Марта спинилась. Вона вказала Олесеві на великий цегляний будинок, що зовні аж нічим не відрізнявся від інших.

— Він живе тут. Але його не так легко побачити сторонній людині. Я ж тобі казала.

— А ти пам’ятаєш усе, що треба?

— Ще б пак! Хіба я вперше тут?

Вони піднялися на п’ятий поверх вузькими брудними сходами. Марта постукала в двері не так, як звичайно, а розмірено, наче за якоюсь умовною абеткою: три довгі удари, потім пауза, потім ще два короткі. Зсередини ніхто не відповідав. Тоді Марта постукала вдруге. Знову тиша. Дівчина нервово закусила губу.

— А що, коли і його… — почала вона і не закінчила. Але Олесь зразу зрозумів її тривожну думку. Марта хотіла сказати: "А що, коли і його заарештували?.." Що ж, тоді дуже погано, дуже. Бо руйнуються задуми, Олесь з Мартою не зможуть виконати доручення, від якого залежало так багато…

Нарешті за дверима почулися кроки. Жіночий голос запитав:

— Кого треба?

— Тітка Барбара передає кошик апельсинів для маленького Анунсіато, — не задумуючись відповіла Марта, хоч з нею й не було ніякого кошика з апельсинами.

— Анунсіато немає дома, — промовив голос за дверима.

— Бджоли дуже боляче кусаються, каже старий дід, — ще впевненіше сказала Марта, хоч це для кожного слухача здавалося б цілковитою нісенітницею. Але Олесь розумів, що ці фрази — умовні і служать для того, щоб переконатися: прийшла своя людина, а не стороння.

Справді, після того двері розчинилися. На порозі стояла підстаркувата жінка в чорній хустині. За нею в глибині коридора виднілася постать невисокого кремезного чоловіка, який уважно приглядався до того, що відбувалося біля вхідних дверей. Олесь не встиг зробити й кроку, як Марта кинулася до того чоловіка.

— Ой, я так хвилювалася, дядю Фредо! — скрикнула вона, обіймаючи його. — Я постукала, а ніхто не відповідає… і я подумала, що поліція схопила й вас, арештувала, як батька…

— Ні, ні, дівчинко, даремні страхи. Мене, знаєш, не так-то й легко арештувати, я горобець стріляний, — заспокійливим тоном відповів чоловік, у той же час запитливо дивлячись на Олеся. — А це хто такий з тобою?

— Це один хлопець… він цілком надійний, дядю Фредо, не турбуйтеся… так я вам зараз усе розповім! — завагалася Марта. — Його звуть Алексо. І він росіянин. Алексо, чого ж ти стоїш? Це ж і є дядя Фредо, Фредо Вікторе! — кинула вона Олесеві. Юнак незграбно вклонився: він відчував себе трохи ніяково.

— Росіянин? — здивовано перепитав Фредо Вікторе, ще уважніше вдивляючись в Олеся.

— Так, — ствердив юнак.

— І комсомолець, — додала Марта.

— Ну, якщо росіянин, та ще й комсомолець, то й зовсім не слід стояти на порозі, — посміхнувся Вікторе. — Заходьте, друже. Цікавий, цікавий і несподіваний візит… Ну, ходімо до кімнати. І негайно розповідай усе, Марто.

В кімнаті було тихо й затишно. Вони сіли біля столу, і Марта почала розповідати. Олесь тим часом з інтересом крадькома розглядав Фредо Вікторе. Ось він який, цей керівник підпільної організації іберійських патріотів у столиці, мужня людина, що, ховаючись від поліції і жандармів, керує антифалангістським рухом!

Юнакові дуже хотілося б знайти в зовнішності цього чоловіка щось надзвичайне, що одразу відрізняло б його від інших, щось притаманне лише видатній людині. І нічого такого Олесь не знаходив у звичайному, навіть буденному вигляді чоловіка, який сидів перед ним і уважно слухав розповідь Марти.

Коли б Фредо Вікторе йшов у натовпі робітників, ніхто, напевне, не звернув би на нього уваги. Середнього зросту, кремезний, з простим худорлявим обличчям, коротко підстриженим волоссям, у якому густо сріблилася сивина, рідкими, теж сивуватими вусами над тонкими блідими губами людини, що знала чимало важких, голодних днів у своєму нелегкому житті, в непоказному сірому піджаку — Фредо Вікторе аж ніяк не був схожий на того, яким малювався в романтичній уяві Олеся. Не тільки суворий і владний Сивий Капітан, а навіть хоч і добродушний, але рішучий Валенто Клаудо — і той здавався юнакові показнішим для того, щоб скупчувати навколо себе людей, керувати їх вчинками, надихати на боротьбу.

Мабуть, тільки вдумливі й уважні очі, що спокійно дивилися з-за невеличких окулярів у простій металевій оправі, не пропускаючи, здавалося, найменшої дрібнички, — мабуть, тільки ці світлі очі справді прикрашали таке звичайне, мало-примітне обличчя типового робітника одного з заводів столиці.

Ці очі лише іноді відривалися від збудженого вродливого обличчя Марти, що схвильовано розповідала про те, що відбулося з нею протягом останніх днів, — відривалися для того, щоб швидко поглянути на юнака, коли йшлося про нього. І тоді Олесь не міг позбутися враження, що погляд світлих очей Фредо Вікторе немов одразу проникає в найпотаємніші його думки і почуття.

Фредо Вікторе слухав Марту, ні словом не перебиваючи її. Тільки тоді, коли дівчина дійшла в своїй розповіді до того, як вона потрапила на «Люцифер», і вперше згадала ім’я Сивого Капітана, — Фредо Вікторе спинив її, піднявши руку, і здивовано спитав:

— Це ти серйозно, Марто? Не помиляєшся? Той самий Сивий Капітан, що…

— Той самий, дядю Фредо, той самий! І він такий суворий, похмурий і сумний. Він обіцяв урятувати батька. Сказав, що бере на себе відповідальність за його арешт. Мовляв, батько потрапив до в’язниці лише тому, що поліція чомусь вбачає в ньому спільника Сивого Капітана. А коли так, то він, Сивий Капітан, і мусить допомогти батькові, врятувати його. Хіба це не благородно з боку Сивого Капітана, дядю Фредо, ну, скажи?

Фредо Вікторе задумався, потер підборіддя долонею своєї великої робочої руки. Він, видно, вагався.

— Гм… — нарешті відгукнувся він. — Що ж, я буду дуже радий, якщо йому пощастить зробити це… хоч і не знаю, як саме. Дивна він людина, той Сивий Капітан! Надто вже він покладається на свої власні сили. Це було помітно з самого початку, ще з появи його на параді на Авеню-дель-Прадо… Чого він хоче зрештою, чого прагне? Говорив він тоді так неясно, туманно…

Олесь відчув, що настала його хвилина. Користуючись тим, що Фредо Вікторе замовк, наче шукаючи відповіді на свої думки, він зауважив:

— Сивий Капітан хоче, щоб іберійський народ звільнився від фалангістського ярма. Він наказав мені передати це вам такими словами, щоб ви зрозуміли його наміри.

Фредо Вікторе підвів на юнака запитливий погляд.

— Хороша мета, хороші наміри, — мовив він. — Але в який спосіб Сивий Капітан гадає здійснити їх?

— У нього є «Люцифер», могутня, непереможна машина! — палко відповів Олесь, якого майже образила холодна репліка Вікторе. Як, сумніватися в можливостях Сивого Капітана і його надзвичайного «Люцифера»? І він додав: — Уряд і всі його сили нічого не зможуть зробити з «Люцифером»! Уже тепер це ясно, а згодом це зрозуміють усі!

Вираз обличчя Фредо Вікторе залишився таким самим непроникним. Він спокійно мовив:

— Отож, як я тебе зрозумів, Алексо, Сивий Капітан і надалі час від часу з’являтиметься на своєму "Люцифері", аж поки всі не зрозуміють, що він невразливий. А тоді фалангісти, усвідомивши це, скоряться і віддадуть владу народові. Так, виходить?

Щось іронічне, насмішкувате відчувалося в тому спокійному тоні, яким говорив Фредо Вікторе. Він, мабуть, знав заздалегідь, що на його запитання не можна знайти позитивної відповіді, і тому продовжував, наче не помічаючи розгубленості Олеся. А юнак і справді розгубився, бо ніяк не чекав таких іронічних слів у відповідь…

— Ні, друже мій, тут щось не так, — вів далі Фредо Вікторе. — Ти кажеш: «Люцифер». Що ж, «Люцифер», як мені здається, досить непогана машина…

— Коли б ви знали всі її властивості! — палко вихопилося в Олеся. — Ви б тоді зрозуміли…

Фредо Вікторе посміхнувся…