— Ідіть, Валенто, до кабіни керування. Нам тут більше нема чого робити, вирушаймо.

Голос Валенто Клаудо відповів — уперше за весь час:

— А Кристобаль, Капітане?

— Так, так, Кристобаль, це вірно. Ну що ж, треба зробити це. Він надійна людина.

— Так, Капітане.

— Гаразд. Мені треба ще з півгодини, щоб закінчити обчислення. А через півгодини беріть їх обох і йдіть. Скажіть їм, що це мій наказ. Згодом я їх поверну до себе… коли закінчиться гаряча пора. Це все, Валенто.

— Єсть, Капітане!

Двері каюти Капітана зачинилися, а Валенто Клаудо пройшов назад, мабуть, до кабіни керування. Марта зачекала ще трохи. Все було знов тихо. І тоді, переконавшись, що Валенто щось робить у кабіні керування, дівчина прибігла сюди і розбудила Олеся, щоб розповісти йому про все це.

Нахмурившись, юнак дивився в її обличчя, на якому зараз було стільки тривоги. Він мовчав, намагаючись розібратися в безлічі думок, що тіснилися в— його голові. Тепер він усе зрозумів.

Фредо Вікторе зробив спробу особисто переконати Ернана Раміро в потребі з’єднати сили. Капітан відповів на це рішучою відмовою. Отже, він твердо вирішив воювати самостійно… без підтримки патріотів республіканців, без згоди з ними… вирішив бути повновладним володарем, диктатором… Так, це зрозуміло, хоч і зовсім не втішно…

Але що ж то за Кристобаль? І кого саме, ідучи до нього, Валенто мав узяти з собою… і нібито залишити там?..

Блискавична догадка промайнула в голові юнака. Та невже?..

— Марто! Це ж про нас з тобою!

— Що? — не одразу зрозуміла дівчина.

— Валенто має взяти нас з тобою звідси і залишити в того Кристобаля!

— Чому?

— Мабуть, Капітан вирішив, що ми йому зараз заважатимемо… Не знаю. Але саме про нас було те сказано. Це ж тільки ми — двоє, непотрібні на "Люцифері".

Марта здригнулася. Вона схопила руку Олеся:

— А батько?

— Що батько? — не зрозумів Олесь.

— А що буде з моїм батьком? Він же обіцяв звільнити, врятувати його! А тепер…

— Не знаю. Нічого не знаю. Але слухай, що я тобі… Олесь не встиг закінчити.

Двері каюти відчинилися. Увійшов Валенто Клаудо. Його обличчя було серйозне, зосереджене. Він навіть не здивувався тому, що побачив у каюті Марту, не пожартував, як звичайно, а просто сказав:

— А, і ти тут, Марто? Гаразд. Одягайтеся, друзі. Нам з вами треба зробити невеличку прогулянку до одного мого давнього друга. Тільки швидко, будь ласка! Так наказав Капітан!

Коли б спитати у когось із іберійців, що то за містечко Кодуранца і де воно знаходиться, напевно, мало хто дав би відповідь, хоч від того містечка до столиці було всього-на-всього вісімдесят кілометрів. Та хіба ж мало було в країні отаких самих невеличких містечок, про які ніколи нічого не було чути, які нічим не відрізнялися від десятків, а може, й сотень інших?.. Кодуранца — нібито знайома назва, але в ній нема нічого виразного, мабуть, якась глуха провінція…

А коли б ту ж саму людину спитати про Сан-Сальвадор, навіть не спитати, бо хто ж питав би про такі речі в фалангістській Іберії, а просто згадати цю назву, — людина та одразу зрозуміла б, про що йде мова, хоч, напевне, і не виявила б бажання підтримувати розмову на цю небезпечну тему.

Сан-Сальвадор — так називалася велика в’язниця для політичних ув’язнених, що містилася саме на околиці Кодуранци. Сказати, що хтось потрапив до Сан-Сальвадора, означало майже те ж саме, що й повідомити про безслідне зникнення людини. Рідко, дуже рідко хто повертався з цієї центральної в’язниці до своїх рідних. Частину ув’язнених з Сан-Сальвадора згодом пересилали до концентраційних таборів, частина не витримувала жорстоких "допитів третього ступеня", що в перекладі на людську мову означало безжалісне катування з метою добитися від ув’язненого тих зізнань, які бажані були поліції і жандармерії. Значну частину страчували у внутрішньому дворі Сан-Сальвадора, страчували середньовічним жахливим способом: відрубуванням голови сокирою. Фалангістський уряд вважав, що страта людини мусить психологічно впливати на всіх інших, на все населення країни, і тому поновив цей давно забутий в усіх цивілізованих країнах кривавий спосіб.

Та й звільнені в’язні після перебування у в’язниці, після допитів і катувань ставали вже неповноцінними людьми і найчастіше незабаром помирали від тяжких хвороб, набутих у страшній фалангістській катівні.

У цю в’язницю було кинуто і Педро Дорілью.

Велика будівля в’язниці Сан-Сальвадор ще здалека впадала в очі кожному, хто тільки наближався до Кодуранци. Кількаповерхова, складена з брил дикого каменю, вона була оточена ще й високим кам’яним муром. На кожному розі того муру височіли спостережні пости з кулеметами. Озброєні до зубів вартові обходили будівлю в’язниці вздовж широкої смуги, що відділяла її від високого муру. А на самому мурі були встановлені ще дроти, які перебували також весь час під електричним струмом високої напруги. Найменший дотик до тих дротів спалював людину на місці.

Зрозуміло, що проникнути до в’язниці іншим способом, ніж через головний вхід, було неможливо, так само, до речі, як і вийти з неї. Про це всі знали.

Отже, зовсім не для того, щоб пересвідчитися в цьому, їхав сюди начальник державної поліції Карло Кабанерос у супроводі свого особливого уповноваженого Мігеля Хуанеса. І не про загальну неприступність в’язниці Сан-Сальвадор ішла мова у нього під час конфіденціальної розмови, для якої його кілька днів тому викликали до міністра внутрішніх справ, всесильного генерала Альдумеро да Хураніто. Але після тієї розмови начальник державної поліції негайно відрядив до Кодуранци Мігеля Хуанеса з чіткими і незламними інструкціями, яким зобов’язана була підкорятися і тутешня поліція, підсилена на цей раз військовими підрозділами, і комендант самої в’язниці. А тепер і сам Карло Кабанерос, супроводжуваний Мігелем Хуанесом, який тільки вчора вночі повернувся до столиці з вичерпною доповіддю про зроблене ним у Кодуранці, прибув сюди для остаточної особистої перевірки.

Начальник державної поліції тримався дещо урочисто. На це давали йому право не тільки попередня розмова з генералом Альдумеро да Хураніто, але й важливість особливих завдань, покладених на нього під час тієї розмови. Він багатозначно сказав Мігелеві Хуанесу, під’їжджаючи до Кодуранци:

— Ми з вами, Хуанес, без зайвої скромності кажучи, знаємо нашу справу. Але міністр! О, це справді надзвичайна людина! Таке знання психології людини, така сміливість!.. І ми з вами мусимо вважати за велику честь те, що саме нам доручено виконати його задум! Ну, показуйте. І кажіть при тому одразу, як ви самі уявляєте собі те, що має тут відбутися.

Вони їхали вже вулицями містечка. Мігель Хуанес указав рукою на тротуари. На них виднілися дивні безформні споруди, наче хтось збирався тут щось будувати і накидав на тротуарі безліч різних матеріалів. Біля стін лежали брили каміння, дерев’яні колоди, мішки з піском тощо. Але проїжджа частина вулиці була цілком вільна.

— Щойно «Люцифер» з’явився б тут, — негайно ж з усього цього були б зроблені високі непрохідні барикади впоперек вулиці. А водночас за телефонним сигналом такі ж самі барикади були б споруджені і на всіх інших вулицях, якими в тому чи іншому напрямі можна виїхати з містечка, — доповів Мігель Хуанес.

— Хо-хо, — реготнув задоволено Карло Кабанерос, — він тільки в’їде до пастки, а тут — раз! — і захлопнулося! І виходу немає, хо-хо! Так, так…

— Тільки б він з’явився, пане начальник, — зауважив Мігель Хуанес.

— А у вас лишаються щодо цього сумніви, дорогий мій? — насмішкувато відгукнувся Кабанерос. — Е, киньте це! Можна голову дати на відсіч, що Сивий Капітан з’явиться, спробує звільнити свого спільника! Але тут-таки він і застряне, ручуся вам, хо-хо!

Хуанес покірно схилив голову: це було б прекрасно, нема чого й казати. Але стільки вже несподіваних ускладнень виникло досі з «Люцифером», що особливо уповноважений не став би ручатися ні за що.