— І погрожував урядові… і фалангістам теж…

— Е, дитинко, це все бачив і чув не лише Педро, а й тисячі інших людей, що були на параді, — відмахнувся Валенто. — За це не арештовують, бо тоді треба було б посадити у в’язниці десятки тисяч людей. Гаразд, згадуй далі. А що говорили жандарми, ти не чула?

Раптом Марта сплеснула руками.

— Ой, як же я зразу тобі цього не сказала! От, коли жандарми вже заарештували батька і повели його до свого чорного автомобіля, то інші з них почали обшукувати нашу кімнату. А я стояла й плакала… Вони лаялися, що нічого не знайшли, а тоді один з них, мабуть старший, ну, ніби їхній начальник, огидний такий, з червоною, як у п’яниці, пикою, сказав, що вони все одно витягнуть з батька те, що їм потрібно, що головне вони все ж таки зробили, схопили нарешті людину, яка має щільні зв’язки з Сивим Капітаном…

— Що? — здивувався Валенто Клаудо. — Це що ж вони, про Педро?

— Я тоді нічого не зрозуміла, бо дуже хвилювалась. А тепер розумію, що він говорив саме про батька. А яке ж він має відношення до того Сивого Капітана? Та батько знає про нього не більше, ніж усі інші люди, що були на параді… От бачиш, і ти теж дивуєшся, дядю Валенто!

Справді, Валенто Клаудо був украй здивований. Він недовірливо поглядав на Марту, зовсім забувши про недопите вино.

— Слухай, Марто, — мовив він нарешті. — Чи не переплутала ти чогось? Справді, може, вони казали це про когось іншого, а не про Педро? Адже це якась нісенітниця. Педро Дорілья — і Сивий Капітан! Мабуть, ти помилилася, дівчинко!

Вродливе обличчя Марти спалахнуло. Вона скоса поглянула на Олеся й ображено відповіла:

— Дядю Валенто, мені ж не п’ять років, я не дитина. Тоді я, правда, дуже хвилювалася. Але тепер що більше згадую, то більше переконуюсь, що старший жандарм говорив саме про батька. Адже він наче втішав інших і самого себе з приводу того, що вони нічого не знайшли в нашій кімнаті. І казав, що найголовніше вони все ж таки зробили — арештували того, хто чимало знає про Сивого Капітана. І ці слова я пам’ятаю дуже добре!

Валенто Клаудо помітно вагався. І Олесь добре розумів його, бо й сам був дуже здивований. Адже з того, що Валенто розповідав йому про свого старого друга, виходило, що Педро Дорілья взагалі ніколи не цікавився політичними справами, а тим більше нічим не був зв’язаний з Сивим Капітаном. Хіба ж Валенто не знав би про існування якихось таких зв’язків, коли б вони насправді існували?.. Дивно, дивно! Що ж це все може означати?..

Але ось Валенто рішуче крутнув головою:

— Щось тут не так, друзі мої! Проте нам зараз цього не розв’язати. Збирайтеся, підемо поговоримо з тим, хто, на мою думку, може справді розібратися, в чому тут річ, і вирішити, що нам робити далі з Мартою… та із Педро також. Безумовно, зав’язалася якась плутанина. Ти ж розумієш, Олесю, що Педро Дорілья ніколи не мав ніяких стосунків з нами… якщо не зважати на те, що ми з ним давні друзі…

— З ким ти сказав, дядю Валенто? — перепитала Марта, здивувавшись у. свою чергу. — З ким то — з вами?

Валенто Клаудо хитро посміхнувся:

— А тобі одразу все треба знати? Зажди, згодом довідаєшся. Не поспішай. І, між іншим, ось що я хочу сказати з приводу усього цього… гм…

Він підозріливо оглянувся. Але в їдальні, як і раніше, не було нікого, крім них. Тільки в дальньому кутку порався старий офіціант. Переконавшись, що ніхто його не почує, Валенто Клаудо закінчив, усе ж таки знизивши свій гучний голос:

— То, напевне, поліція і жандарми вже збилися з ніг, шукаючи декого… Ми з Олесем добре знаємо, кого саме, — підморгнув він юнакові. — І ти незабаром довідаєшся, Марто, якщо цей «хтось» не заперечить… Еге, от вони, ті жандарми і поліцаї, й кидаються всюди, сподіваючись щось винюхати. Та навряд чи їм пощастить у цьому, навряд!..

Не будемо говорити, чи мав Валенто Клаудо рацію, висловлюючи таку думку. Але в одному він не помилявся.

Особливо уповноважений державної поліції по розшуку і ліквідації «Люцифера» Мігель Хуанес не спав уже третю добу. Використовуючи свої широкі повноваження і допомогу самого начальника поліції, він поставив на ноги всю агентуру, всю таємну службу, щоб довідатися бодай що-небудь про особу загадкового Сивого Капітана та про місце, де міг переховуватися його "Люцифер".

Найбільш небезпечним і таємним, на його погляд, було те, що ось уже кілька днів жоден з агентів та інспекторів не повідомляв про «Люцифер». Загадковий сіро-зелений автомобіль ніде не з’являвся. Було ясно, що «Люцифер» десь переховується. Але — де саме? В усякому разі, не в Фонтіверосі, де весь час чергували поліцейські пости.

Так само не надходило ніяких відомостей і про особу самого Сивого Капітана, незважаючи на найсуворіші накази Хуанеса і грізного начальника державної поліції, що вимагали вивчити всі архіви, всі картотеки і з’ясувати, хто саме ховається під тим назвиськом. Отож Мігель Хуанес не мав досі ніяких нових матеріалів і міг лише обмірковувати — в котрий вже раз! — тільки те, що було йому відомо і раніше. Але ж відомо було так мало!..

Особливо уповноважений мав усі підстави нервуватися… Його начальник, наполегливий Карло Кабанерос, чекав від нього рішучих дій. І Хуанес добре знав, що його може врятувати тільки вирішальний перелом. Бо ж на начальника поліції в свою чергу натискував міністр внутрішніх справ, якому загрожував жорстокою карою сам всевладний каудільйо, генерал Фернандес… І все це сходилося в одній точці, в особливо уповноваженому Мігелі Хуанесі. Було від чого збожеволіти: адже першим, з кого знімуть голову в цій справі, безумовно був він, Хуанес! О, щодо цього особливо уповноважений не мав анінайменшого сумніву!

Мігель Хуанес нищив цигарки одну за одною, забувши про свою мальовничу люльку. Він куйовдив волосся — і від акуратного колись, блискучого його проділу не залишилося й сліду. Вже в сотий раз Мігель Хуанес схилявся над картою, що лежала на столі, поцяткована безліччю умовних позначок, і голосно міркував, без кінця повторюючи давно вже відомі йому речі, немовби шукаючи в них порятунку:

— Фугасні міни розставлені вздовж шляхів — із півдня, і зі сходу… так, з півдня і сходу! їхні запальники встановлені на вагу легкового автомобіля. Значить, вони, безумовно, мусять вибухнути під вагою «Люцифера», щойно він опиниться на такому мінованому шляху… А чому ж він не опиняється, хотів би я знати, чорт його забирай!.. А якщо він опиниться там, проте не натисне колесами на запальники? Адже я сам, на власні очі бачив, як його колеса висіли в повітрі, наче зовсім і не торкаючись землі… Ой, сказитися можна від усього цього!.. Ну, гаразд, далі. Входи до лісу охороняються заставами, які нікого туди не пропускають, бо на тих фугасних мінах можуть злетіти в повітря, крім «Люцифера», і звичайні автомобілі, і навантажені вози селян… Крім "Люцифера"?.. А звичайно, «Люцифер» благополучно проскочить над ними, а хтось інший злетить у повітря, і так воно й буде, якщо діло піде по-старому… Хай воно все буде прокляте, це діло!..

Нервово подзвонюючи пляшкою об склянку, Хуанес налив собі вина й випив. Мабуть, і ця порція нічого не дасть, як не дали нічого й кілька попередніх… Що там далі на карті?..

— В трьох пунктах навколо центральної галявини встановлені замасковані гармати кинджальної дії. Кинджальної, так… Вони пробивають, як масло, навіть панцир танка. А своїм вогнем вони перекривають цілу галявину й озеро на ній. Тільки б з’явився той клятий «Люцифер», тільки б він з’явився! Але його, на жаль, немає… Крім того, по берегах озера встановлені електричні міни. Досить замаскованому саперові натиснути кнопку контакту, щоб у повітря злетів цілий шматок тієї галявини — разом з «Люцифером», певна річ… І всі ті приготування, всі пастки — ні до чого… А втім, мусить же він з’явитися, мусить! А чому обов’язково мусить?..

Думки Мігеля Хуанеса пішли іншим шляхом. Він запалив нову цигарку й відкинувся на спинку крісла.