Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Ставайте за штурвал, Валенто. Держіть цей курс. Вам він мусить бути знайомим. Ми летимо на острів Тарквенідо. Там навряд чи хтось заважатиме нам. А я тим часом сам огляну пошкодження. Все зрозуміло?

Валенто Клаудо кивнув головою:

— Так, Капітане! Курс на острів Тарквенідо. Він узяв штурвал. Капітан прийняв рішення, а його обов’язок — точно й неухильно виконувати наказ.

3. КУРС НА ОСТРІВ ТАРКВЕНІДО

Далеко на північ від суходолу, кілометрів за сто від берега Іберії, майже загублений серед відкритого моря, лежав невеличкий острів, яким ніхто з давніх-давен не цікавився. Стратегічної цінності він не являв; позбавлений якихось природних багатств і розташований досить далеко від суходолу, острів цей не збуджував апетиту могутніх імперіалістичних держав. Щоправда, повз нього пролягав морський шлях на північний схід, але майже ніколи пароплави не кидали якоря біля його берегів. Адже на маленькому острові не було нічого, крім рибальського селища, та й скелясті береги не приваблювали нікого. Офіціально острів Тарквенідо належав Іберії, цього ніхто не заперечував. Та навіть жадібний і корисливий фалангістський уряд, який не обминав і найменшої можливості визиску, лише зрідка надсилав сюди якогось з третьорядних своїх уповноважених, щоб спробувати ще раз зібрати податки з нужденних рибалок. Цим і обмежувався звичайний зв’язок уряду з маленьким скелястим островом Тарквенідо.

З усіх поглядів, Сивий Капітан не міг зробити кращого вибору в їхньому становищі.

Справа полягала лише в тому, щоб благополучно добратися до острова Тарквенідо, не звернувши на себе уваги спостережних морських постів. Тому Сивий Капітан, незважаючи на збільшену витрату свого дорогоцінного за цих умов пального, вів «Люцифер» на великій висоті. Це збільшувало шанси на те, щоб пролетіти непоміченими, коли мати на увазі оптичне спостереження. Але у прибережній смузі, можливо, існували також радарні пости, а для їх радіолокаційних приладів висота вже не мала значення. І це, очевидно, було зараз найбільшою небезпекою.

Зрозуміло, чому на "Люцифері" панував тривожний настрій. Ернан Раміро знов сам узявся за керування, використовуючи всі можливості, всю потужність пошкоджених механізмів для того, щоб проминути загрозливу прибережну смугу на якнайбільшій висоті, далі від населених пунктів. Він особисто перевірив перед тим розміри і характер пошкоджень машини. Все збігалося з словами Валенто Клаудо; та й наперед можна було знати, що зірке око його випробуваного помічника не пропустить нічого. Стан «Люцифера» був тяжкий.

І головне, що на ходу нічого не можна було полагодити, всі роботи потребували посадки!

— До того, як «Люцифер» приземлиться десь у безпечному місці, нічого не можна вдіяти, — понуро говорив Валенто Клаудо Олесеві, сидячи в маленькій каюті. Його великі руки не знаходили собі місця, вони нудьгували за працею, мов знали, як потрібна зараз пораненій машині їх вправна допомога. — Капітан лишився сам біля штурвала, він намагається зараз бути на самоті… такий похмурий, зосереджений, що аж сум бере дивитися на нього…

— Він, мабуть, дуже засмучений, що машина пошкоджена. Адже для нього «Люцифер» все одно, що жива істота, — зауважив Олесь.

— Та це я й сам знаю, — нетерпляче відповів Валенто. — Але ж ти не уявляєш собі, як тепер складно вести «Люцифер» у повітрі, коли машина працює через силу, і в той же час уважно стежити за всіма показаннями приладів. Це ж міг би робити я і тим полегшити діло. А він не хоче…

— Валенто, я знаю, чому це!

Валенто Клаудо запитливо поглянув на юнака:

— Чому?

— Тому, що Капітан хоче зараз бути якнайбільше зайнятий. Щоб у нього не залишалося ні часу, ні можливості думати про щось інше, крім самого керування. Бо йому дуже боляче, ти розумієш?

— Що ж, можливо, ти й маєш рацію, — погодився по паузі Валенто. — Але ж і я хочу щось робити, а не сидіти отак, склавши руки, поки ми проминемо прибережну смугу. Та й після того до острова Тарквенідо ще буде не близько… Ех! — важко зітхнув він. — Хоч би вже проскочили, на душі б полегшало!..

Хоч би проскочили… Олесь добре розумів побоювання свого друга: адже Валенто Клаудо розповів йому і про тяжкі пошкодження «Люцифера», і про рішення Капітана відносно курсу на острів Тарквенідо, і про небезпеки, які поставали, коли б їх помітили радарні пости. Він говорив з юнаком, нічого не приховуючи, ділячись з ним всіма своїми побоюваннями і думками, так, як ніколи досі не розмовляв. Ніхто з них не згадував зараз про попередні суперечки, Олесь більше не поривався ні в чому переконувати Валенто Клаудо, а той немовби забув про це. Але юнак усією душею відчував, що в тому й не було вже ніякої потреби. Нічна зустріч з Кристобалем Гомецом наче зламала, докорінно змінила щось у Валенто. Можливо, неабияку роль у цьому зіграли й нелегкі розмови його з Олесем. Але переламним пунктом стала зустріч з старим другом, який так різко засудив вчинки і Сивого Капітана, і самого Валенто Клаудо.

О ні, жодним словом, жодним звуком Валенто не виявляв тієї гострої боротьби почуттів у своїй душі, яка володіла ним, від якої кровоточило його серце. Жодного слова докору або засудження чогось у Капітані не вихопилося в нього: для цього Валенто Клаудо був надто чесною, надто відданою людиною, яка не вміла кривити душею.

Навпаки, Олесь помічав, що тепер Валенто говорить про Капітана з якимсь особливо теплим співчуттям і любов’ю, хоч у його словах і відчувалася прихована гіркота. Немовби Валенто Клаудо раптом позбавився звички дивитися на Капітана звідкись знизу, вважаючи кожне його слово незаперечним законом, проявом мудрості надзвичайної людини, яка не може помилятися. Немовби Валенто Клаудо побачив у Капітані, крім усього іншого, ще й прості людські риси, навіть певні хиби, яких він раніше нездатний був помітити, — і це, не шкодячи великій повазі, додало до його ставлення ще й теплоту, і співчуття. Бо ж він любив Капітана! І чи не найтяжчим для Валенто тепер було те, що він змушений був визнавати рацій тих, хто засуджував погордливі вчинки Капітана. Визнавати, мучитися через це і не мати змоги змінити стан речей. Адже саме Валенто Клаудо найкраще знав характер Ернана Раміро і тому розумів, що він, раз обравши свій напрям, уже не змінить його, а піде далі й далі тим обраним шляхом, нікуди не звертаючи.

Значить, тим самим шляхом мусить іти й Валенто — до кінця, яким би той кінець не був. Свою щиру душу й велике серце такі люди, як Валенто Клаудо, віддають тільки раз і вже неспроможні потім змінити ставлення, змінити почуття, що б не сталося.

Так розумів Олесь свого друга, який у цей час неуважно стежив крізь скло ілюмінатора за далекою рельєфною картою земної поверхні, що повільно пропливала внизу. Куди поділася звична життєрадісність, куди зникла весела посмішка Валенто Клаудо, його жартівливість і добрий настрій? Звідки взялися ці глибокі зморшки на враз змарнілому вилицюватому обличчі? І очі втратили блиск… Де знайти Олесеві якісь слова розради, щоб хоч трохи втішити Валенто, відвернути його від гнітючих тяжких думок?..

Раптом Валенто Клаудо стрепенувся.

— Ні, не можу далі так, — глухо мовив він. — Піду до нього. Спробую зайти. Якщо не пустить, хоч дивитимуся з-за дверей. Все ж таки краще, ніж сидіти тут, осторонь…

Він вийшов.

Олесь залишився сам. Але через якусь хвилину двері знов розчинилися, й голос Марти спитав:

— Алексо, ми з батьком хочемо зайти. Добре?

— Дивне запитання, — відгукнувся юнак, знизуючи плечима. — Звичайно, заходьте.

Він дивився на веселе, радісне обличчя Марти, на якому яскравими вогниками горіли її великі чорні очі, і майже заздрив дівчині: все, все одійшло зараз від неї далеко — і сумніви, і турботи, і гнітючий настрій. Нею володіло одне щастя. Марта знов знайшла батька, він біля неї, він врятований! Бідолашна, вона й гадки не має про той загрозливий стан, у якому перебуває тепер «Люцифер», а разом з ним і всі вони… Та навіщо засмучувати її?

82
{"b":"121516","o":1}