Як і повідомлялося в газетах, входити до центральної частини столиці з самого світанку було заборонено для всіх, хто не мав спеціальної перепустки. Поліцейські патрулі перерізали всі провулки і вулиці, які вели до Авеню-дель-Прадо, вулиці Алькали та майданів Кастелара і Кановас. Що ж до парку Ель-Ретіро, то він був закритий для звичайної публіки ще з учорашнього дня.

І це нікого не дивувало, бо іберійці давно вже звикли до жорстокого свавілля фалангістського уряду, який, боячись народу, відгороджувався від нього шерегами вимуштруваних, відгодованих поліцаїв і жандармів. А на сьогодні був призначений великий військовий парад, що його приймав сам каудільйо, генерал Фернандес в оточенні всього свого почту. Ось чому головна магістраль, уздовж якої мусили проходити частини, Авеню-дель-Прадо охоронялися ще пильніше, ніж завжди. Тут були розставлені найвипробуваніші жандарми та агенти поліції. Вздовж мостової, відділяючи її щільною живою стіною від широких тротуарів, стояли цепи фалангістів у чорних сорочках з золотими нашивками. А далі на північ, ближче до майдану Кастелара, охоронців було ще більше: адже там, на балконі великого будинку, розташувалися пихаті, прикрашені цілим розсипом орденів генерали, і серед них — сам каудільйо Фернандес, повновладний диктатор пригнобленої країни.

Маленькими чорними оченятами, що підозріло виблискували з-під позолоченої каски, Фернандес вглядався в те, що відбувалося на майдані, зрідка проводячи рукою в білій рукавичці по своїх чорних вусах. Час від часу він кидав убік якесь зауваження — і його відразу шанобливо занотовували ад’ютанти: кожне слово диктатора, хай невиразне, хай пустопорожнє, мусило бути навіки закріплене для історії, як мудра, незаперечна істина, обов’язкова для всіх.

Так само час від часу Фернандес підносив угору руку, лінькувато вітаючи військові колони. І тоді, враз виконуючи команду пильних агентів, що уважно стежили за найменшим рухом диктатора, по широкому майдану прокочувалися старанно завчені вітальні вигуки:

— Еввіва каудільйо!

— Слава Фернандесу!

— Хай живе великий Фернандес!

Словом, усе відбувалося, як і завжди під час парадів, за заведеним раз і назавжди суворим порядком, який затискував найменший прояв живої думки, живих почуттів, замінюючи їх завченими вітаннями і славослів’ям.

Пройшла вже піхота, слідом за нею завзято прогарцювала кавалерія, рушили, нарешті, механізовані частини — самохідні гармати і танки. Репродуктори, що весь час вихваляли фалангістські військові частини, аж захлиналися від казенного захоплення.

— Погляньте на ці чудові гармати і танки, іберійці! — лунав уже захриплий голос з репродукторів. — Погляньте, і ваше серце радітиме! Хіба зможе хто спинити залізну ходу цих могутніх машин, керованих надійними руками сміливих фалангістських воїнів? Вони натхнені ім’ям великого Фернандеса, вони несуть це священне ім’я в своїх серцях, — хто й коли зміг би спинити їх?..

— Звісно, з цієї чиновної публіки — ніхто, — крізь зуби тихо сказав своєму сусідові невисокий кремезний чоловік у натовпі. Сусіда подивився на нього, але промовчав.

— Зверніть увагу, іберійці, як упевнено посуваються ці важкі танки, який м’який їх потужний рух, — захлинався голос з репродукторів.

— Наче змащений олією, відібраною в наших голодуючих дітей, — так само тихо, як і раніше, додав знову кремезний.

Цього разу його сусіда відповів пошепки:

— Замовчи, Педро. Твої дотепи нічого не дадуть. Навіщо ризикувати? Почує якийсь поліцейський собака й арештує, тільки і всього. Бережи краще сили для іншого, друже.

— Але ж огидно слухати таке нахабне вихваляння! — не вгавав перший.

— Наче ти не звик до нього? — знизав плечима другий. Тоді перший глибше засунув жилаві руки в кишені піджака і похмуро погодився:

— Гаразд, хай буде по-твоєму, Фредо…

Голос із репродукторів щось вигукував, проте натовп на тротуарах Авеню-дель-Прадо загомонів. Люди витягували шиї, намагаючись краще роздивитися, що відбувається на мостовій. Що трапилося? Чому загомоніли люди, чому враз заметушилися жандарми й агенти поліції, чому ланцюги фалангістів відступили на крок до тротуарів, відтісняючи спинами натовп?

Два найближчі танки раптом спинилися. їхні потужні мотори замовкли. Ущух залізний гуркіт, який сповнював досі повітря. А за тими двома танками спинилися й інші, що йшли позаду. В чому річ? Можливо, це трапилось тільки тому, що випадково спинилися передні?.. Але ні: ось завмерли мотори і тих, що вже виходили на майдан Кастелара і були далеко попереду. Що ж таке? Чому сталась затримка?

Раптом змовк і захриплий голос з репродукторів. Мабуть, з того місця, де сидів диктор-спостерігач, теж стало помітно, що танки несподівано спинилися. На вулиці враз стало тихо. Тільки збуджено, хоча й приглушено, гомоніли люди.

— Усі спинилися! — весело відзначив кремезний чоловік.

Ось один з агентів поліції швидко стрибнув на мотоцикл, що стояв біля рогу. Він натиснув на педаль стартера, раз, вдруге, втретє… Ніяких наслідків, мотор не працював!

— Бач? — здивовано сказав кремезний. — Фредо, дивись, здається, ніби спинилися всі мотори… не лише в танках, а й у мотоциклах… мабуть, і в автомобілях теж… От тобі й непереможні, от тобі й натхнені ім’ям великого Фернандеса!..

Агент поліції, що все ще не міг завести свій мотоцикл, люто поглянув у бік кремезної людини. Він, очевидно, розчув зухвалі слова, але не міг розібратися, хто саме насмілився вимовити їх. Агент мовчки насторожено переводив погляд з одного на другого, на третього… Якийсь чолов’яга з натовпу, вкрай зляканий можливістю потрапити під підозру, вирішив будь-що очистити себе в очах роздратованого агента і на весь голос загорлав, не зводячи переляканих очей з агента:

— Еввіва каудільйо! Слава великому Фернандесу!

Це вийшло так кумедно, так разюче недоречно, що навіть похмурий, стриманий Фредо посміхнувся, а кремезний Педро голосно зареготав. Агент, остаточно розлютований, зіскочив з мотоцикла і кинувся до нещасного винуватця недоречного сміху. Але той і сам уже збагнув, що його вітальний вигук був не до діла; він швиденько шмигнув між сусідами назад і сховався за їх спинами. Тоді агент, втративши надію спіймати порушника спокою, рішуче наблизився до Педро.

— А чого це ви сміялися тут?.. — загрозливо почав він, владно простягаючи до нього руку. Проте в цей час гомін раптом посилився:

— Дивись! Дивись!

— Що це за дивна машина?

— Така велика!..

Фредо відчув, як Педро схопив його за руку:

— Слухай, Фредо Вікторе!.. — голос його схвильовано уривався. — Можеш вважати мене за останнього дурня, якщо зараз не станеться щось надзвичайне!

Ближче до тротуару, на якому вони стояли, між шеренгою фалангістів у чорних сорочках і застиглою колоною важких танків повільно рухалась дивовижна машина. Велика, як двоповерховий автобус, сіро-зелена, уся немовби металева, лише з кількома круглими віконцями, крізь які не можна було нічого розгледіти всередині, — машина ця нагадувала велетенську довгасту й приплюснуту зверху краплину води, скеровану товстим кінцем уперед. Великі колеса можна було тільки вгадувати під металевими щитами, що зливалися з кузовом. Зверху було щось подібне до поруччя, яке оббігало весь кузов навколо.

А втім, головне, що дивувало людей, був самий факт: адже чудний автомобіль упевнено рухався серед застиглих танків. Як це він вільно посувався вперед, коли спинилися геть усі машини?

Небачений автомобіль повільно їхав уздовж тротуару, по самому краю мостової. Його сіро-зелений бік майже торкався великих дерев, якими так густо була обсаджена з обох боків Авеню-дель-Прадо. Фалангісти, які досі стояли ланцюгом ближче до мостової, перед деревами, змушені були тепер відступити на самий тротуар. Гомін у натовпі дедалі наростав:

— Дивись! Отам, нагорі!

— Що це таке?

У верхній частині автомобіля відкрився невеличкий люк, кришка якого повільно відходила вбік. З люка сантиметр за сантиметром висувалася гнучка блискуча металева паличка. Автомобіль їхав так само повільно.