоїть перед неминучою смертю…

Педро Дорілья помітив, як помічники ката посунулися до нього. Е ні! Не вийде, панове!

— Не підходьте! — гнівно гукнув він. — Спинити мене вам усе одно не вдасться! А коли скінчу, можете робити що завгодно… та нічого вам і не треба буде робити, я не опиратимуся. Зрозуміли? Отож і краще. Так от, панове, — продовжував він, і в мужньому його голосі забриніла виразна гіркота, — я шкодую тільки про одне. Надто мало, майже нічого не зробив я для того священного діла, за яке вмирали мої друзі. І коли б знов передо мною відкрилося життя, о, я вже знав би, як його використати! Для боротьби з вами, безжальної боротьби не на життя, а на смерть, от для чого використав би я тоді своє життя! Тепер можете страчувати мене, панове. Але рано чи пізно народ стратить самих вас! На вас, гнобителів і кровопивць, впаде його гнів! Хай живе вільний народ!

Начальник поліції люто лаяв коменданта в’язниці:

— І часто у вас бувають отакі сцени? Чортзна-що! Хіба можна припускати таке? Це що вам, трибуна для антидержавних промов чи ешафот? Неподобство! Я вам покажу!

Комендант щось намагався пояснити, але Карло Кабане-рос не хотів його й слухати, вкрай розлютований тим, що йому довелося побачити й почути. Він обірвав коменданта грізним наказом:

— Досить! Кінчайте вже! Страчуйте його!

Та й без того наказу помічники ката вже самі наскочили на Педро Дорілью, схопили його за руки і потягли до плахи. Педро не чинив ніякого опору. Це було б ні до чого. Він зробив останнє, що міг зробити, він висловив катам те, що думав. Хай кінчають.

Він ступив кілька кроків до широкої плахи, біля якої стояв напоготові кат з сокирою, і спинився тут, щоб востаннє на повні груди вдихнути повітря. Підвівши голову, мов не помічаючи зусиль помічників ката, які намагалися схилити його до плахи, напруживши міцне своє тіло, Педро Дорілья дивився на чисте блакитне небо, щоб ще раз перед смертю побачити не огидні обличчя ворогів, а білі ясні хмарки, на які так любили дивитися вони з Мартою…

Мимоволі Мігель Хуанес, як і чимало інших присутніх, також подивився вгору, куди скерований був останній погляд Педро Дорільї, на небо, глибоке, бездонне небо над кам’яним двором в’язниці. І здригнувся. Ні, він, мабуть, марить, він збожеволів, то дається взнаки безсоння, тривожна ніч і втома останніх днів!.. Такого ж не може бути!

Невідомо звідки, справді, з чистого ясного неба на тюремний двір насувалася темна тінь. То було щось дивовижне, воно нагадувало дирижабль, довгасте, важке… і те «щось» збільшувалося в розмірах щомиті, зростало на очах! Воно хутко, невпинно падало на двір, де мала відбутися страта, спускалося нижче й нижче, наче прямо на людей, які вже кинулися врозтіч до стін, шукаючи порятунку, лементуючи, задихаючись.

— "Люцифер"!..

— "Люцифер"! — вигукнув Мігель Хуанес. У розпачі він відмахнувся руками, мов від страшного привида.

— "Люцифер"! — лунало навколо в дикій метушні і паніці, що охопила стадо зляканих тварин, на яке враз перетворився натовп у тюремному дворі.

З одчайдушними криками, вкрай перелякані несподіваною появою «Люцифера», люди, які досі почували себе господарями становища, кинулися до дверей головного входу. Але двері не відчинялися. Люди стукотіли в них кулаками, кричали, та двері не піддавалися, хоч як натискували жандарми і охоронники на рукоятки з обох їх боків. Двері наче заїло. Мабуть, то була магнітна дія електричних приладів "Люцифера".

А сіро-зелений корпус величезної машини опускався нижче й нижче, і дивно було, яка нез’ясовна сила тримала його в повітрі. Ось він спинився над ешафотом. Товсті його колеса лінькувато поверталися, «Люцифер» висів у повітрі всього за два-три метри від поверхні ешафота, не підтримуваний нічим, не спираючись ні на що. І крізь шалені крики людей внизу було чути напружене шипіння якоїсь великої машини, рівне і безнастанне, мов звідкись виходив під тиском могутній струмінь пари.

Високий кат у масці давно вже загубив свою сокиру, зіскочив з ешафота і кинувся до юрби переляканих чиновників і жандармів, які все ще намагалися відчинити важкі двері, знайти вихід з заклятого двору. Слідом за ним, підібгавши до пояса довгу чорну сутану, побіг патер, безпорадно розмахуючи непотрібним хрестом; один за одним втекли помічники ката.

На ешафоті лишився сам Педро Дорілья. Він не міг нічого зрозуміти, все це сталося так раптово, так неймовірно. Широко розкритими очима він дивився на «Люцифер», який упав з неба немов навмисно в останні хвилини, останні секунди. Адже, можливо, ще мить — і Педро Дорілья вже нічого не встиг би побачити, нічого не зміг би почути… Він відчув, як тремтить усе його тіло. Чого з’явився тут «Люцифер», Педро Дорілья не думав; та хіба ж він зараз спроможний був взагалі про щось міркувати? Він знав тільки одне: сталося дивне чудо, смерть, яка була досі неминучою, відійшла кудись убік, він знов вільно дихає, бачить сонце, небо… чує одчайдушне лементування натовпу внизу. Але це його не обходить, бо не може, просто не може вже бути щось страшніше від того, що було з ним перед тим…

Червоне, налите кров’ю обличчя Карло Кабанероса перекосилося, на ньому з’явилися якісь сірі плями. Губи його стрибали, коли він, запинаючись і зовсім уже не думаючи приховати страху, швидко-швидко бурмотів, сіпаючи Мігеля Хуанеса за руку:

— Та відчиніть… відчиніть ті прокляті двері… мерщій!.. Він спалить нас тут живцем…

Хуанес гарячково оглядався: не може ж бути, щоб звідси, з цього кам’яного двору, що раптом перетворився на пастку для всіх, не було ще якогось виходу! І раптом він відчув, як слабшає, стає млявим усе його тіло: немає надії… Бо ж він побачив, як метушиться біля головного входу комендант в’язниці, також намагаючись відчинити двері. Якщо й він не бачить іншого виходу, він, комендант в’язниці, значить, надії немає, нема порятунку…

— Ой, він зараз стрілятиме! Тими електричними мінами! — лементував біля Мігеля Хуанеса тоненьким, дивним для його дебелого тіла голоском прокурор. — Допоможіть! Допоможіть!