Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Мігель Хуанес, певна річ, не мав ніяких заперечень проти такого рішення Кабанероса. Тут, у кабінеті коменданта в’язниці, було значно затишніше. Тільки б задзвонив якийсь із телефонів! Тільки б Сивий Капітан вдерся в підготовлену для нього пастку!

Карло Кабанерос все ще не втрачав надії. Хитра психологічна гра, яку проводив генерал Альдумеро да Хураніто, мусила дати, нарешті, бажані наслідки! Ось іще хвилинка, півхвилинки, ще кілька секунд — і якийсь з телефонів обов’язково задзвонить. Не може бути, щоб справа провалилася, не може бути, щоб самолюбний Ернан Раміро не спробував звільнити Педро Дорілью!

І все ж таки телефони мовчали.

До кабінету увійшов комендант в’язниці. Він виструнчився по формі й доповів:

— Пробачте, пане начальник, якщо не буде вашого наказу відкласти виконання вироку, час вести ув’язненого на страту. У нас все готове.

Відкласти виконання вироку? Ні, про таке не може бути й мови! Тим більше, що, зрештою… Ну, так, Сивий Капітан не наважився на спробу врятування Педро Дорільї, очевидно, він, зрозумів, що це було б безнадійною справою. Що ж, страта Педро Дорільї, оголошеного державним злочинцем і спільником Ернана Раміро, сама по собі доведе дві речі. Перше: уряд і поліція не жартують, а й справді вирішили безжально карати всіх, хто зв’язаний з Сивим Капітаном. І друге: страта покаже, що Сивий Капітан нездатний виконати свою урочисту обіцянку допомагати тим, хто приєднається до нього. Це теж має значення. Гаразд!

Карло Кабанерос кинув останній погляд на мовчазні телефонні апарати і відповів комендантові в’язниці:

— Розпочинайте! Ми з паном Хуанесом також будемо присутні на страті.

На внутрішньому дворі, що містився всередині величезного кам’яного будинку в’язниці і був таким чином цілком відрізаний від зовнішнього світу, зібралося вже чимало людей. Неподалік від високого ешафота з великою дерев’яною колодою окремою купкою стояли чиновники, присутність яких при страті була обов’язковою за законом: прокурор, чини жандармерії. Ближче до дверей головного входу юрмилися всюдисущі кореспонденти з фотоапаратами в руках: ясно, газети не могли залишити поза увагою таку сенсаційну страту. Ще далі, біля мурів, тіснилися неминучі в таких справах цікаві, яким удалося дістати перепустку на криваве видовище. Ці були найбільш збуджені; вони напружено всмоктували в себе кожну деталь, кожну рису, кожен рух прокурора чи когось ще з офіціальних осіб. Адже вони з насолодою передчували, як після страти будуть, захлинаючись, розповідати про все це іншим цікавим, що не потрапили сюди.

Не дивлячись ні на кого, Карло Кабанерос, супроводжуваний Мігелем Хуанесом, пройшов до одного з мурів двору і спинився там, звичним театральним жестом спираючись на позолочений ефес шаблі.

Комендант в’язниці подав знак.

Відчинилися автоматичні двері головного входу. З них з шаблями наголо вийшли жандарми. Слідом за ними йшов огрядний католицький патер у довгій сутані, набожно підвівши голову з чисто виголеною на маківці круглою рожевою тонзурою і тримаючи в коротеньких руках великий чорний хрест. Губи його весь час ворушилися, очі дивилися вгору, в блакитне ранкове небо: він зосереджено, наче не помічаючи нікого навколо, молився господу богу за грішну душу людини, яку мали стратити. Адже за кожну таку душу патер акуратно одержував від комендатури в’язниці кругленьку суму песет…

По юрбі цікавих пробіг шепіт: на ешафот зійшов кат — високий, широкоплечий чоловік з сокирою в руках. Обличчя його ховала зловісна маска. Він став на ешафот, спершись обома руками на сокиру.

І раптом стало тихо. Всі дивилися в бік головного входу, звідки вийшов Педро Дорілья. Він ішов легкими повільними кроками в своєму арештантському одязі, кремезний і міцний. Схудле, змучене допитами і катуванням обличчя його було спокійне. Опинившись у дворі, він подивився навколо. Погляд його впав на високий ешафот і ката на ньому. Презирлива посмішка з’явилася на губах Педро Дорільї, коли він побачив, як метушаться кореспонденти, як вони націлюються на нього фотоапаратами.

Процесія посувалася далі. Не спиняючись, патер підібгав однією рукою довгу сутану й спритно зійшов дерев’яними сходами на ешафот: видно було, що він добре звик до встановленого церемоніалу і проробляв його далеко не вперше. Тут патер став поруч з високим катом, який так само недбало, у звичній, завченій позі спирався на свою блискучу, гостро виточену сокиру. Кат чекав: його черга мусила прийти пізніше. Спочатку представник святої католицької церкви мав потурбуватися про душу засудженого на страту.

Патер повернувся і простягнув до Педро Дорільї чорний хрест.

— Примирися з господом богом, чоловіче, — солодким, єлейним голосом промовив він. — Тяжкі гріхи твої, о заблудла вівця! Проте милість господня всеосяжна. Помолися разом зі мною, преклони коліна перед святим хрестом. І господь бог простить тобі, прийме душу твою безсмертну в лоно своє, якщо ти хоч в останню хвилину твого земного життя покаєшся, сину мій!.. Преклони коліна, примирися з волею божою, визнай свої гріхи!..

В тиші, яка панувала на внутрішньому дворі в’язниці, було виразно чути кожне слово патера. Кат переступив з ноги на ногу: мабуть, йому дуже набридли такі промови.

— Помолися разом зі мною, сину мій! — продовжував патер завчені заклики. — Всемилостивий господь бог дивиться на тебе з висоти свого святого престолу. Покайся, і душа твоя очиститься перед смертю, увійде до вічного життя, де немає ані болю, ані печалі. Преклони коліна і молися зі мною! Кайся, сину мій!..

Педро Дорілья спокійним рухом одвів убік чорний хрест разом з рукою його власника, з неприхованою огидою глянув на лицемірне обличчя патера з його єлейно стуленими губами і голосно мовив:

— Мені нема чого каятися. Посуньтеся, панотче, не заважайте вашому сусідові робити свою справу.

Патер, сплеснувши руками, наче в одчаї від такої впертості закоренілого грішника, відсахнувся, але зразу ж таки діловито перехрестив своїм чорним хрестом засудженого, хоч той уже не дивився на нього. А тоді, знов стуливши губи, відійшов убік. На цьому його обов’язки офіціального представника святої католицької церкви закінчувалися.

Педро Дорілья нерухомо стояв на ешафоті, мов замислився про щось, відоме тільки йому самому. Кат випростався, зробив ледве помітний рух головою. Два його помічники з’явилися на ешафоті позаду засудженого. Вони поклали міцні руки на плечі Дорільї, щоб вести його до плахи, біля якої чекав кат.

Несподіваним рвучким рухом Педро Дорілья відштовхнув обох зразу, хоч ці люди, мабуть, були не слабші від нього самого. Він випростався на весь зріст, очі його виблиснули.

— Е, мабуть, його даремно вивели з вільними руками, — пробурмотів начальник поліції, мимоволі відступаючи на крок ближче до муру. — Як би не почав опиратися…

Ні, Педро Дорілья не збирався чинити опір. Навіщо? Навколо було стільки озброєних ворогів, що про це не варто було й думати. Але він не хотів і того, щоб його хтось вів, підштовхував, стримував. Як відважна людина, що перед розстрілом зриває з свого обличчя боягузливу пов’язку і готова дивитися прямо в очі смерті, так і Педро Дорілья хотів мужньо і твердо дійти до неминучого зараз кінця. У нього вистачить рішучості, він не втратить самовладання перед усіма цими людцями, що зібралися сюди полоскотати нерви кривавою стратою!

Помічники ката завагалися, наче зважуючи міць могутніх м’язів своєї жертви.

А Педро Дорілья стояв самотній на ешафоті, він високо підвів голову і наче вглядався вдалину, шукав когось запалими стомленими очима. Стільки думок, стільки спогадів налинуло на нього в цю останню хвилину! За невловиму мить пролітають вони одна за одною, ці гарячі, нестримні думки, ніби все життя з незбагненною швидкістю проноситься перед ним. І серед тих думок була одна, яка підкоряла собі всі інші, найболючіша, найвразливіша думка про єдину, любиму доньку, чорнооку Марту.

Де вона зараз? Що з нею? Як житиме вона сама без нього, серед чужих людей?..

76
{"b":"121516","o":1}